Любомир Гузар – Отець і Глава УГКЦ, кардинал, моральний авторитет українського суспільства (90 років тому)
90 років тому:
26.02.1933 – у Львові народився Любомир Гузар, Отець і Глава УГКЦ (2001-2011). Наприкінці війни з родиною емігрував до Австрії (1944), відтак до США (1949). Навчався в українській гімназії у м. Зальцбург, середню освіту завершив у Малій духовній семінарії у м. Стемфорд (США). Член скаутської організації «Пласт». Ступінь бакалавра філософії здобув у Колегії (коледжі) св. Василія (1954), богословську освіту в Католицькому університеті Америки у Вашингтоні та Великій духовній семінарії св. Йосафата в Римі (1958, ліцензіат богослов’я). Владикою Амвросієм Сенишиним хіротонізований на священника для Стемфордської єпархії (1958). Сповняючи душпастирське служіння продовжив філософські студії у Фордгемському університеті Нью-Йорка, магістр філософії (1967). У 1969 Патріарх Йосиф Сліпий покликав о. Любомира для праці у Римі, де він завершив богословські студії, здобувши ступінь доктора богослов’я (1972). В Італії вступив до монастиря студитського уставу св. Теодора в м. Гроттаферрата (1972). Викладач догматики Папського місійного університету «Урбаніана» в Римі (1973-1984).
2 квітня 1977 в студитському монастирі в Кастель-Гандольфо поблизу Риму, попередньо виславши з обителі більшість монахів та персоналу з різними дорученнями, Верховний архиєпископ Йосиф Сліпий і єпископи Іван Прашко та Ісидор Борецький таємно висвятили о. Любомира на єпископа. Оскільки свячення відбулись без погодження з Папою до 1996 офіційно не урядував як єпископ. Тоді ж Патріарх Йосиф висвятив на єпископів о. Степана Чміля та о. Івана Хому. Про причини такого нетипового рішення у здавалось вільному світі, де ніби не було причин критись, пізніше дав вияснення сам владика Любомир: «Блаженнішому залежало на тому, аби факт запасових єпископів зберегти в тайні. Чому? Бо інакше КДБ могло дізнатися про цих нових єпископів і, при бажанні, нейтралізувати їх, цим самим обезголовити нашу Церкву, і ми би не могли поїхати, коли буде треба, до Радянського Союзу». Рішення Патріарха Йосифа згідно Артикулів Берестейської унії 1596 та Канонічного права Східних Католицьких Церков було правомочним, тому згодом, в квітні 1996 єпископство Любомир Гузара публічно визнав Папа Іван Павло ІІ.
1978 Патріарх Йосиф призначив владику Любомира архимандритом монастиря святого Теодора та відповідальним за студитські монастирі за межами України. Протосинкел Львівської Архиєпархії з осідком у Римі (1984-1991). 1993 повернувся в Україну, від 2002 громадянин України. Духівник Львівської духовної семінарії Святого Духа (1993-1994), екзарх Києво-Вишгородського екзархату (1996), єпископ-помічник Глави УГКЦ (1996). Після смерти блаженнішого Мирослава Івана Любачівського (2000) – Апостольський адміністратор УГКЦ. На надзвичайному Синоді єпископів УГКЦ (25.01.2001) обраний Архиєпископом Львівським та Главою УГКЦ, кардинал Католицької Церкви (21.02.2001). 2005 повернув резиденцію предстоятелів УГКЦ до Києва, ініціатор побудови Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві, Верховний архиєпископ Києво-Галицький (від 2005). Від 2011 за віком вийшов у відставку з уряду Глави УГКЦ, проте до кінця життя провадив активне душпастирське служіння та громадську працю. Помер у с. Княжичі, поблизу Києва 2017.
Очолив УГКЦ через 10 років після її виходу з підпілля ще як регіональну Церкву й зумів піднести її до рівня загальнонаціональної. Значних зусиль докладав до розбудови ефективної церковної структури та формування підрозділів Церкви, підготовки священників для східних областей України. Дбав, щоби втримати незалежність УГКЦ від держави та політичних сил. В українському суспільстві вважався моральним авторитетом. Жертовно працював для налагодження міжцерковної співпраці між православними й греко-католиками (на ґрунті спільної приналежности до Володимирового хрещення) та порозуміння з іншими релігійними спільнотами. В пошуку шляхів повного примирення з поляками підчас Літургії у Львові за участи Папи Івана Павла ІІ вибачився за трагедію братовбивчої війни на Волині в 1943-1944. У 2013 у Варшаві наступник блаженнішого Любомира Глава УГКЦ Святослав Шевчук повторно виголосив вибачення, проте досі з боку польського єпископату подібних слів стосовно українців так і не пролунало. Своє душпастирство здійснював на принципах діалогу та злагоди у найширшому вимірі. В числі 16-ти кандидатів розглядався як один з можливих наступників Папи Івана Павла ІІ.
