Повернення Михайла Гаврилка та Василя Проходи на Волинь
Чому саме тут? Бо життя і боротьба чотаря УСС Михайла Гаврилка та сотника Армії УНР Василя Проходи пов’язані саме з цими містами.
Михайло Гаврилко, скульптор, художник, керівник Луцького та Ковельського комісаріатів Українських січових стрільців 1916 року відкрив перші українські школи у Луцьку, Ковелі та відповідних повітах. Тільки на Ковельщині за рік праці Михайло Гаврилко, Дмитро Вітовський та їхні товариші відкрили 17 українських народних шкіл. І це в умовах війни! А Василь Прохода, начальник штабу 1-го полку Сірої дивізії та Ковельської групи Армії УНР, захищав Волинь від польської навали навесні 1919 року.
Творити українські школи на Волині у 1916 році було вкрай важко, адже російські війська, відступаючи, попалили українські села, вивезли в Росію мало не всю українську інтелігенцію. Надуживаннями “уславилася” й австро-угорська адміністрація.
Михайло Гаврилко не раз чув від волиняків: “Ми сподівалися, що сюди прийде Австрія, а з нею й австрійські закони і національна рівноправність, а тим часом нам тут заводять Польщу. Полякам віддали владу уже тепер над нами, і поляки мають уже школи, а нам немає нічого”.
Селяни Луцького повіту не раз жалілися Михайлові Гаврилку на урядовців, які звертаються до них чужими мовами і чужою мовою здійснюють різні написи в селах, понад дорогами, річками тощо. В деяких селах місцеві команданти відкрили московські та польські школи замість українських, а у Воютині обер-лейтенат Пенчек заборонив українські шкільні підручники, “дозволені австрійськими законами в Галичині”. Пенчек, поляк за національністю, дав слово “гонору”, що в Ковелі “або будуть польські школи, або не буде ніяких!”
Нова влада реквізувала худобу та коней насамперед у православних українців, легше було українцям-римо-католикам, майже не постраждали поляки та євреї. “Приміром, – писав Михайло Гаврилко, – Польська Колонія “Wola Ostrowiecka” має 70 дворів і майже в кожнім по корові і коневі, досить свиней полишалося, і в Жидів більше є корів і коней, в той час, як в Українців, приміром, в Яворнику, де є 32 родини, забрано 44 корів, а лишилося тілько шість”.
Австрійська військова влада не хотіла визнати українців “як осібний народ”. “Навіть російський уряд не записував Українців Москалями, – скаржився Михайло Гаврилко у звіті командуванню 4-ї австро-угорської армії, – тільки Малоросами, як осібний народ, а деякі функціонери цісарських і королевських воєнно-цивільних властей систематично понижують Українців, записуючи їх під ріжними іменами, але ніколи під їх власним іменем “Українець”.
Тяжко було в таких умовах творити українські школи! Але Михайло Гаврилко та його товариші зробили неможливе – у 1916 – 1917 рр. на Волині постало 150 українських шкіл!
З документів, опублікованих у книжці “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, бачимо виняткову турботу українського скульптора про простих, Богом забутих, нещасних селян. Добром на добро відповідали волиняки. “Симпатії населення до УСС росли дуже скоро, і вони здобули собі серед нього вже небавком безмежне довір’я, – стверджував січовий стрілець Василь Левицький-Софронів. – Малі й великі дізнались багато нового про Україну, Українців та їхні змагання. Між населенням і Стрільцями зав’язалась сердечна дружба… З дітьми заходили до школи деколи і старші та залюбки прислухались науці. Національна свідомість села зростала на очах”.
Ковельський кооператор Марко Луцкевич у грудні 1916 року із жалем писав голові президії Союзу визволення України Андрієві Жуку: “Шкода, що Гаврилко кіда Волинь”.
І ось на початку березня 2012 року, майже через 100 літ, Михайло Гаврилко повернувся на Волинь у вигляді ошатної книги.
Голова Волинської організації Товариства ім. Олени Теліги Леся Ковальчук, промовляючи під час презентації у Луцьку, висловила авторові глибоку подяку за опрацьований огром матеріалів, за створення величезної бази аргументів у боротьбі українців за право творити свою національну державу, розповіла як книги “вже працює в студентських аудиторіях, серед науковців та краєзнавців”.
