Незнана і непокарана трагедія Корюківки (80 років тому)
80 років тому:
1-2.03.1943 – гітлерівці повністю спалили та немилосердно вимордували мешканців містечка Корюківка, нині райцентр на Чернігівщині. Приводом до каральної акції став напад радянських партизан з’єднання Олексія Федорова на німецький гарнізон містечка вночі 27 лютого з метою визволення із в’язниці двох синів командира взводу Феодосія Ступака (сам Ступак під час нападу загинув). Партизани знищили 78 окупантів, переважно угорських вояків (в радянській літературі подається 140 вбитих гітлерівців, в інших сучасних джерелах – німецький комендант і 7 гітлерівців). Наказ на тотальне знищення Корюківки віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєр Бруно Франц (в літературі також подається генерал Хойзенберг). Упродовж двох днів карателі зганяли людей групами по 50-100 осіб та розстрілювали або ж живцем кидали в палаючі будівлі. 9 березня кати знову повернулися в містечко, щоби донищити тих, кому вдалося врятуватися втечею до лісу чи сховатися в руїнах. Згідно «Акту Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці» від 17.12.1943 в містечку 1 і 2 березня 1943 було вбито 6700 українців та спалено1290 будинків (вціліло 10 будинків). Реальна кількість загиблих є більшою і її встановити вже не було можливим оскільки велике число жертв згоріло в палаючих будівлях або були захоронені в невідомих могилах – радянські війська вступили до міста щойно 19 вересня. Трагедія Корюківки була найбільшою різнею в окупованій Європі в часи Другої світової війни, але досі залишається практично незнаною для європейського співтовариства. За кількістю вбитих вона незмірно перевищує жертви відомих сьогодні в світі – білоруської Хатині у 45 раз (149 осіб), чеської Лідице у 21 раз (320 осіб), французького Орадур-сюр-Глан у більш як 10 разів (642 особи). І на жаль причиною такої непоінформованості світової спільноти є байдужа мовчанка українських владоможців впродовж уже трьох десятиліть.
Сьогодні історики сходяться в оцінках, що причиною жорстокого знищення містечка була бойова акція радянських партизан. Хоча сам наскок некоректно кваліфікувати як злочин, бо несподівані партизанські вилазки є логічними діями проти ворога – злочином, якому не може бути прощення, є бездіяльність більшовиків під час німецької відплатної акції на мирному в нічому неповинному населенню і небажання стати в його захисті. А можливість оборонити цивільних людей і навіть завдати потужної поразки ворогу була аж надто очевидною. Кількість карателів складала всього від 300 до 500 вояків у той час як сили червоних партизан зосереджені в околицях досягали 5,5 тисяч солдат. Але, як після війни патякав один з червоних партизан: «Не було команди. Ми тільки спостерігали». В повоєнні часи червоні командири один поперед одного писали власні мемуари, написав спогади і Федоров, в яких якось знехотя згадав Корюківку: «Найцікавішим і найвдалішим був наліт на корюківський гарнізон. Не забули наші партизани цього містечка». І все!!! Жодного слова про помордованих внаслідок цього «нальоту» мешканців і про те, що в червоних навіть думки не зродилось допомогти нещасним, а тисячі озброєних солдат лише здаля з цікавістю спостерігали як кілька сотень садистів винищує нещасний народ. Така поведінка більшовиків не була випадковою, бо в усіх без винятку подібних випадках, а їх було сотні, червоні ніколи не ставали на захист мирного населення перед німецькими карателями. Цим вони водночас досягали дві мети: по-перше, були зацікавлені в якнайбільших звірствах з боку німців, оскільки це породжувало ненависть населення до окупанта, а по-друге, руками німців вичищалася територія від українців. По завершенні війни радянська пропаганда вперто замовчувала корюківську різню, зробивши символом німецьких звірств на порядки меншу трагедію білоруської Хатині. І ця мовчанка була зрозумілою та логічною для окупаційного московсько-більшовицького режиму, який до кінця свого існування непохитно тримав курс на повну русифікацію українців, а отже свідчити про їхній геноцид з чийого будь боку було не резонно. Немає лише жодної логіки в тому чому стільки років мовчить українська влада?
Ще одне не менш важливе питання, яке десь згубилось в тіні самої трагедії – а хто ж конкретно чинив ці звірства? З того, що подає література важко з певністю назвати злочинця. Ба більше один відомий український історик, мабуть не подумавши, машинально написав, що це був «каральний загін німців та українських шуцманів (допоміжної поліції)». Може так, а може й ні – потрібні документи, а їх в популярній літературі катма. Хоча є поважне колективне видання українських дослідників «Спалені села і селища Чернігівщини в 1941-1943 роках» (збірник документів і матеріалів опублікований у 2013) укладене Українським інститутом національної пам’яті та іншими поважними інституціями з посиланням на Акт розслідування за 1943 складений радянськими слідчими та на історичну довідку Управління реєстрації та архівних фондів Федеральної служби безпеки Російської Федерації, яке й словом не обмовилось про УКРАЇНСЬКИХ шуцманів. Не маю наміру бути адвокатом допоміжної поліції, що перебувала на службі в гітлерівців, але заради справедливости треба сказати, що й там були доволі різні особи. В західних областях України в поліцію йшли в більшости з наміром отримати базовий вишкіл і зброю, а відтак переходили в ліс в лави українських партизан, в промислових східних регіонах в ряди поліції не рідко зголошувалися покидьки та елемент із злочинними схильностями – хоча узагальнення робити складно, бо всюди були всілякі. Але в ситуації з Корюківкою участь шуцманів хоч не виключена, проте доволі сумнівна. Часто в популярних статтях, щоби не завдавати собі зайвих клопотів автори на означення карателя використовують розмитий термін «нацисти».
Згаданий збірник «Спалені села…» констатує, що від кінця 1942 Чернігівщина перебувала під управлінням головної польової комендатури № 399 у м. Конотоп Сумської области (підпорядкована VІІ відділу при штабі групи армій «Південь»), яка крім власне німецьких каральних формувань для масових розстрілів та тотального знищення населених пунктів використовувала угорську 105-ту легку дивізію під командуванням генерал-лейтенанта Золтана Йогана Адля-Папа (народився 1895 в Будапешті). Ці угорські псевдовояки тільки на Чернігівщині розстріляли, заживо спалили, закатували близько 60 тисяч мирних мешканців. При цьому угорці своєю рафінованою жорстокістю перевершили навіть німців. Цю жорстокість, невластиву європейським націям, стосовно українців вони практикували уже четвертий рік – від часу кривавої окупації Карпатської України у середині березня 1939, і так нагадує вона звірства московитів стосовно чужих народів в усі часи. Хоча воно й не дивно, бо москаль та мадяр між собою споріднені ментально й кровно, бо примандрували угри в Європу наприкінці 9-го століття із Західного Сибіру, з розлогих територій між Волгою та Уралом.
А найбільш прикрим в цій історії те, що злочини гітлерівців були засуджені Нюрнберзьким трибуналом і німецька нація десятками літ несла свою покуту, а мадяри спритно уникли світового засуду за масові криваві злочини в окупованій Райхом Україні.
