Пам’яті Ярослави Заневчик

ВІДХІД ВЕЛИКОЇ ПАТРІОТКИ

Львівська Ліга Українських Жінок глибоко сумує з приводу смерті своєї членкині й щирої духовної наставниці, а також члена багатьох інших патріотичних організацій, надзвичайно відданої патріотки України і вельми чуйної людини Ярослави Менкуш-Заневчик.

Пані Ярослава Заневчик померла 9 грудня після тривалої важкої хвороби на 89 році життя. У лютому 2013 року їй мало б виповнитися 90 літ. Ми планувати відзначити її ювілей у рамках щорічного Свята Героїнь, оскільки вона всім своїм життям вповні заслужила звання української героїні.
Однак Господь забрав цю світлу душу до себе, а нам велить згадати і ніколи не забувати, якою була пані Ярослава.

Народилася вона 16 лютого 1923 року в м.Пустомити під Львовом у національно свідомій селянській родині Михайла Менкуша та Катерини.
Батько працював бухгалтером в кооперативі і був, за спогадами самої п.Ярослави, чи не єдиною, після священика, освіченою особою в селі. Він дуже хотів, щоб дочка вчилася. Отож Ярослава чотири роки вчилася в “Рідній Школі” ім.Грінченка у Львові, а потім батько порадив піти в професійну школу “Труд”. Розумів, що коли б і скінчила гімназію, то мала надія, щоб поляки дали якусь відповідну працю українці. (Такі були реалії в умовах польської держави). А добрий фах може забезпечити незалежне існування. Отак і освоїла професію кравчині. Хоч і не лежало серце до шиття.
Українська фахова школа “Труд” помимо ґрунтовного кравецького та моднярського ремесла, давала і солідну загальну освіту, зокрема вивчалося українську мову, релігію, історію рідного краю, промисловий рахунок, бухгалтерію, німецьку мову та професійний рисунок.
У молодої Ярослави завжди був потяг до організаторської праці, до творчості й мистецтва. Приїжджаючи зі Львова в рідні Пустомити, вона організовувала різні гуртки при читальні “Просвіти”, одного разу навіть поставила з сільськими дівчатами балет .
У 1943 році Ярослава стає членом ОУН. В 1944 році одружилася з повстанцем УПА Іваном Білим.
Іван Білий, на псевдо “Омелян”, виконуючи організаційні завдання ОУН, працював військовим референтом у Городоцькому повітовому Проводі, проводив організацію і вишколи хлопців, які вступали в ряди УПА. А двадцятилітня, тендітна Ярослава Менкуш була повітовою провідницею жіночої сітки ОУН-УПА в Городоцькому повіті. Обоє понад усе любили Україну і всі свої вчинки підпорядковували цьому високому почуттю. Досить лише згадати такий факт, що всі гроші, які отримали від рідних і друзів на своє повстанське весілля, вони загорнули в хустину і віддали на потреби організації ОУН. Та недовго тривало їхнє сімейне щастя. Іван Білий 17 вересня 1944 року загинув у бою в селі Сайкові Миколаївського району Львівської області. Там учасники наради повітового Проводу, внаслідок зради, були оточені великими силами військ НКВД. Полягли геройською смертю. А молоденька Ярослава, яка чекала дитину, залишилася вдовою.
Коли через вагітність праця підпільниці стала для неї вже неможлива, Провід порадив їй їхати до Львова, бо у великому місті легше сховатися від кагебистських очей. Приїхавши до Львова, поселилася в тітки і незабаром народила дівчинку. Назвала її Галиною, це було її підпільне псевдо, і така була в них з чоловіком домовленість: якщо народиться хлопчик, буде Омелян, а якщо дівчинка – Галина.
Хоча Ярослава Менкуш мала ще довоєнний совєтський паспорт, вона не насмілювалася кудись з ним податися і жила в тітки, фактично, на нелегальному становищі. Тітка не мала своїх дітей і обожнювала маленьку Галю, яка їх обох називала мамою.
Але незабаром Ярославі довелося сховатися в інших людей, бо довідалася, що за нею вже шукали “органи”. Приходили до батьків у Пустомитах: “Де ваша донька?” – “Не знаємо. Вийшла заміж і поїхала з чоловіком, ніякої вістки від неї не маємо”. Приходили до тітки у Львові: “Де ваша племінниця?” – “Не знаю, подалася кудись за чоловіком”. Питалися і в маленької Галі: “Де твоя мама?” – “Ось!” – показувала пальчиком на тітку, котру вважала своєю мамою. Лише коли дочка підросла і пішла до школи, мати наважилася показатися їй, але назвалася “тіткою Марусею”.
Впродовж дванадцяти років жила нелегально, переховуючись по добрих людях. Бог дарував їй оточення порядних людей, не знайшлося жодного юди, який би доніс владі про неї. Тут їй добре придався кравецький фах, завдяки йому могла заробити собі на прожиття. Тітка збирала для неї замовлення, мовляв, маю в іншому місті знайому, яка добре шиє. Навряд, чи вірили люди в цю наївну легенду, та й багато хто знав її “статус”, але ніхто не видав.
