Перепоховання о. Маркіяна Шашкевича. “Галичани йшли на Личаківський цвинтар русинами, а поверталися українцями”. (130 років тому)

130 років тому:

1.11.1893 – у Львові за участи велетенського здвигу людей, через 50 років після відходу до вічности, відбулося перепоховання на Личаківському цвинтарі праху о. Маркіяна Шашкевича. Помер Будитель Галичини в злиднях від туберкульозу 1843 у віддаленому селі Новосілки та був похований у гробівці дрібного місцевого шляхтича.

Напередодні перепоховання львівська газета «Діло» писала, що іскра національного пробудження, яку кинув о. Маркіян спалахнула і сформувала народ «свідомий себе і тієї задачі культурної, яку ще мусимо довершити в Європі, саме посеред слов’янської родини. Нині нема вже сили, котра змогла-б знищити то дерево руське, що виросло з гірчичного зерна, насадженого Маркіяном». Національне відродження русинів-українців тривало довгі десятиліття, аж поки народ врешті усвідомив велетенську вагу Маркіянового почину в справі його утвердження як давньої цивілізованої європейської нації. Але не дожив Будитель до цього. Найперше Маркіянове слово промовляло до молоді, яка у 1880-х почала організовувати в краю вечори пам’яти священника-просвітителя У 1880 українським студентам зі Львова вдалось розшукати його могилу на сільському цвинтарі. Зродилась ідея про перенесення праху просвітителя до княжо-королівського Львова і врешті навесні 1893 Головний виділ Товариства «Просвіта» ухвалив здійснити цей чин.

Ексгумація та перепоховання розпочалися 31 жовтня і за масштабністю та значенням для Галичини повторювали перепоховання Тараса Шевченка з Петербургу до Канева у 1861. Ось як про ці події згадував майбутній прем’єр-міністр ЗУНР Кость Левицький: «Такої поважної і глибоко одушевляючої маніфестації народної – я не бачив у моїм життю. Нагадую собі той ранок під Високим замком біля Підзамча – двірця у Львові – як др. Омелян Огоновський сердечно витав від “Просвіти” і народу прибуття дорогих останків Маркіяна до Львова; як почесна сторожа академічного товариства «Ватра» винесла на своїх раменах домовину чорну з дорогими мощами на площу перед двірцем і тут уставлено її на селянський віз, прибраний народними килимами і вінцями, до котрого запряжено три пари круторогих волів… Отсе був тріюмфальний в’їзд Маркіяна до столиці Галицької землі, як побідника темряви і витязя пробудження рідного народу, якого супровожали вже тисячі проповідників ідеї живого народу…». В поході, що розтягнувся на два кілометри взяло участь понад 10 тисяч осіб. Очолив процесію митрополит Сильвестр Сембратович. Попереду їхало 80 юнаків, перев’язаних вінками з барвінку і з синьо-жовтими прапорцями в руках. Далі йшли церковні братства з хоругвами та два хори – дяків і семінаристів, які поперемінно співали. Але крім зовнішньої величі цієї направду небуденної події вона мала ще й велетенське символічне значення: після багатьох століть неволі та денацифікації українці ствердили, що є незнищенною нацією та сьогодні, попри те, що ще не мають власної самостійної держави, все ж тріумфально йдуть українським Львовом, як законні господарі свого столичного міста. Дослідник постаті о. Маркіяна Шашкевича Володимир Горинь зазначив, що «галичани йшли на Личаківський цвинтар русинами, а поверталися з кладовища українцями».

29 червня 1906 за участи чисельної української громади на могилі о. Маркіяна на Личаківському цвинтарі освячено пам’ятник роботи мюнхенського скульптора Рудольфа Тіле. 5 листопада 1911 на відзначення столітнього ювілею від дня народження о. Маркіяна Шашкевича Львовом пройшла 20-тисячна процесія, на соборі Святого Юра та храмі Львівської духовної семінарії (зруйнований у 1939 німецькою авіабомбою) освячено меморіальні таблиці, у Львівській філармонії два дні співала Соломія Крушельницька; урочистості у Львові тривали три дні, а по містечках та селах Галичини кілька місяців. А на Білій горі в Підлиссю споруджено монументальний пам’ятний хрест, який видніється в окрузі на багато кілометрів. Як реакцію на урочистості 1911 наддніпрянець Сергій Єфремов написав такі думки: «Та не на саму тільки Галичину розійшлись наслідки од діяльности Шашкевича. Коли ми зважимо, яку ролю відіграла Галичина в історії національного українського руху, взагалі, коли згадаємо, що вона довгий час була тим резервуаром, де могли вироблятись українські сили, де гартувався національний дух, де єдиний притулок мало занедбане скрізь українське слово – то ми зважимо на цілу широчінь і наслідки Шашкевичової діяльности». На початку Першої світової війни під час московитської окупації Львова кацапи вкрали меморіальну таблицю із святоюрського собору, після війни її відновили, проте у 1940-му червоні кацапи знову знищили. Оскільки не збереглось її фотографій, а описи не були надто докладними, то 2017 за ініціативою Громадської ради «Святий Юр» і ВГО «Союз Українок» виготовлено й освячено нову меморіальну таблицю пам’яти о. Маркіяна Шашкевича.