85 років Українського Конгресового Комітету Америки – Спогади
Я виголосив коротку промову на 85-річчя в Нью-Йорку, але мені було виділено лише п’ять хвилин, включаючи час для представлення одного з почесних гостей, шановного Романа Попадюка, першого посла Америки в Україні. Цього було недостатньо, щоб віддати шану людям, які заслуговували на згадку. Я маю на увазі найвеличніше покоління українців, які народилися в Америці та походять з України.
Потім я написав коротку статтю, по суті повторюючи те, що я сказав, але згадавши ще кількох осіб, які заслуговують на повагу та вдячність. Зрештою, я прочитав кілька звітів/статей про цю подію, жоден з яких не згадував людей, яких я намагався вшанувати. Тож я вирішив, що підготую ці спогади, що складатимуться з того, що я особисто пам’ятаю, зокрема про тих людей, які заслуговують на найбільшу вдячність у цю особливу та історичну подію.
Я лише на дванадцять років молодший за УККА. Хоча я не можу говорити про батьків-засновників, я можу написати про тих, з ким я зустрічався, з ким працював, у моєму випадку нав’язливо сперечався, але поважаю донині.
Моя найближча родина (батько, мати та однорічна сестра, яка народилася в Мюнхені) прибула «човном» до Сполучених Штатів у 1951 році. Виникла проблема. Незважаючи на те, що мій батько провів майже чотири роки в нацистських в’язницях та концентраційних таборах, включаючи Освенцим, хтось повідомив, що він був членом Організації українських націоналістів.
У той час Радянський Союз був союзником Сполучених Штатів через нацистську загрозу та американську наївність. Радянський Союз підготував та поширив список організацій, ворожих Сполученим Штатам, який США охоче прийняли за чисту монету. ОУН була в цьому списку.
Президент Трумен та його попередник, президент Рузвельт, не були особливо обізнані щодо Сталіна та Радянського Союзу. Крім того, Державний департамент був інфільтрований радянськими симпатиками та навіть агентами. Радник із зовнішньої політики Джордж Кеннан та державний секретар Дін Ачесон були відповідальними за цю стратегію заспокоєння або, більш щедро, стримування СРСР.
У будь-якому разі, в результаті моя родина провела шість місяців на острові Елліс, перш ніж Америка вирішила, що вони не є «ворожими». Мій батько майже одразу приєднався до УККА як голова організації, яку він допоміг створити: Ліги українських політичних в’язнів. Як член Виконавчої та політичної ради УККА, він часто відвідував зустрічі допізна, здебільшого по п’ятницях на Вест 13-й вулиці в Нью-Йорку, де УККА володіла будівлею разом з Науковим товариством Шевченка в Америці. У дитинстві я не часто відвідував це місце і бачив мимохідь принаймні одне засідання.
Виконавча та політична рада УККА була, по суті, «клубом хлопців», який збирався в задимленій кімнаті. Президент Лев Добрянський, професор Джорджтаунського університету, більшу частину часу говорив, а всі інші слухали. Я часто дивувався, як більшість «човнової» аудиторії, включаючи мого батька, розуміють його, враховуючи, що він на 99% розмовляв англійською. Дуже часто він говорив слово українською, і всі плескали в долоні, але не саркастично. Його віце-президент Джо Лесоєр, Верховний президент Української національної асоціації, також говорив англійською, але часто завершував свої думки українською. У будь-якому разі, мій батько залишався членом, який сплачував внески, та переконаним прихильником УККА до своєї надто ранньої смерті в 1977 році.
Моя мати стала активною в УККА пізніше, оскільки в неї з’явилися діти та робота. Вона представляла Обєднання жінок оборони чотирьох свобод України, і пізніше, коли її чоловік помер, а діти залишилися самостійними, вона стала найчастішою учасницею конвенцій та зустрічей УККА.
Моя сестра Лариса стала активною в УККА як представниця Злученого українсько-американського допомагового комітету. Вона мала ступінь доктора філософії з економіки, що було щасливим, оскільки, здавалося, ніхто у Виконавчій раді УККА, після Семанишина та Телюка, не міг скласти бюджет. Я пам’ятаю, як відвідував свою сестру в червні 2021 року в лікарні, де у неї діагностували пухлину мозку. Вона була стурбована своїм здоров’ям, але найбільше – підготовкою бюджету УККА. Вона скаржилася, що не має потрібних номерів, і ніхто не виручає. Моя сестра померла через два роки. Це була величезна втрата для УККА.
