Перезахоронімо Шевченка!

200 літ тому милосердний Господь Бог послав стражденному, гнобленому українському народові українського Пророка – Тараса Шевченка, котрий охопив своїм пророчим поглядом всю Україну та її буття від давніх часів і до майбутнього.
Дав Господь своєму посланцеві безмежну глибину серця, і наповнив Пророк її любов’ю до України. Дав Господь йому надзвичайні таланти, і посвятив він їх українському народові. Дав Господь йому здатність побачити майбутнє, і прагнув Пророк об’явити це людям.
Усіма фібрами своєї душі служив Тарас Шевченко знедоленому українському народові, просвіщав його, будив свідомість, врозумляв, закликав до гідного життя, яке забезпечило б гідну долю…
Вдоволений виконаною Пророком місією, забрав Господь його до себе. І поглянули вони з небесних висот на плоди цієї місії…

Перезахоронення в рідну землю

Зі щирою скорботою проводжали українці свого Пророка в останню путь.
На кошти друзів 13 березня його поховали спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі. Після того, як п’ятдесят вісім днів знаходився прах Тараса Шевченка в Петербурзі, його домовину, згідно з його заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського і після отримання ним в квітні дозволу, перевезено в Україну.
26 квітня (8 травня за новим стилем) 1861 року домовина була викопана, шанобливо перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею потрапила до Москви.
Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.
У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Т.Шевченка в Києві. Та Григорій Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя той мріяв про “тихе пристанище і спокій коло Канева”.
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві “Кременчук” прах Шевченка з Києва потрапив до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 10 (22 травня) було відслужено в церкві панахиду, і прах віднесли на Чернечу гору.
“Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому”, – згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев’яний хрест, який був встановлений на могилі.
Гідно провели, достойно поховали, згодом виріс на тій могилі величавий пам’ятник. І став великий український поет незабутнім…

