80 років тому:
16.05.1946 – у Дрогобичі на Львівщині, згідно з офіційним записом у кримінальній справі, помер Віталій (у світі Володимир) Байрак – ЧСВВ, священник УГКЦ, проповідник, місіонер, письменник, блаженний священномученик УГКЦ.
Навчався у Чортківській гімназії ім. о. Маркіяна Шашкевича (1922–1924). 4 вересня 1924 вступив на новіціят до Крехівського монастиря оо. Василіян, у 1926 році склав перші обіти. Богословську освіту здобував у монастирських школах Лаврова (1927–1929), Добромиля (1929–1931) і Кристинополя (нині Шептицький; 1931–1933). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року в Жовквівському монастирі Перемишльським єпископом Йосафатом Коциловським рукоположений на священника. Рік учителював у Місійному інституті імени святого Йосафата у Бучачі (1934–1935). У 1935–1941 роках – заступник ігумена Жовквівського монастиря, духівник низки релігійних спільнот, місіонер. 27 червня 1941 року призначений ігуменом Дрогобицького монастиря замість замордованого більшовиками о. Якима Сеньківського, організатор релігійного життя. Від 1944 року душпастирював у Бориславі. Заарештований НКДБ 17 вересня 1945 року і 13 листопада 1945 року військовим трибуналом Дрогобицької области засуджений на 8 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Після винесення вироку о. Віталія продовжували утримувати в Дрогобицькій в’язниці НКВС і немилосердно катували. Під час одного з катувань його замучили до смерти. Згідно з офіційною версією це сталося 16 травня. Однак, за свідченнями сучасників, священника вбили перед Великоднем у Страсну П’ятницю, тобто 19 квітня 1946 року. Похований у спільній могилі на подвір’ї в’язниці. Беатифікований у 2001 році Папою Іваном Павлом ІІ. Народився у с. Швайківці на Тернопільщині 1907.
За свідченням о. Антонія Масюка, який тоді ще молодим хлопцем прислуговував під час богослужінь, на початку Другої світової війни у вересні 1939 року о. Віталій у храмі Пресвятого Серця Христового служив Літургію. Посеред Служби Божої він несподівано звернувся до присутніх у храмі, щоби чим швидше спускалися в монастирські підвали, бо загрожує велика небезпека. Вірні здивувалися цьому, проте послухали священника; останнім у підвал спустився о. Віталій. Лиш тільки зачинилися двері пивниці, як пролунав сильний вибух – гарматне стрільно через вікно влетіло до храму й розірвалося посеред нього, де завжди перебуває найбільше людей. Сліди цього вибуху до сьогодні збереглися у вигляді численних осколкових вибоїн на настінних розписах бічної (лівої) нави. Тоді ніхто не здогадався розпитати священника, звідки він дізнався про небезпеку, тож сьогодні можемо лише здогадуватися та висувати різноманітні версії.