Це не особиста біографія, але я вперше зустрів свою дружину здалеку на протесті двох осіб, який ми з другом організували на Волл-стріт на захист українських дисидентів, які стали політичними в’язнями в СРСР. До нас приєдналися дві українсько-американські дівчини, одна з яких стала моєю майбутньою дружиною. Я був головою Української студентської організації Миколи Міхновського (ТУСМ), націоналістичного ідеолога в Україні з XIX по XX століття. На той час я вже був членом УККА як представник ТУСМ.
Я не впевнений, чи ми сплачували внески, але ми брали участь у з’їздах. Чесно кажучи, ми були справжньою конструктивною перешкодою, оскільки наполягали на тому, щоб Добрянський вивчив українську мову, а УККА робила більше для захисту українських дисидентів.
Кілька років по тому я знову зустрів свою дружину на танцях у Нью-Джерсі, організованих нею як головою українського клубу в Університеті Рутгерса. Пізніше вона стала головою СУСТА, Союзу українських студентських товариств Америки. Ще до цього, будучи посадовою особою СУСТА вона стала членом УККА. У той час УККА виділяв один відсоток свого бюджету на SUSTA, що, відверто кажучи, викликало інтерес до УККА серед українських студентів. Пізніше, після студентських років, моя дружина Роксолана просто перейшла до організації ОЖОЧСУ. Вона й донині залишається дуже активною участю в УККА.
Мій тесть приєднався до УККА раніше за мою дружину. Я зустрічався з ним кілька разів раніше. Він був дуже шанованим українсько-американським професором історії. Відверто кажучи, він був квінтесенцією професора історії, який шукав істину. У певний момент він приєднався до УККА як представник НТШ-А, відвідуючи засідання Виконавчої ради та Політичної ради УККА, а також конвенції. Пізніше він обіймав посаду головного редактора видання УККА «The Ukrainian Quarterly».
Тож УККА для мене була однією великою щасливою родиною.
Я хотів би висловити свою повагу, перш за все, моїм попередникам – представникам найвидатнішого покоління України – за їхню чудову та віддану спільну роботу, що охоплювала українських американців, народжених у Сполучених Штатах, та тих, хто народився в Україні та прибув до Сполучених Штатів «човном». Мені пощастило бути переходовим президентом УККА.
Моїм безпосереднім попередником був Ігнат Білинський, який народився у Філадельфії в 1917 році, потім поїхав до України та повернувся до Америки у віці двадцяти п’яти років. Він був президентом два терміни та секретарем кілька термінів. Його попередником на посаді президента був Лев Добрянський, народжений в Америці, пізніше посол, і легенда УККА як за тривалістю терміну служби, так і за досягненнями. Його віце-президент Джо Лесоєр, також народжений в Америці, також був легендою за тривалістю служби та досягненнями. Він був Верховним президентом Українського народного союзу, найбільшої української організації в Америці.
Я вже писав вище, що Екзекутива та Політична Рада УККА були чимось на зразок «клубу хлопців», але не зовсім. Там були жінки, зокрема з Союзу українок Америки, однієї з найстаріших українських організацій в Америці та незалежного відділення Союзу українок у Львові. Деякими з їхніх найвидатніших членів, яких я пам’ятаю, були Катерина Пелешок та Іванна Рожанковська. Пелешок народилася в Америці, Рожанковська в Україні.
Окрім УНС були представлені ще три братські організації, які відіграли найбільшу роль у формуванні УККА: Союз українських католиків «Провидіння», Український робітничий союз та Українська народна поміч..
Мабуть, найзначнішим і найцікавішим внеском нової імміграції була взаємодія Організації державного відродження України та Організації оборони чотирьох свобод України. Хоча деякі критикували цю взаємодію як роз’єднувальну, на мою думку, вона була конкурентною та конструктивною.
Представники Української повстанської армії (УПА) також були дуже активними, їх представляли Лев Футала та Михайло Ковальчин. Громади представляли довголітні лідери в Нью-Йорку, Філадельфії, Клівленді, Детройті та Чикаґо: Гуглевич, Скальчук, Ліщинецький, Федорак та Харкевич відповідно.
На моїй пам’яті двома найефективнішими голосами розуму і спокою були Іван Вовчук, який деякий час очолював Політичну раду УККА, та представник духовенства, голос, який не має аналогів: народний єпископ Василь Лостен. Серед багатьох інших видатних голосів у різних сферах були Іван Базарко, Микола Семанишин, Михайло Снігурович, Уляна Целевич, Ярослав Гайвас та Богдан Шебунчак, серед інших. Моєму тестеві Володимиру Стойку передував Волтер Душник (народжений в Америці) на посаді головного редактора «The Ukrainian Quarterly», а його наступниками стали Тарас Гунчак та Леонід Рудницький, обидва народжені в Україні.
