Про Листопадовий Чин у м.Городку від очевидця

О. ВОЛОДИМИР ЛИСКО І ЛИСТОПАДОВИЙ ЧИН

Дякувати Богові, маємо конкретний, хоч і лаконічний, спомин про буремні листопадові дні 1918 року в м. Городку Львівської області. Написано видатним душпастирем, громадським діячем і політв’язнем совєтських гулагів о. Володимиром Лиском у 60-роках минулого століття.
Спомини свого життя отець мусив писати двічі, бо перший варіант був конфіскований кагебістами під час обшуку в його домівці у Городку.
У 1999 році ці спомини вийшли друком у видавництві “Каменяр” під назвою “Без зерна неправди”. Ось витяг із цих споминів:

Прийшов рік 1918. Проголошення Самостійної України.
Дня 31 жовтня вечером до Городка приїхав один офіцер зі Львова і запросив усіх інтелігентів-українців до касина. А були тоді: адвокат др. Озаркевич, суддя Мартинюк, двох гімназійних професорів: Кисілевський і Мацюрак і двох судових офіціалів: Матковський і Процишин.
Коли ми зійшлися, він сказав: “Нині Головна Рада у Львові вночи проголошує “Самостійну Україну” і переймає всю владу в свої руки. І ви маєте зробити те саме в своєму повіті.
У Городку був військовий так зв. Heimkehrlager, лагер тих, що зі сходу вертали домів. Заступником коменданта, генерала-німця, був надпоручник Степанів, українець. Він теж був запрошений на ту нараду.
Несподівана вість зробила на нас сильне вражіння – радісне і тривожне.
Тривожне, бо ми не політики, а справа важна. Та треба було зробити, що в наших силах. Радились, як поділити обов’язки. Головна журба кожного – це було, як поставиться до цього військо. Адже в Городку стояла залога, вправді невелика, а командантом був австрійський генерал.
Але, коли п. Степанів сказав, що він має 160 жовнірів, які підуть за ним, у кожного вступив дух.
Опісля приступлено до вибору. Старостою назначено д-ра Озаркевича, його заступником і помічником став др. Кисілевський, бурмістром п. Мацюрак, начальник суду – п. Мартинюк, пошти – п. Процишин і др. Мені призначено господарський відділ при старостві.
Кожний поданням руки запевнив точно виконувати свої обов’язки і нинішню нараду заховати в тайні. П. Степанів вночи при помочи війська мав передати кожному назначеному його уряд. Для власної безпеки кожний отримав револьвер.
На другий день рано уряди були вже обсаджені нашими людьми. По місті ходили патрулі, по двоє, з синьо-жовтими кокардами.
Як пізніше оповідав п. Степанів, що трудности при перебиранню урядовання мав у військовій команді з генералом і в старостві зі старостою. Але, коли побачили, що за ним стоїть відділ війська, піддалися. Генерал просив, щоб йому дозволено носити шаблю, а староста, щоби міг ще чотири дні мешкати в старостві. Комісари староства відмовилися служити при українському старості.
На зарядження нового старости, громади давали по 15 охотників (добровольців – ред.) до війська, яких у Городку обучували. Однак Городецький повіт не був настільки свідомий, як вимагала хвиля. Охотники, що їм було недалеко від родини, вертали на ніч домів. Бували випадки, що такий пішов на ніч у військовім мундурі і не вертався. Або стояв при магазині на варті, лишав магазин і йшов додому.
А тимчасом поляки організувалися. У Львові билися за кожну вулицю. І до Городка зі Львова приїжджав панцирний потяг і привозив полякам амуніцію. Почалася війна між поляками і українцями в Городку.
Боротьба тривала зо три тижні, опісля українці покинули Городок. Не знаю, чому. Може, не мали артилерії, а поляки мали панцирний потяг і з нього обстрілювали.
Але вкоротці ми почули, як з Малкович відозвалися гарматні постріли і кулі почали падати на польські позиції в Городку. У парохіяльній стодолі поляки примістили свою кінноту (25 коней) і, видно, українці зауважили це та почали стріляти на парохіяльні будинки. Ми схоронилися до пивниці. Тринадцять гарматних куль впало на наше подвір’я (три на хату, одна на стодолу і перелетіла, може, пів метра понад кіньми. Решта падали на подвір’ю. Поляки зразу забрали коней.
Українці, видно, дістали гармати, скріпили свої сили, зблизили свої окопи ближче Городка так, що можна було їх побачити голим оком, зірвали залізничні колії від Городка на захід, аж до Браткович. У місті в українців був піднесений настрій…
Моє арештовання

Одного раннього ранку, коли я ще був у ліжку, бо ціла ніч була неспокійна від гуку стрілів, в помешканні з’явилося чотирьох польських жовнірів, озброєних револьверами і заявили, щоби я пішов з ними до їх команданта. Поки я зібрався, вони зробили ревізію в хаті. Нічого підозрілого не знайшли. А коли мене вели на залізничну станцію, то як дуже небезпечного проступника, бо два жовніри з револьверами в руках йшли спереду, а два ззаду. Привели на станцію та посадили до панцирного потягу, який по короткім часі почав відходити. Йшов помалу, часто зупинявся. Видно, що дорога була непевна. У Львові поведено мене до якогось начальника чи команданта, що урядував на пероні, який по короткім переслуханню сказав мене як закладника умістити в готелю.
Мене поміщено в одній кімнаті “Краківського готелю” і перед дверима поставили варту. Я там перебув три тижні. Харчі приносили мені з офіцерської кухні, не злі, але сидіти в малій кімнаті, в якій не можна було пройтися – то було гірше тюрми.
Я написав до команди прошення, щоби мені дозволено хоч раз на тиждень пройтися. Варта так і так коло мене знаходиться. Жовнір, що відніс моє письмо, повернувшись, сказав, що командант просить мене до себе. І коли я прийшов, сказав до мене: “Отець просить про дозвіл на прохід, а я повідомляю вас, що ви від сьогодні вільні. Ksiadz arcybiscub Bilczewski prosit, azeby ksiedza zwolnic. Ksiadz jest wolny”.
Я уважав своїм обов’язком архиєпископу Більчевському подякувати. А коли я був у нього, він сказав, що до нього писав ksiadz dziecan Moczarowsky і просив його, щоби він вставився за моє звільнення.
Я з о. Мочаровським жив у згоді, він не був шовініст, він і його сестра бували у нас, а я у них, тож, може, здобувся на цей великий крок сусідської приязни, а, може, зі страху, щоб українське військо не зреванжувалося, коли б зайняло Городок, бо вже в тому часі його окружило.
Мене звільнили, але за два місяці арештували знову і вивезли до Домб’я коло Кракова, де я перебув 7 місяців.

Ось такий маленький штрих до великої історії!