Сергій Набока – тележурналіст, правозахисник: “Мені було гидко жити у Совєтському Союзі” (20 років тому)

20 років тому:

18.01.2003 – у Вінниці, під час службового відрядження, раптово помер Сергій Набока, тележурналіст, правозахисник. Ще в підлітковому віці усвідомив себе ворогом комуністичної системи, про що пізніше засвідчив в інтерв’ю газеті «День» (1999): «Мені було років 14, коли я зрозумів, що в історії, політиці й економіці все далеко не так, як нам хотіли втлумачити у школі. Останній удар, що вибив із голови всю компропаганду, був 1972 року, коли ми втрьох з однокласниками пішли до пам’ятника Шевченкові на 22 травня. Там хапали людей, котрі співали українських пісень, друга забрали тільки за те, що він був в українській вишиванці». Разом із друзями слухав передачі «Радіо Свобода». Під час служби в Радянській армії принципово розмовляв українською мовою, за що неодноразово зазнавав покарань. Навчався на факультеті журналістики Київського державного університету (1976-1981, не встиг закінчити у зв’язку з арештом), працював літературним редактором у видавництві «Мистецтво» (1980-1981). З однодумцями створив невелику неформальну групу «Київський демократичний клуб», яка проводила філософські, релігійні та політичні диспути, читали позацензурну літературу. На початку 1981 група розклеїла листівки з текстом: «Співвітчизники! 12 січня – День українського політв’язня. Підтримайте його!» Заарештований з чотирма однодумцями 11.01.1981. Наталію Пархоменко, яка мала маленьку дочку, випустили з-під арешту, лише виключили з комсомолу та з університету, решту – Сергія Набоку (студент), Леоніда Мілявського (1951 р.н., перекладач), Ларису Лохвицьку (1954 р.н., математик) та Інну Чернявську (1954 р.н., ендокринолог, згодом дружина Набоки) засудили на три роки таборів загального режиму. Термін відбував у в’язниці с. Райківці на Хмельниччині.

Після звільнення (1984) у Києві працював двірником у Києво-Печерській лаврі (вигнали за «надмірну релігійність»), бібліотекарем (звільнили за наполяганням КДБ), вантажником у гастрономі. Завдяки певним послабленням в часах «перестройки» після 1986 вже не приховував своєї антирадянської діяльности, хоч був свідомий, що постійно перебував під наглядом КДБ. У 1987 один з організаторів і голова Українського культурологічного клубу (УКК) – першого в Україні незалежного громадського об’єднання непідконтрольного радянським ідеологічним структурам. Попри заявлену в назві Клубу сферу діяльности, насправді його творцям йшлося не про культурологію – метою організації були розхитування комуністичної системи та праця задля відродження України. Організатори об’єднання ще не мали навіть загального бачення, що робити, хоча усвідомлювали, «що робити щось таки треба». Ось як про це написано у передмові до збірки віршів С. Набоки «Увага. № 0»: «Ми всі чудово усвідомлювали, що наша організація – антисовєтська, антикомуністична і націоналістична. Мною просто рухало бажання щось зробити. Я не знав, що робити, але знав, що робити щось таки треба, навіть попри переконаність, можливо, дещо стомлених, надто млявих чи старих деяких “отсідєнтов”, або деяких “розумників”, які були переконані в тому, що робити нічого не треба, бо все одно нічого не вдасться». Вже коли розвалилася радянська репресивна система та з’явилась можливість зазирнути в архіви КДБ (звісно не без допомоги всесильного хабаря), виявилося, що за Набокою тоді слідкувало 8 агентів цієї спецслужби. Інформація про діяльність Набоки за підписом голови КДБ УРСР М. Голушка лягала безпосередньо на стіл першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького. У березні 1989 започаткував друк (друкувалась в балтійських республіках) масової (наклад 10 тисяч примірників) позацензурної газети УКК «Голос Відродження» (до цього Набока випустив два номера самвидавського журналу «Коло»). УКК як колективний член увійшов до складу Української Гельсінської спілки, а Набока став одним з її керівників. «Голос Відродження» став газетою УГС. Примітно, що всі ці процеси суспільного та національного піднесення у Києві відбувалися тоді, коли ще чимало українських політв’язнів карались в радянських тюрмах та таборах.

Член Товариства української мови ім. Т. Шевченка, товариства «Меморіал», Народного руху України, Комітету підтримки Литви. Учасник процесів відродження УАПЦ. Політичний оглядач на радіо «Свобода» (з 1989), сценарист на студії «Укртелефільм» (1993-1994), співзасновник, співвласник і генеральний директор першої в Україні незалежної інформаційної агенції «Республіка» (УНІАР), з 1994 – президент Українського медіа-клубу та головний редактор прес-центру «Гаряча лінія». Окремі ЗМІ наголошували на підозрілих обставинах смерти журналіста, натомість судово-медична експертиза встановила нібито гостру серцеву недостатність. Похований на Байковому кладовищі. Народився у м. Тула в Московії в сім’ї журналістів 1955.