Данина пам’яті

Ні одному з ворогів України не вдалося знищити народну пам’ять про нього, затоптати його незгасний слід. Однак одні хитромудрі заходилися підправляти його безсмертні слова, інші ще й намагалися поставити їх на службу своїх, далеко не українських, ідей. А “наймудріші” навчилися Шевченкове слово заміняти пишними, не його словами, гучними акордами музичних творів, які іноді не мали ніякого відношення до творчості Шевченка.
Причиною цього було те, що Шевченка, не зважаючи на його віще слово, а точніше, саме за нього, завжди не любили власть імущі. Чи то царизм, чи польська влада всіляко боролися із його правдивим, безкомпромісним і гострим словом. Його забороняли, за нього карали. Та воно звучало і знаходило щирий відгук у чистих серцях.
Боялася його й совєтська влада. Демонструючи перед світом повагу до Кобзаря, видаючи його книги та відзначаючи його роковини, насправді всю свою репресивно-ідеологічну силу спрямувала на боротьбу з Шевченковим словом. Скільки творів вилучали із “Кобзаря”, а скількох, хоч і надрукованих, не дозволяли декламувати… Адже вони змушували думати, відкривали очі сплячим і байдужим. Тож совєтські ідеологи та науковці, що слугували їм, “талановито” старалися на свій лад інтерпретувати думки Великого Пророка, фальсифікувати, перекручувати його слова й заклики…
Гучно відзначали роковини Кобзаря, щораз більше затушовуючи, вихолощуючи його віще слово. Так було за часів панування Совєтського Союзу. Так, на жаль, трапляється і в Незалежній Україні.
Не можемо похвалитися, що всі вже визнали Шевченка як найвищого українського генія, далеко не всі хочуть чути його пророчі слова, які є актуальними і в наш час. На словах вважають його величним символом українського інтелекту, а в практичному житті воліли б не чути його закликів. Спостерігаємо, що часто відзначання роковин Тараса Шевченка влаштовується як мистецьке дійство, на якому широко пописуються сучасні митці, але майже не звучить Шевченкове слово, не спостерігається глибоких роздумів над тим, що говорив і до чого далі закликає нас цей великий український Пророк.
Для прикладу згадаю Шевченківський вечір, що відбувся 10 березня 2010 року у Львівському Оперному театрі. З великою надією спішили львів’яни до Оперного театру, щоб гідно вшанувати Тараса Шевченка. Адже дійство організували Львівська обласна державна адміністрація та Львівська обласна рада. Гарними й багатообіцяючими були типографічні запрошення. Театр був переповнений, люди прагнули Шевченківського свята. І свято справді було яскраве й мистецьке.
Але – чи Шевченкове було воно? Були чудові хорові колективи, які демонстрували свої творчі здобутки, але не було Шевченкових дум, сентенцій, закликів. Організатори мовби забули, що Шевченко – насамперед, великий поет і патріот. Для тих, хто це пам’ятає, дуже бракувало Шевченкового слова – полум’яного, безкомпромісного, що змушує думати, хвилюватися, діяти. Один лише читець тричі озвучив слово Шевченка, і то лише фрагменти його поезій. А де програмні твори Великого Кобзаря? Де його звернення до нас, де його повчання й заклики?
Воліємо їх забути? Не зручно згадувати й признаватися собі, що й ми “славних прадідів великих правнуки погані”?
“Не погані, – дехто тоді заперечував мені. – Адже як майстерно танцював ансамбль “Юність”. Справді, це надзвичайно професійний колектив, їхнє мистецтво викликає подив і захоплення. Але.. – яке відношення мали їхні танці до Шевченка? І чи доречно було танцювати в час Великого Посту?
А найбільш вражаючим, феноменальним, блюзнірством виявилося святкування 190-ої річниці від народження Тараса Шевченка у Львівській філармонії в 2004 році. Афіша перед входом повідомляла, що у святковому концерті “Думи мої, думи” беруть участь народні артисти України Дмитро Гнатюк та Анатолій Паламаренко. З піднесенням львів’яни приготувалися разом з такими іменитими гостями спільно поринути у безсмертні думи великого Кобзаря та відповідно піднести свій дух.
Проте отримали гірке розчарування. Після скромного концерту із найбільш хрестоматійних творів Шевченка та кількох відомих пісень львів’янам запропонували “Мисливські усмішки” Остапа Вишні. Глядачі почули, що “народ однаково любить і Тараса Шевченка, і Остапа Вишню”. І, як “доказ” того, посипалися на присутніх мисливські та інші усмішки. Було б дуже смішно, якби не було сумно… Думалось: З чим прийшли ми до Тебе, Великий Кобзарю?! Як відзвітували про виконання Твоїх заповітів? Чим надихнули присутню в залі молодь?
Такої неповаги до Тараса Шевченка не виявляли навіть у найчорніші чи найзастійніші часи Радянського Союзу. Дехто вже з острахом очікував, що на 200-річний ювілей Кобзаря нам скажуть, що народ однаково любить Шевченка і Вєрку Смердючку та будемо слухати “ухмилкі” Данилкіна. На щастя, Бог милував.
Тоді, в 2004 році, вияснилося, що таке “відзначення” ювілею нашого славного Пророка було ініційоване в Києві Всеукраїнським Товариством “Просвіта”. Це викликало не лише зчудування, але й обурення. Тим більше, що прислані афіші свідчили, що такі заходи заплановано провести у всіх областях України. То до чого дожилася Україна, що вже й “Просвіта”, яка колись мужньо й дієво піднімала український дух у всіх сферах життя, заініціювала нівелювання такого духу? І йшло це із столиці Незалежної України!
А ще згадуються враження після відвідання в 2010 році нововідбудованого музею на Чернечій горі в Каневі: Хіба це музей Т.Шевченка? Це – пам’ятник умілим українським будівельникам, це – свідчення щедрості Української Держави, це вияв прогресу фотографічної майстерності, але тут зовсім нема духу нашого Кобзаря. Звичайно, гарно виконані репродукції творів Шевченка-художника, але ж не таким є завдання музеїв!
Я навіть пропонувала б перейменувати відновлену споруду у “Віртуальну галерею Шевченка-художника”, а десь поблизу спорудити музей Шевченкіани славного Василя Кричевського (сподіваюся, давні експонати ще не знищені зарозумілими сучасниками). Там би витав, як і колись, дух нашого великого Пророка – Тараса Шевченка.
Дякувати Богові, до відзначення 200-річного ювілею нашого великого генія Тараса Шевченка, якого вже вголос визнаємо як Пророка для України, держава прийшла дещо достойніше.
Державні українські чинники завчасу згадали про славний ювілей, Кабінет Міністрів затвердив склад Оргкомітету з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка, а також звернувся до ООН і ЮНЕСКО щодо проголошення 2014 року роком Тараса Шевченка.
Однак мало наголошується при цьому на значенні постаті Тараса Шевченка для розвитку української нації. Показово вшановуючи величну постать Кобзаря, надто мало наголошується на значенні його постаті саме для історичного розвитку нації. Мовби забувається, що Шевченко першим мріяв і пророчо вірив, що Україна буде незалежною державою, та будив задля цього свідомість народу.
А варто ще раз і ще раз підкреслювати, що ніхто не зробив більше, ніж саме Шевченко, для самоусвідомлення українців, для плекання волелюбного духу, яким насичувалися численні когорти патріотів усіх наступних поколінь.
У цьому – його неперевершена заслуга перед Україною, але у цьому – і обов’язки Української Держави перед його постаттю. Пора вже Незалежній Українській Державі проголосити день народження свого Пророка державним святом! Найвища пора зараз, у 200-річчя народження Тараса Шевченка, проголосити день його уродин державним святом України!
Дивно, що Український Уряд звернувся до ООН і ЮНЕСКО щодо проголошення 2014 року роком Тараса Шевченка, а сам нічого вагомого не зробив для вшанування свого Генія й Пророка.

