Переговори українського та польського підпілля (80 років тому)
80 років тому:
21.01.1944 – Провід ОУН(б) звернувся до львівського окружного делегата польського еміграційного уряду з черговою пропозицією про переговори для припинення кривавого польсько-українського протистояння та досягнення порозуміння між протиборчими сторонами. Перманентні контакти між уповноваженими представниками українського та польського підпілля відбувались від початків німецької окупації України. Переговори та консультації делегатів ОУН(б) і польського підпілля впродовж 1942-1943 не увінчались жодними домовленостями та проходили в атмосфері взаємної недовіри. Представники ОУН констатували нещирість польської сторони, яка закликала до об’єднання зусиль УПА та АК проти німців та більшовиків, але на практиці боротьби проти німців не провадила, а навпаки йшла на співпрацю з ними. На їх думку польська сторона намагалась затягнути час, щоби відвести від себе удар УПА та вияснити ставлення ОУН і українців до можливого плебісциту про долю західноукраїнських земель після завершення війни. Натомість польська сторона не вірила в українські запевнення, що масові вбивства поляків мають стихійний характер, зумовлені багатьма чинниками та, що в них не зацікавлене керівництво ОУН. Проте справжньою причиною неможливості досягнути порозуміння, що недвозначно проглядалась за усіма дипломатичними конструкціями та формулюваннями була приналежність західноукраїнських земель майбутнім повоєнним українській чи польській державам. Поляки жодним чином не допускали втрату територій, що були у їх володінні до початку війни, рівно ж українці жодним чином не бажали відмовлятися від своїх етнічних територій. У 1944 на переговорах (8.02, 28.02, 8.03 та інших) вкотре здійснювався пошук рішень, які б зупинили подальші вбивства як поляків, так і українців. Для цього українська сторона запропонувала створити змішану «Комісію приборкання району», яка мала випрацювати план припинення кривавої та безглуздої міжетнічної бойні. Але і ці зустрічі не увінчалися жодним практичним результатом. Можливо окремі керівники польського підпілля в краю й бажали замиритись з українським рухом опору, проте польський еміграційний уряд С. Миколайчика мав інше розуміння ситуації та плани майбутнього розвитку подій. В своїх політичних розрахунках лондонські урядовці наївно сподівалися масштабним повстанням в тилу німецьких військ і опануванням великих міст Західної України поставити Червону армію та Сталіна перед доконаним фактом й змусити їх таким чином визнати польський суверенітет над цими територіями. Оскільки вони зробили ставку на взаємодію з Червоною армією, що стрімко просувалась на захід, то пропозиція ОУН про спільну боротьбу з більшовизмом на цьому етапі війни виявилась неприйнятною. Польське підпілля та АК активно долучились до допомоги радянським військам, які невдовзі їм «віддячили» ліквідацією їх формувань та репресіями незгідних. Розуміння дійсности та справжня співпраця між польським і українським підпіллям стала реальністю лише після завершення війни та встановлення московсько-більшовицького режиму в половині Європи, проте це уже не могло змінити ситуації.
