150 років тому:
16.05.1876 – у містечку Струсів на Тернопільщині народився Микола Конрад – священник УГКЦ, педагог, блаженний священномученик УГКЦ.
Походив із небагатої родини різьбяра. Закінчив школу Отців Воскресенців у Львові (1887–1889), філософську та богословську освіту здобув у Римі в Колегії «De Рropaganda Fide» та Папському університеті Томи Аквінського; доктор філософії (1895) та доктор теології (1899). Одружився з Антоніною Бліхар; у подружжя народилося четверо дітей. У 1899 році рукоположений на священника Львівської архиєпархії.
Працював катехитом у школах та гімназіях Золочева (від 1900), Теребовлі (від 1902), згодом у Бережанах та Тернополі (1907–1914). У Тернопільській гімназії серед його учнів був майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий. Своє життя не уявляв без спілкування з молоддю, про що засвідчив у листі до Митрополичого Ординаріяту з прохання надати посаду вчителя гімназії: «Моєю мрією було завсігди працювати в школі, і то в школі середній, посвятитися цілковито морально-релігійному вихованню нашої молодіжи. Знаю, що се становисько дуже тяжке, що стаючи катехитом, беру на себе велику відповідальність перед Богом, моїм Єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою і ревно нестиму його до кінця мого життя. (…) Є свідомий всіх трудностей і перепон, які не раз треба буде мені поборювати, але з нами Бог, а за Божою ласкою і щирою молитвою надіюся побіди».
У 1898 році Іван Франко балотувався до австрійського парламенту, проте не зумів знайти порозуміння з духовенством, яке мало винятково великий вплив на селянство, й програв вибори в окрузі Тернопіль–Збараж–Скалат. Розлючений на священство Франко на VІІ з’їзді РУРП (30-31.10.1898) заявив: «Головним противником нашим під час тернопільских виборів було духовеньство. (…) Наслідки сего не будуть для духовеньства добрі. Нехай не дивуються, що ми будемо з ними явно, отверто і сміло воювати письмом, словом. Нехай же не подивують, що відтепер і ми будемо виступати проти них з цілою силою». У 1905 році Іван Франко, ґрунтуючись на матеріалістичних позиціях та теорії Дарвіна, написав працю «Повість про сотворення світу», спрямовану на те, щоби через десакралізацію Біблії похитнути в умах селян беззаперечний авторитет Церкви. У відповідь о. Микола Конрад, на той час невідомий загалу гімназійний катехит, насмілився вступити в полеміку з авторитетним письменником та політиком і написав апологетичну працю (48 сторінок). Молодий священник, спираючись як на богослов’я Церкви та тогочасні біблійні дослідження, так і здобутки природничих і суспільних наук, намагався довести, що правдива наука не суперечить вірі та правді Святого Письма. Найперше о. Микола висловив здивування, що «так поважний і учений муж, яким є п. др.. І. Франко, міг написати такі нісенітниці та подавати їх яко “здобутки новочасної науки”!». Вибудувавши логічну систему контраргументів, молодий священник врешті констатував: «По перечитаню сих слів не можна надивуватись, як то люди, навіть учені, не розслідивши правди, наосліп пишуть ясну як сонце неправду та подають єї як здобуток “новочасної науки”!!». У той час перечити такій «інтелектуальній скелі», як Франко, треба було мати неабияку відвагу. Письменник не відповів о. Миколаю: чи то не міг підібрати відповідних аргументів, а чи не хотів опускатися до рівня полеміки з «провінційним попом», проте після цього о. Микола Конрад здобув визнання як церковний ідеолог.
Під час Першої світової війни душпастирював у містечку Угерське Ґрадіште (нині Чехія), згодом у таборі українських біженців у містечку Ґмюнд (Австрія). Під час польсько-української війни заарештований поляками та утримуваний у таборі в Стшалкові (1919-1920). Після звільнення викладав у гімназіях Бережан і Тернополя, співредагував часопис «Подільський голос», дописував до низки інших часописів. Засновник і духівник молодіжного студентського товариства «Обнова» (1929). Викладач (1930) і професор (1936) Богословської Академії у Львові. Автор низки наукових праць, найважливішими з яких є «Молодіжна ментальність», «Католицизм», «Лібералізм», «Основні напрямки новітньої соціології», «Націоналізм і католицизм», «Націоналізм і сучасний католицизм», «Нарис історії стародавньої філософії».
З приходом більшовицьких окупаційних військ Академію у Львові було закрито, і о. Микола залишився без роботи. Разом із родиною і дітьми вирушив до Яворова, де мешкала його сестра. Згідно з розповідями очевидців, дорогою, у селі Страдч, хтось із селян, побачивши священника з родиною на возі, навантаженому речами, вигукнув услід: «Ось такі вони священники, що самі утікають, а про нас не думають». Отець Микола зупинився, поговорив із людьми і, коли довідався, що село залишилося без священника, вирішив тут залишитися. Сьогодні важко з певністю твердити, чи саме так і було, бо, хоча зі зміною влади й настало певне організаційне замішання, проте все ж на Юрській горі залишався чинний архиєрей і Церква продовжувала функціонувати відповідно до канонічного права та усталених внутрішніх процедур, тому для душпастирювання у с. Страдч мало бути відповідне призначення Митрополита.
Збереглося чимало свідчень про те, як за короткий час о. Микола своїм душпастирським служінням, співчутливістю, вмінням почути кожного, милосердям зумів прихилити до себе все село. Прості селяни відразу відчули його щирість та добре серце й називали отця «ангелом у плоті». На четвертий день війни 26.06.1941, о. Миколу Конрада та дяка Володимира Прийму схопили працівники НКВС, завели в ліс біля сусіднього села Ямельня та жорстоко замордували. У 2001 році священника і дяка в числі інших українських мучеників проголошено блаженними.
О. Миколай Конрад вважається духовним опікуном студіюючої молоді, учителів та викладачів, освіти, а також подружніх пар. До його могили часто приходять подружжя, що з певних причин не можуть мати дітей.
«Націоналізм і сучасний католицизм є близькі собі ідеалізмом і активізмом. Вони прямують до того, щоби збудити людські душі, родини, громадянство й цілі нації з анемічного лєтаргу й пасивности… до одушевленого чину… Дай Боже, щоб у нас ті два ідеалізми… католицьке “Вірую” і націоналістичне “хочу” гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоб розбудили наші зів’ялі серця…». Блаженний о. Микола Конрад.