Перезахоронення до людських сердець

Найбільш доречним і потрібним є встановлення державного свята – Дня Тараса Шевченка. Дня, в який український народ не лише віддав би належну шану найвидатнішому Українцю, а й мав нагоду, і навіть обов’язок, застановитися над сентенціями нашого Пророка, які не втрачають своєї актуальності понині. Його думи й заклики – це найправильніший дороговказ для розвитку, для оздоровлення сучасного суспільства. Цей дороговказ може поступитися лише Божому Вченню, яке, на жаль, для багатьох залишається незнаним.
Прикро, що в Україні державним святом є Міжнародний день жінок, яке виникло в чужій державі, а день народження Великого Українського Генія вважаємо чимось менш вагомим. Чому не задумуємося, до чого закликала ініціатор Міжнародного дня жінок, представниця чужої держави Клара Цеткін, а до чого закликав великий українець Тарас Шевченко? Що для України було і є важливіше?! Де аналіз тих закликів і їхнього впливу на розвиток української нації?
Міжнародний день жінок не мусить бути державним святом України, він нехай залишається і відзначається охочими, як і інші міжнародні дати. А для України, як шануючої себе держави, багато вагомішим і значимішим є гідне вшанування великого українського Генія й Будителя української нації.
Впевнена, встановлення Україною такого, справді українського, державного свята викличе повагу всього світу. І можливо, справді світ відзначить 2014 рік як рік українського генія Тараса Шевченка, як це запропонував офіційний, затверджений Кабінетом Міністрів, Оргкомітет з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Але насамперед про це повинні подбати всі українці і Українська Держава! Шевченковий День повинен відзначатися нарівні з Днем Незалежності!
При цьому навіть не так важлива прослава Тараса Шевченка, як потреба глибшого усвідомлення й виконання його закликів, що мають основоположне для української держави значення.
А саме з цим маємо найбільшу проблему. Вміємо споруджувати пам’ятники Кобзареві, створюємо кімнати-музеї Шевченка, кладемо на музику і виконуємо його твори, митці малюють його портрети та ілюстрації до творів, але суспільство намагається не чути Шевченкового викривання наших вад, якими і сьогодні повнимося.
Знайдімо мужність задуматися над такими, для прикладу, словами:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають…
Чи не про нас і наше сьогодення ці слова? Задумаймося – та і вихід із такого сьогодення шукаймо в закликах-повчаннях Великого Кобзаря. У творах Шевченка знайдемо поради для нас і нашого часу, лише відкриймо свої серця, відкиньмо власну самовпевненість і самозакоханість, прислухаймося до Пророка, якого нам 200 літ тому послав Господь Бог.
Звичайно, багатьом не хочеться чути Шевченкове:
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону:
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!