«Відчуймо біль у своєму серці через поділ колись єдиної Христової родини в Україні! А водночас постановімо зробити щось конкретне, бодай маленьке, щоб те роз’єднання якнайшвидше відійшло в минуле». Любомир Гузар.
«Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити». Любомир Гузар.
«Свобода — це можливість робити добро». Любомир Гузар.
«Суть християнства полягає у свідченні нашим життям. У другій половині минулого століття були люди, які закінчили своє свідчення мучеництвом. Може від нас сьогодні Господь Бог не вимагає мучеництва, але Він, напевно, очікує свідчення». Любомир Гузар.
Із спогадів о. Івана Музички про єпископську хіротонію Любомира Гузара: «Вкінці літа 1976 року отці Любомир Гузар, Іван Хома, Степан Чміль та я – найближчі співробітники Блаженнішого, – стали перед Блаженнішим. Він – як грім з ясного неба, без всякого попередження по вступній молитві – спокійним без пафосу голосом повідомив, що те, що хотів сказати, мало залишитись зобов’язуючою таємницею. Тим самим тоном голосу, – він дивився на нас, бо хотів спостерігати за нашою реакцією – він промовив: «Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів». Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли! І далі: «Яка ваша думка?» Ніхто не сподівався такого до нас звернення, ніхто до такої думки не підготовлявся. Найпершою відповіддю була о. Любомира. Він спитав: «Чи Папі буде відомо про це, і як воно буде по закону». – «Ви не журіться, я все те беру на себе; це моя справа, а ви в нічому не відповідальні за це. Так поступив Митрополит Андрей, коли створив чотири екзархати-єпископства. Потім, а звідки я знаю, скільки я буду ще жити. Чекати я більше не можу, я все обдумав!» – «Але колись це треба буде виявити.» – «Побачимо, я про те подумаю. Я маю право, свячення будуть важні, і всю відповідальність беру на себе я».
Тоді Блаженніший сказав нам: «Я хочу знати про вашу згоду!» Найближче сидів о. Любомир і до нього звернувся Блаженніший. Відповідь о. Любомира була менш більш така: «Справа мене здивувала, це велика відповідальність, вона вимагає великих роздумів, молитви…». Блаженніший не дав йому закінчити: – Я обдумав, я молився. Я таке сам пережив, коли Митрополит сказав мені на таку саму мою відповідь, і це ще в гірших часах (грудень 1939 р.), ніж зараз, я казав йому, що я не міг брати такої відповідальності в такий важкий час». А Митрополит мені відповів: «Більшою відповідальністю є відмовитись, ніж дати згоду». І о. Любомир також своїм спокійним голосом відповів: «Як Блаженніший того бажає, як так треба, як я гідний того, то я погоджусь, як така Божа воля!» Блаженніший знову нетерпеливо відповів: «Я хочу вашої відповіді тепер» – він, ніби звертався цими словами до нас усіх. Його погляд затримався на отцю Чмілю, який дещо зніяковіло відповів: «Мені нелегко, я маю монаші обіти послуху і це ще в латинськім Чині, в якому я стільки служу. Я можу мати поважні клопоти з моїми Настоятелями!» – «Тут я від вас вимагаю те, що потрібно нашій Церкві». – «Вам, Блаженніший, відмовити я не можу». Це сподобалося Блаженнішому. Звернувся до о. І. Хоми: «Я не можу, я не маю здоров’я, то завеликий обов’язок для мене, єпископ має бути проповідником, а я не є проповідником, я не зможу». – «Будете проповідувати, святі горшків не ліплять, навчитесь!» – «Як так, ну то я …» – і не закінчив своєї думки, яку прийняв Блаженніший від нього, як згоду, бо знав його добре – з ним він щодня працював, бо був секретарем».
