Михайло Бойчук – художник-монументаліст: правдивою причиною вбивства майстра та учнів стало те, що були українцями (140 років тому)

140 років тому:

30(18).10.1882 – у с. Романівка на Тернопільщині народився Михайло Бойчук, художник-монументаліст, мистецтвознавець, член НТШ (1912), Українського наукового товариства (1917), засновник школи монументального мистецтва під назвою «бойчукізм».

Малювати почав з дитинства. Талант помітив сільський вчитель й дав в газету оголошення, що молодий хлопець потребує доброго вчителя-художника. На оголошення відреагував відомий маляр Юліан Панькевич, забравши 16-річного юнака до власної студії – «Товариство для розвою руської штуки» у Львові. Відтак за фінансової допомоги НТШ та Митрополита Андрея Шептицького навчався в приватній рисувальній школі у Відні (1898-1899) та Краківській академії мистецтв (1899-1905), яку закінчив зі срібною медаллю. Після цього, за підтримки А. Шептицького, удосконалював майстерність у Мюнхенській АМ (1906-1907) та в Парижі (1908-1911), де відвідував академію Поля Рансона та майстерню Поля Серюзьє. У Парижі заснував вже власну школу-майстерню неовізантійського мистецтва «Renovation Bizantine». Саме у давньому мистецтві Візантії та Київської Руси вбачав основу на якій можна розвивати сучасне українське мистецтво, осягнути його світове визнання, а через нього працювати для відродження державности України. Сформована ним група мистців й однодумців почала виставлятись у паризькому «Салоні незалежних» під гаслом «Відродження візантійського мистецтва». Так на чужині, у Франції, було започатковано формування власного «бойчуківського стилю», що полягав у синтезі традицій давнього мистецтва та українського примітивізму. Ще однією характерною рисою бойчукістів стало авторське самозречення задля колективної праці – полотна майстерні невізантійського мистецтва з успіхом виставлялися в паризьких салонах як продукт колективної творчости. У Парижі одружився з Софією Налепинською, яка під його впливом, будучи донькою поляка і француженки, стала ідентифікувати себе українкою.

Після подорожі до Італії, де опановував різні художні техніки, у 1911 повернувся до Львова. Працював як реставратор в Національному музеї, розписував галицькі церкви, писав ікони, ілюстрував книги. На запрошення Російського (московитського) археологічного товариства (1912) здійснював реставрацію в усипальниці родини Розумовських у с. Лемеші на Чернігівщині (за радянських часів іконостас і розписи знищено), відновлював фрески Софійського собору у Києві та Успенського собору в Чернігові. З початком Першої світової війни разом з молодшим братом Тимком як австрійські піддані заслані в Арзамас. Один із засновників і професор Української державної академії мистецтв (1917), професор художнього інституту в Києві (з 1924). У цей час розписував цивільні об’єкти в містах України, реставрував стародавні фрески та твори мистецтва, очолив державні майстерні, що займались революційною пропагандою. Спільно з учнями розписав агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми у Києві (1919; в розписах під його керівництвом брало участь близько 200 художників), декорував Київський оперний театр для Всеукраїнського з’їзду представників волосних виконкомів (1919) та Харківський оперний театр для 5-го Всеукраїнського з’їзду Рад, оформлював Всесоюзну сільськогосподарську виставку (1923), розписував селянський санаторій на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927-1928), Червонозаводський театр у Харкові (1933-1935). Співорганізатор Асоціації революційного мистецтва України (1925), що об’єднувала бойчукістів. Проте мистецька манера та принципи АРМУ, які базувалися на національних традиціях не стикувались з офіційним «мистецтвом» соцреалізму наслідком чого стали постійні звинувачення у викривленні соціалістичної дійсности. Через це 1931 Бойчук виїхав з Києва й очолив кафедру композиції та викладав у Ленінградській академії мистецтв. Проте не прижився на чужині й вже 1932 повернувся в Україну – до Харкова.

Не вписувався мистець своєю масштабністю, талантом і українськістю в безлику та зденаціоналізовану радянську дійсність, тож не вберегли його нейтральність чи навіть показна лояльність до режиму. У листопаді 1936 заарештований з дружиною та учнями – формальною підставою арешту стала творча поїздка до Німеччини, Франції та Італії у листопаді 1926–травні 1927 і звинувачення у шпигунстві. Розстріляний у Києві разом з учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром 1937. Єдиною правдивою причиною вбивства Бойчука та учнів його школи стало те, що були українцями і це виразно виявлялося у мистецьких творах, навіть для форми прорадянських. Тіла імовірно захоронили в Биківнянському лісі. Дружину Софію стратили також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної організації» 11.12.1937, а відтак вбили більшість його учнів. Після арешту всі (!) його настінні розписи, картини, графіка були знищені, а 1952 спалено 14 малярських творів зі збірки Національного музею у Львові. Окремі нечисленні твори мистця і невеликий архів вдалося львівській художниці Ярославі Музиці у приватній збірці.