Лише в час “хрущовської відлиги” зважилася Ярослава Менкуш вийти зі свого підпілля. Леґалізується і відкриває дочці Галі правду її походження. Великим було її щастя, коли дитяче личко засвітилося радістю і Галя сказала: “А я все відчувала, що ви для мене найрідніша на світі”.
З часом життя пані Ярослави, здавалося, унормувалося: вже прописалася у Львові, влаштувалася на роботу в Будинок мод, спочатку швачкою, потім виросла до модельєра. Галинка – при ній, росте, вчиться в музичній школі, далі поступає в консерваторію, бо в неї – і голос, і врода, і талант.
Працюючи у Львівському будинку моделей, Ярослава Заневчик захопилася виготовленням народного одягу, співпрацює із киянкою Людмилою Семикіною, розробляє власні моделі і композиції, бере участь у виставках, розвиває українські народні традиції. Одночасно шукає способів прислужитися Україні, тісно контактує з українськими дисидентами. Найбільше посвячується друкуванню підпільної літератури.
25 серпня 1965 року пані Ярослава була заарештована за те, що передрукувала на просьбу Івана Геля підпільно поширювані між людьми матеріали “З приводу процесу над Погружальським” (написані, як тепер усім відомо, Євгеном Сверстюком), та ще деякі подібні статті. За це отримала два з половиною роки ув’язнення, а Іван Гель – три. Потім Верховний суд зменшив Ярославі Менкуш покарання до одного року, так що поки її довезли етапом у Мордовію, то вже небагато залишалося до кінця цього терміну.
Після відбуття терміну її випустили на волю, але ніде не хотіли прописувати, а без прописки вона не може влаштуватися на роботу. А коли не працюєш, можуть посадити за “тунеядство” (такі закони тоді були). Не прописують ні у рідних Пустомитах, ні у Львові, на роботу ніде не беруть. Лише возити тачки на будівництві запропонував якийсь “доброзичливий” начальник, до якого звернулася зі скаргою. Знову виручало вміння шити…
Та щастя нарешті посміхнулося їй. Знайшовся чоловік, який став їй опорою і вірним другом. Це – вдівець Антон Заневчик, теж самовідданий патріот України.. Він носив їй в тюрму передачі, чекав її з табору і запропонував поєднати долі. Одружилися в 1967 році, і стала вона Ярославою Заневчик.
Відбувши ув’язнення, винісши всі труднощі й переслідування, пані Ярослава не змінила своїх поглядів і принципів, не нарікала на долю і не пробувала її змінювати. Продовжувала знайомства з патріотично налаштованими і нескореними людьми, не зважаючи, що були вони під “недремним оком” кагебистів. Оксана Мешко, Алла Горська, Вячеслав Чорновіл, Іван Кандиба – це були її друзі-однодумці. Енергійно й безстрашно вишукувала шляхи передачі за кордон різних нелегальних матеріалів та інформації про безчинства совєтської влади.
Разом з тим поринула у творчу працю виготовлення художнього народного одягу. Починаючи із 1984 року було влаштовано ряд її персональних виставок народного одягу і вишивки в Україні, Канаді та США, прийшло загальне визнання її хисту, їй присвоєно звання “Народної майстрині”.
З початком українського відродження Ярослава Заневчик активно включилася у громадське життя. У Союзі Українок, у Спілці політв’язнів, Братстві вояків УПА, у “Рідній школі” – всюди вона бажаний і авторитетний діяч.
Як співініціатор і творець Ліги Українських Жінок п.Ярослава Заневчик незмінно була членом Управ Всеукраїнської та Львівської обласної Ліги Українських Жінок. Вона була натхненницею багатьох вагомих починань Ліги Українських Жінок: міжрегіональних курсів пошиття народного одягу, організації численних виставок, конференцій, культурно-просвітницьких академій тощо.
Завжди привітна й усміхнена, ця білява жінка з лагідною усмішкою володіла якимсь особливим вмінням гуртувати навколо себе широке коло однодумців і навіть цілих організацій. Для всіх вона знаходила щире слово, посмішку, всіх старалася підбадьорити. Дивлячись на неї, можна було подумати, що ця жінка належить до тих, кому доля дарувала безтурботне життя. Але ж бачимо – життя їй випало, ой, як не легке…
Благодатним Божим дарунком для Ярослави Заневчик була її донька– Галина Менкуш – відома бандуристка, народна артистка України, яка проживає в Києві, виступає сама та щедро плекає юні музичні таланти України.

Складаючи щирі співчуття родині Галини Менкуш, всі ми вболіваємо над втратою палкої патріотки і невтомної трудівниці Ярослави Заневчик, здатної на перше місце у своєму житті ставити любов до України. Нагадуємо, що Її основним, улюбленим закликом було “Треба трудитися для України!”
Тож пом’янімо Ярославу Заневчик у своїх молитвах та сповняймо Її заклик!

Лідія Купчик
голова Львівської міської організації
Всеукраїнської Ліги Українських Жінок