Микола Рябовіл – голова Кубанської Законодавчої ради, голова Кубанської Військової Ради, поборник ідеї соборности українських земель та єдности Кубані з Україною (140 років тому)

140 років тому:

29(17).12.1883 – у станиці Дінська на Кубані народився Микола Рябовіл, голова Кубанської Законодавчої ради, голова Кубанської Військової Ради, поборник ідеї соборности українських земель та єдности Кубані з Україною. Один з найпопулярніших діячів Кубані, якого місцеві мешканці боготворили. Закінчив Катеринодарську військову реальну школу, рік вчителював у рідній станиці, активно долучився до організації українського життя на Кубані. Навчався у Київському політехнічному інституті (1905-1907), очолив Українську громаду Київської політехніки та Всеукраїнську економічну комісію. Через участь у студентських виступах не зміг закінчити навчання і повернувся на Кубань. Допомагав батькові провадити позичковий кооператив. З 1909 організатор і один із директорів будівництва Кубансько-Чорноморської залізниці. Організатор і голова ради Кубанського союзу установ дрібного кредиту (1912), керівник Кубанського кооперативного союзу. Поряд з активною економічною діяльністю у 1913 став учнем кобзарської школи в Катеринодарі. 1915 мобілізований до московитського війська, закінчив військово-інженерне училище із званням прапорщика. Після Лютневої революції повернувся з Фінляндії, де служив у саперній частині, на Кубань. Обраний головою Кубанського обласного продовольчого комітету, який забезпечував продовольством Кавказьку армію. У вересні 1917 обраний головою Кубанської військової ради, перейменованої на Кубанську крайову раду. Під його проводом Рада проголосила Кубань республікою під назвою «Кубанський Край» та затвердила першу Конституцію «Тимчасові положення про вищі органи влади в Кубанському Краю». Вищим законодавчим органом стала Кубанська Законодавча Рада, головою якої в листопаді 1917 обрано М. Рябовола. Виконавчою владою став Кубанський крайовий уряд і військовий отаман, який мав президентські повноваження та право вето на ухвалені закони. На жаль військовим отаманом обрано русофіла Олександра Філімонова. 28 січня 1918 (через 6 днів після проголошення 4-го Універсалу УНР) Кубанська Законодавча Рада під проводом Рябовола проголосила Кубанську Народну Республіку, як суб’єкт майбутньої демократичної Московитської федеративної республіки. Таке половинчасте рішення було продиктовано тією обставиною, що Кубань не була етнічно та політично однорідним краєм. Крім тих, хто виразно ідентифікував себе українцями було там чимало прихильників «єдіной і нєдєлімой» Московії, помітний сегмент кубанців вважав себе окремою козацькою нацією, до того ж певний вплив на мешканців краю мали більшовики, які вважали Кубань частиною РРФСР. Оскільки на той час Московія перебувала під владою більшовиків 16 лютого 1918 Законодавча Рада проголосила самостійну Кубанську НР, а за кілька днів на приватній нараді членів Законодавчої Ради ухвалено рішення про приєднання Кубані на федеративних засадах до України. В той період на Кубань розпочався більшовицький наступ і 28 лютого керівництво Кубанської НР залишило Катеринодар. Опинившись в скрутних обставинах українські провідники Кубані змушені були піти на домовленості та об’єднання з Добровольчою армією Лавра Корнілова та взяти участь в спільному поході проти більшовиків. Після загибелі Корнілова (31.03.1918) командування перейшло до московського шовініста Антона Денікіна й між кубанськими українцями та московитським генералітетом почало наростати гостре протистояння. За рішенням Кубанської Законодавчої Ради Рябовіл очолив делегацію, яка 28 травня прибула до Києва для переговорів з гетьманом Павлом Скоропадським про налагодження міждержавних стосунків, майбутній статус Кубані в Українській державі й спільну боротьбу з більшовиками. У червні з України на Дон вислано зброю та амуніцію, проте усе привласнила Добровольча армія, а висадку на Кубані української дивізії під командуванням генерала Натіїва (уродженець Кавказу) денікінці не допустили. Спираючись на кубанське козацтво, Денікін зумів вибити червоних з краю, проте на визволених територіях встановив власну диктатуру, що не надто поступалась більшовицькій. Невдовзі це призвело до масового відтоку з його війська козаків, які складали більшість озброєних вояків, що врешті призвело до краху білого руху. 4 грудня 1918 надзвичайна сесія Крайової Ради схвалила нову Конституцію та змінила назву Кубанська Народна Республіка на «Кубанський Край». В складних умовах московсько-денікінського терору й свавілля Рябовіл, з метою об’єднання самостійницьких потуг Кавказу та протидії шовіністичним московським силам, виступив співініціатором конференції козацтва Кубані, Дону та Тереку в Ростові-на-Дону зі створення Південноросійського Союзу. В день від’їзду на конференцію в колі друзів Микола Рябовіл промовив: «А все ж я певен, що мене добровольці вб’ють, чи тепер, чи в четвер, а таки вб’ють, розбишаки… Москалі вміють свого добиватись…». 26(13) червня 1919, виступаючи на конференції, обстоював необхідність боротьби з більшовиками, створення федерації держав України, Кубані, Дону, Тереку та Грузії та засудив білий терор і московський шовінізм денікінців. В ніч з 26 на 27(з 13 на 14 за ст.ст.).06.1919 в Ростові-на-Дону, біля готелю в якому поселився, вбитий (двома пострілами) трьома білогвардійськими офіцерами. Вбивство викликало велетенське обурення на Кубані і прискорило масовий вихід козаків з денікінської армії. На три дні в краю оголошено жалобу, з протестом виступили різні політичні партії та організації, на похорон зійшлось десятки тисяч людей. В цей час, побоюючись самосудів, у Катеринодарі поховались усі московити.

З промови Миколи Рябовола на засіданні Кубанської військової ради 24 вересня 1917: «Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду… Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері (голоси з місць: «Не діждали б, не діждали б!»). Так, не діждали б цього ніколи! Хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли б… Та минула лиха година… прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері…».