Людина з великої букви — герой українського духу

У ніч з 3-4 вересня цього року минатиме 35 років від трагічної смерті особливої людини нашої новітньої історії. Його здоров’я було настільки підірване, що важко встановити остаточно причину смерті. Він у той час на знак протесту навіть голодував. Василь Стус у виданні збірки своєї поезії під заголовком “Зимові дерева” подав “Двоє слів читачеві” де він з’ясував зміст свого буття на землі :

“…поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед . А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі.”

Біографія поета та людини Василя Стуса — це вияв любові до своїх друзів та захисту їх проти вбивчого окупаційного режиму, в обороні української літератури, обвинувачуючи владу за вбивство мисткині, правозахисниці Алли Горської, а після першого ув’язнення та короткої волі і діяльності як правозахисника — члена Української гельсінської групи.

Василь Стус належить до передової ланки українських шестидесятників, дисидентів та героїв. Він син Вінницької землі, де він родився, але не менше і син Донеччини, де він учився і викладав, і син Києва, де він працював у час першого арешту у 1972 році і другого. Перше п’ятирічне ув’язнення він відбув у Мордовії, два річних заслання — у Магаданській області.

14 травня 1980 р. поета вдруге заарештували. Наприкінці вересня 1980 р. відбувся суд, на якому Стуса було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання. З листопада 1980 р. він відбував покарання в таборі особливого режиму в с. Кучино Чусовського району Пермської області. Навесні 1981 р. В. Стус востаннє побачився з рідними. 1982 р. — рік перебування в камері-одиночці. Протягом 1980-1985 рр. В. Стус написав останню збірку віршів. Поет помер у карцері під час голодування на 48 році життя; поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Чотири роки по тому, 19 листопада 1989 р., прах Василя Стуса перевезли до Києва й перепоховали на Байковому кладовищі.

Його ім’я — це святість на оновленій землі. Це ім’я — символ чистоти, любові і посвяти. Про це Василь Стус писав як батько до свого єдиного сина Дмитра, якого він бачив дуже коротко:

“Будь чистий — за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі — коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це — як само-сповідь.”

З ім’ям Стуса зовсім з протилежної сторони пов’язаний також і одіозний сьогоднішній олігарх Віктор Медведчук, який був призначений його захисником радянською владою. Стус відмовився від його захисту, але суд дозволив Медведчуку в імені Стуса признатися до всіх обвинувачень. Ці дві особи не могли бути більш різними. Відомий борець Євген Сверстюк так окреслив “юриста захисника” Стуса :

“Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката.”

Іронія нашої трагічної історії — що засадничо добра, чиста українська людина давно уже на тому світі, а його малоросійський кат далі виконує диявольську роботу на тій землі, за яку та свята людина віддала своє життя. Сьогодні той же Медведчук намагається очистити свою біографію в українському суді.

Свій заповіт написав Василь Стус у таборі. Вірш вперше вийшов друком у 1986 році щойно після його смерті

“Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.”

В Україну поет Василь Стус повернувся, як він і передбачав: “Народе мій, до тебе я ще верну”, і дійсно “в смерті оберну(в)ся до життя…як син…доземно поклон(ився)” щойно коли закінчився термін його вироку та поета реабілітували. Така була ворожа жорстока радянська дійсність.

У княжому городі Києві на Байковому кладовищі окремо, трохи відділено від решти гробів стоять три кам’яні білі хрести. Під ними поховані прахи Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина, всі українські правозахисники герої-в’язні з радянської тюрми. Для національного очищення кожному українцеві треба поїхати чи піти там, вклонитися, помолитися, та набрати свіжої чистоти і сили духу. Це немов національна проща, бо ці герої, а між ними перший Василь Стус, представляють для нас національну святість.

2 серпня 2020 року              Аскольд С. Лозинський