Ця чудова мозаїка найвидатнішого покоління України, яка поєднала представників, народжених в Америці, та представників, народжених в Україні, служила українській громаді протягом тривалого часу, деяким навіть пощастило побачити плоди їхньої праці – проголошення незалежності України.
Вони також мали передбачливість побудувати систему українських суботніх шкіл для навчання наступного покоління, що дозволило їм взяти на себе керівництво УККА та продовжити роботу. Це завдання, очевидно, набагато легше, але й складніше зараз, коли Україна незалежна, але перебуває у стані війни.
Я та багато моїх друзів були продуктом цієї системи суботніх шкіл. Моє членство та активна участь в УККА розпочалися на початку 1970-х років. Як представник студентів, я незмінно був і надокучливим, і совістю для своїх колег на з’їздах УККА. Студенти дуже активно захищали українських політичних в’язнів перед американською громадськістю та українсько-американською громадою. Для нас УККА робила недостатньо для захисту України. Як не дивно, ми були рішучими захисниками української мови, і за кожної нагоди я критикував президента Добрянського за те, що він не намагався вивчити українську мову. Я не шкодую про свою постійну критику.
Як я вже згадував вище, я був переходовим президентом УККА. У 1988 році президентом було обрано Ігната Білинського. На з’їзді він попросив мене бути його виконавчим віце-президентом. Він пояснив, що хворий і не впевнений, що зможе завершити чотирирічний термін. У будь-якому разі, він наголосив, що настав час передати УККА молодому поколінню. Чесно кажучи, я був трохи здивований і дуже наляканий. Це не була робота для тридцятишестирічного чоловіка. Тим не менш, я погодився.
На жаль, пан Білинський був дуже хворий, і фактично з 1989 року я взяв на себе обов’язки фактичного президента УККА. Я ніколи не очікував такої негайності, але мені довелося з цим змиритися.
Згодом мене офіційно обрали в 1992 році, а потім переобрали в 1996 році. Статут УККА на той час мав обмеження щодо термінів повноважень, і я не міг балотуватися знову в 2000 році, навіть якби хотів. Крім того, мене обрали президентом Світового конґресу українців у 1998 році, а Статут СКУ передбачав, що президент UWC не може очолювати жодну іншу організацію. По суті, верховенство права встановлювало мої терміни повноважень, які я охоче прийняв із полегшенням.
Моя робота президентом УККА не обов’язково була гладкою і дуже часто не дипломатичною. Хоча я намагався бути ввічливим і шанобливим, часто моя турбота про виконання справ зводила це нанівець. Я бачив потребу омолодити нью-йоркський офіс, який відносно застряг у рутині та не завжди був ефективним. Хоча персонал офісу був поважним за історичними мірками, він був надто старим, застійним та неефективним. Було залучено абсолютно новий склад. Це було необхідно, навіть якщо вважалося різким та неввічливим. Крім того, технічна експертиза була просто надто примітивною.
Що ще важливіше, директор вашинґтонського офісу УНІС (Української національної інформаційної служби), та я вважали, що функціонування цього офісу має бути забезпечене в довгостроковій перспективі. Ми вирішили придбати будівлю недалеко від Капітол-Гілл. До цього наш офіс розташовувався в будівлі Heritage. Фундація Heritage тоді була нормальним орендодавцем і, безумовно, ідеологічно не таким, яким він є сьогодні. Іншими словами, у Heritage були розсудливі люди. Ми не уявляли собі таких різких змін, але, озираючись назад, я сьогодні майже в захваті від того, що ми з UNIS переїхали до нашої власної будівлі, подалі від Heritage.
Протягом деякого часу українсько-американська громада щорічно відзначала річниці Великого Голоду 1932-33 років в Україні (Голодомору). Насправді, я не хвалюся, але навіть сьогодні в Україні загальновизнано, що українська діаспора довела до відома керівництва незалежної Української держави Голодомор. Я не погоджуюся з цією позицією, бо вважаю недоречним, що керівництво Української РСР не знало про Голодомор. Стільки життів було втрачено, стільки переселень відбулося. Навіть Комуністична партія України була відновлена Москвою, бо спочатку не змогла вирішити українську проблему непокори та очевидні докази геноциду, включаючи закриття кордонів. Простіше кажучи, перші кілька урядів України були нещирими.