За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… Чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
/“Кавказ”/
Як часто тепер, слухаючи новини сьогодення, повторяємо Шевченкове вболівання:
І звір того не зробить дикий,
Що ви, б’ючи поклони,
З братами дієте…
Споглядаючи шокуючі картини сучасних звірств, на які здатні вороги України, приходить на думку: а може, Шевченко це бачив своїм пророчим поглядом? До того ж видається вельми символічним, що сучасна боротьба за долю України припала саме на ювілейний рік Тараса Шевченка… Може, це підказка звища, що рецепти порятування ситуації варто шукати в закликах Кобзаря? А для цього треба їх знати, читати, розуміти та керуватися ними.
Адже там так гаряче й переконливо вчить Шевченко:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
/ “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” /
Хіба може бути щось правильніше, як самоздійснення на основі власних традицій, а не накинутих розумінь правди й моралі, які далеко не завжди є добрими? Зрештою, це “Посланіє” адресоване і нам, і саме зараз вельми доречне.
Шевченко багато уваги й серця віддавав роздумам про українську еліту, про сумні явища зрад, національного відступництва потурнаків, перевертнів, “байстрят Єкатерини”. Чи не ця проблема так боляче ранить сьогодні Україну? Тож варто вникнути в Шевченкові роздуми, бо глибоке й вдумливе вникнення в Шевченковий аналіз таких проблем спроможне допомогти лікувати нашу сучасну ментальність.
У своїх творах Тарас Шевченко аналізує, картає, радить, повчає. Його твори – це скарбниця мудрості не лише людського розуму, а воістину Вищої Сили! Лише треба це зрозуміти, а для цього мусимо відкрити свої серця для сприйняття добра. Мусимо викорінювати зі своїх сердець ненависть і злобу, егоїзм і чванство, зажерливість і ненаситність. Слово нашого Пророка й Кобзаря здатне в цьому допомагати.
Тож зараз обов’язком кожного громадянина України є глибше замислитися над його закликами і заповітами.
Найбільше про це має дбати Українська Держава, але й кожна партія та громадська організація зобов’язані як внести свій вклад у вінок пам’яті Великого Кобзаря, так і керуватися його вказівками у своїх діях. Це повинно відбуватися на всенародному рівні. Для цього й посилає Господь людей-пророків, які вказують народам шлях до праведного, справедливого й щасливого майбутнього. Для українців найбільшим Пророком був і є Тарас Шевченко. Тож вчитуймося у його слова, аналізуймо і приймаймо їх у свої серця, щоб очистилися вони від надмірного егоїзму та збудилися від байдужості. Звернення до творів Кобзаря – це мобілізація патріотичного духу кожної людини. А саме цього так потребує молода Українська Держава!
Думається, не випадково на відзначення ювілею нашого Пророка Господь сподобив український народ піднятися на Революцію Гідності. Задумаймося над цим!
Відзначаючи день перезахоронення тіла Шевченка, перезахоронімо його сентенції й заповіти до своїх сердець. Приймімо його слово в свої уми й серця. Перезахоронімо Тараса Шевченка до своїх сердець і стараймося жити за Шевченком! Тоді й Господь допоможе нам, щоб Україна стала такою, про яку мріяв Пророк Шевченко!