Ведучий презентації професор Волинського національного університету ім. Лесі Українки Олексій Колісник назвав книгу про Михайла Гаврилка “історією нашої ідентичності”. З глибоким аналізом книжки виступили Віталій Кушнір, директор Музею-садиби В’ячеслава Липинського у Затурцях, та Анатолій Лесик. Промовляли краєзнавець Вальдемар Пясецький та професор Анатолій Свідзинський. А директор середньої школи Ігор Ткачук, що представляв книгу в Ковелі, сказав, що досі ми мали поетичну збірку Євгена Маланюка “Стилет і стилос”, тепер маємо книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. “Стилет – це тригранний клинок, це символ боротьби, символ дії; стилос – це перо літописця та поета. Сотник Армії УНР Євген Маланюк, змінивши стилет на стилос, став видатним поетом. Гаврилко ж поміняв стек – головний інструмент скульптора при ліпці – на шаблю, на зброю, щоб здобути своїй Батьківщині свободу”.
Представляючи книжку “Тернистий шлях кубанця Проходи”, Роман Коваль сказав: “Цей шлях кубанця пройшов і через Волинь. Про це говорять назви розділів “Бійка на станції Здолбунів”, “Безладдя у Луцьку” та “Луцька катастрофа”. Про Волинь навесні 1919 року можна прочитати у розділах “На роздоріжжі”, “Чудасії Осецького”, “Вістки Сірих”, “Короткий злет Володимира Оскілка”, “Радості та оваціям тут не було кінця”, “Ось така перемога”, “Живе слово українського часопису” та інших.
Роман Коваль зачитав замітку Йосипа Мандзенка з газети “Вістки Сірих” про те, що відбувалося на вулицях Луцька навесні 1919 року: “Ось швиденько дрібушать назустріч дві панни-українки, яких я бачив на відкриттю клюбу “Українська хата”. Коли їх я бачу, то чую лише “настоящій нєподдєльний малоросійскій діалект русскага язика”. Час би цим паннам кинути це кривляння!”
Йосип Мандзенко вгледів на вулицях Луцька свого товариша сірожупанника, який мав “чудове історичне, самостійницьке прізвище”. І що ви думаєте? “Походжає він із якоюсь панною і цвенька по-російськи немилосердно. Кажуть, що вона не розуміє по-українськи. Але одне обличчя її каже мені, що вона є росіянка “із-под Луцка”…
А що в ковбасній лавці? А тут загортають ковбасу в “Козацьку відозву” куреня смерті імені Максима Залізняка. А в цукерні булку пакують у часопис “Вільна Україна”. Питає сірожупанник: “Де взяли цього паперу?” – “Ето мальчік пріньос два фунта”.
Це було на третій день після виходу газети. Редактор і журналісти думають, що їхнє слово пішло в люди, а “Вільна Україна” іде на фунт.
Отакий зріз українського суспільства станом на весну 1919 року!
У книжці “Тернистий шлях кубанця Проходи” згадано вояків, які загинули в обороні Волині, наприклад, козака 2-го полку сірожупанників Василя Ярмолюка, забитого в бою з поляками 29 березня 1919 року під селом Переспа. А старшина 3-го Сірого полку Гнат Бойчук, “гарний друг і чесний трудяка”, помер у Луцьку 2 травня 1919 р від плямистого тифу. Хто згадає і вшанує їх?
Нагадав Роман Коваль і про наш борг перед учителем Павлом Голубовичем та кооператором Марком Луцкевичем – організаторами українського життя на Волині в 1916 – 1920-х рр., побратимами Михайла Гаврилка. “Великі борги у нас перед забутими оборонцями української землі, – сказав Роман Коваль. – Друзі, давайте вшануємо їх!”
Роман Коваль від імені Історичного клубу “Холодний Яр” звернувся до депутата Ковельської міської ради від ВО “Свобода” Ігоря Ткачука (організатора презентації у Ковелі) та до лідера фракції ВО “Свобода” у Луцькій міській раді Святослава Боруцького (організатора презентації у Луцьку) з листами, в яких запропонував увічнити імена оборонців Волині – Михайла Гаврилка та Василя Проходу – у назвах вулиць та меморіальних дошках на них.
“Вшанування борців за волю України не тільки відновить справедливість до них, але й ошляхетнить нинішнє покоління українців”, – підсумував Роман Коваль.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