У 1993 році єпископ Василь Лостен, з яким у мене були дуже близькі та дорогі стосунки, спілкувався, як ми часто робили, і вирішив, що нам слід вийти з українськогото гетто зі вшануванням пам’яті Голодомору. Він запропонував нам знайти християнське місце для щорічної панахиди, в якій би брали участь усі. Він зазначив, що собор Святого Патріка є чудовим місцем для цієї мети, і що він зв’язався з римо-католицькою єпархією Нью-Йорка, і що вона готова надати допомогу. Ми розглядали й інші місця через наших православних братів. Зрештою, все звелося до собору Святого Патріка та собору Святого Івана Богослова. Я відвідав собор Святого Івана Богослова і виявив, що він розташований незручно. Перший варіант переважив через його розташування на 51-й та 5-й вулицях. Потім ми звернулися до української православної церкви. Єпископ Антоній зрештою прийняв нашу пропозицію. На мою думку, єпископа Василя Лостена слід згадувати щорічно на кожному вшануванні пам’яті в соборі Святого Патріка не лише за його ініціативу, але й за його невпинні зусилля в цій справі протягом багатьох років.
Безумовно, найважливішим у цей період було отримання американського визнання незалежної України та обмін послами. Я хотів би нагадати читачам, що українсько-американська громада на той час була розділена не ідеологічно, а за особистостями. Чесно кажучи, я ніколи не сприймав ці розбіжності серйозно.
Однак, після сумнозвісної промови «Курячий Київ», яку президент Джордж Буш-старший виголосив лише за три з половиною тижні до проголошення Незалежності України, визнання, яке було таким важливим, здавалося дуже складним. Звичайно, у нас були друзі в адміністрації Буша, включаючи пізнішого першого посла США в Україні, американця українського походження Романа Попадюка. Але президент Буш, хоча й був хорошою людиною, був послідовником школи думки Кінана-Ачесона щодо СРСР. Ми влаштували мітинги в парку Лафайєт перед Білим домом, народ України навіть з глибоко русифікованих регіонів проголосував переважною більшістю голосів за незалежність, понад 90%. Це сталося 1 грудня 1991 року. Визнання почалося по всьому світу. Через тиждень лідери трьох основних республік — Росії, України та Білорусі — зустрілися в Білорусі та вирішили розпустити СРСР. Через два тижні в Казахстані лідери фактично решти республік приєдналися до рішення про розпуск. 25 грудня 1991 року президент СРСР Михайло Горбачов пішов у відставку. Зрештою, Америка визнала незалежну Україну, і до лютого 1992 року перший посол Америки в Україні Роман Попадюк отримав вірчі грамоти в Києві.
УККА працював над різними проектами в Україні: моніторинг виборів, заохочення української молоді до участі у виборах, розвиток комерційного права та викладання української історії через повнометражні художні фільми. Також УККА допомагав у захисті українців, яким закидали воєнні злочини та зареагував на брутальну анти-українську програму євреїв під назвою “Погане обличчя свободи”.
На завершення важливо наголосити, що 85 років УККА були сповнені значних успіхів, але також випробувань і труднощів.
На нещодавньому святкуванні в Нью-Йорку одна моя знайома, яка, я вважаю, втратила розум, бо залишається відданою раковій пухлині в Білому домі, відомій як президент Дональд Дж. Трамп, наголосила мені, що ми були розділені в минулому, проте ідея незалежної України збереглася. Я дивився на неї з подивом і горем. Які б розбіжності не існували, та які УККА не довелося пережити протягом свого існування, вони не відповідають сьогоднішнім триваючим стражданням у громаді. Навіть за умов розбіжностей у минулому всі сторони прагнули незалежної України та допомагали досягти цієї мети будь-яким можливим способом. Розбіжності полягали в особистостях. Сьогоднішні розбіжності існують між патріотами та зрадниками.
Лев Добрянський, Йосиф Лисогір, Ігнат Білинський, Богдан Шебунчак і навіть Джон О. Флис та Аскольд Лозинський не завжди погоджувалися, але благо України та українського народу завжди було найважливішим. Фліс був наступним президентом УНС після Лисогора. Флис і Лозинський були партнерами в юридичній фірмі. Флис очолив вихід опозиції на XIII Конгресі УККА у Філадельфії. Я завжди казав йому, що Лисогір був краще громадсько виробленим.
Наступне покоління президентів Михайла Савкова, Тамари Олексій та Андрія Футея, а також Ігоря Длабоги, головного редактора «Українського квартальника», виконали похвальну роботу. Їх також слід похвалити. Їм також слід нагадати, що зараз час готувати наступне покоління, оскільки УККА має довгий шлях попереду. Судячи з примх світової політики та політичної нестабільності Америки, УККА буде потрібна. Немає потреби надто бурхливо реагувати чи ставати параноїдальним щодо майбутнього, але Україна та український народ потребують і продовжуватимуть потребувати УККА навіть більше, ніж у перші 85 років. Де наступний Лев Добрянський?
17 травня 2026 року
Аскольд Лозинський
