Іван Козловський – співак, тенор унікального тембру, видатна постать історії світового оперного театру (30 років тому)

30 років тому:

21.12.1993 (в літературі також 24.12.1993) – у Москві помер Іван Козловський, співак віртуозної вокальної техніки, тенор унікального тембру, світової слави виконавець оперної, камерної та духовної вокальної музики, видатна постать історії світового оперного театру. Батько Семен славився в околицях як добрий кравець, мати Ганна Косинська походила з роду, що сягав гетьмана низового козацтва Криштофа Косинського. Батьки хотіли бачити сина священником, тож у 7 років віддали до хору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, де також співав, жив і навчався в церковній школі його старший брат Федір. У 1919 Федір у складі Української республіканської капели під диригуванням О. Кошиця виїхав на гастролі в Європу та Америку й після окупації України більшовиками не повернувся на Батьківщину. На еміграції став відомим співаком та священником, про що Іван Козловський ретельно мовчав впродовж усього життя. Очевидно, що про цей факт знали радянські функціонери від культури і напевне тому й не випускали співака на закордонні гастролі. В той період Івана запрошували співати також в хорі Троїцького народного будинку в Києві, студентському хорі Київського університету та хорі Київської опери. Двома останніми керував Олександр Кошиць, який і порадив хлопчаку здобути професійну освіту. 1917 вступив до Київського музично-драматичного інституту, проте провчившись лише два роки, у 1920 мобілізований до Червоної Армії. Службу проходив в бригаді інженерних військ, що дислокувалася в Полтаві. Волею випадку підмінив хворого артиста у виставі Полтавського музично-драматичного театру й відтак, за погодженням з командуванням частини поєднував службу з виступами на сцені театру. 1920 одружився з провідною актрисою Полтавського музично-драматичного гуртка Олександрою Герцик, старшою за нього на 13 років і для якої це вже був третій шлюб. Заради чоловіка вона покинула сцену, поїхала за ним, проте згодом вони розійшлися. Олександра повернулася в Полтаву, а Іван до кінця днів її підтримував фінансово та зажди відгукувався про неї з повагою. Вдруге одружився з актрисою молодшою від нього на 14 років Галиною Єрмолаєвою, для якої це був третій шлюб. У них народилися дві доньки Ганна (1938) та Анастасія (1940). Проте друга дружина виявилася надто імпульсивною і в сім’ї не обходилося без періодичних сварок. Врешті 1949 вона таки залишила (сумарно виходила заміж 5 разів) Козловського і той доживав свої дні самотньо.

Після демобілізації два роки працював інспектором народної освіти в Полтаві та співав у театрі. У 1924 запрошений до Харківського оперного театру й відразу посів провідне місце в трупі, за рік став солістом Свердловського оперного театру. В червні 1926 співав на сцені Большого театру в Москві, а вже у вересні зарахований його солістом. Проте не просто було ладнати з чиновниками від культури і особливо, коли маєш власну думку на мистецтво. У 1938 після чергового скандалу його звільнили з роботи. Проте в цей час В. Немирович-Данченко при Московській філармонії організував Державний ансамбль опери СРСР, куди запросив Козловського художнім керівником. У стислі терміни поставив значне число спектаклів світової та української («Наталка Полтавка» М. Лисенка та «Катерина» М. Аркаса) класики. До виконання залучив видатних співаків і в тому числі низку українців, які, як і в давні часи, шукали прихистку (а в ті часи й порятунку) в північній столиці. Близько року після звільнення з Большого театру співака забажали послухати в Кремлі. З великого числа солістів, що були тоді в Москві улюбленими співаками Сталіна були колишній диякон Максим Михайлов та Іван Козловський. Після цього ексклюзивного виступу його повернули в театр нагородили орденом, та ще й присвоїли звання Народного артиста СРСР (1940). З початком німецько-радянської війни евакуйований до Куйбишева, у складі мобільних концертних бригад часто виїздив на фронт. У 1954 покинув Большой театр через образу на керівництво, яке не заступилось за маестро, коли в центральній газеті «Известия» надруковано статтю про його захмарні гонорари. Продовжував виступати та залишився художнім керівником Державного ансамблю опери. Востаннє вийшов на сцену у 1990. Народився у с. Мар’янівка на Київщині 1900.

В житті осягнув найвищих вершин в музичному мистецтві, але й водночас, завдяки незрівняної криси голосу та мабуть провидінню, зумів вижити в часи найбрутальніших репресій, ба більше осягнути найвищих радянських відзнак: лауреат двох Сталінських премій, 5 орденів Леніна, орден «Знак пошани», Герой соціалістичної праці. Здавалося життя склалось то ж навіщо наражатись на небезпеку через відстоювання власних мистецьких принципів, а тим більше через відверту декларацію свого українства, навіть у найнепевніші часи. В його московській квартирі завжди лунала українська мова, за кожної нагоди до репертуару включав українські пісні, а часом навіть із забороненого переліку, як от пісні Січових стрільців (правда з дещо ретушованим текстом, хоч український слухач все чудово розумів), ставив на столичній сцені українські опери. В імперській столиці осягнув найвищі щаблі у мистецькій царині та ж знайшов спосіб заманіфестувати перед усім світом окремішність та вищість української традиції й культури над московською. У 1947 сталась немислима подія – раптово було перервано новорічний радіоефір. Тоді відбувалась трансляція українських різдвяних колядок у виконання Івана Козловського, яку зупинив дзвінок когось із ЦК комуністичної партії. Відразу надійшло розпорядження з магазинів по всій території СРСР вилучити і знищити всі платівки з колядками у виконанні Козловського. Співак же замість готуватися до арешту спересердя вигукнув: «Як це можна чоботами по голосу?!!!». У 1973, коли в Україні тривали масові репресії проти української інтелігенції, таки зумів обійти пильних церберів радянської ідеології й знову випустити окрему платівку з українськими колядками. І хоч велика частина накладу так само була знищена, проте чимало людей таки встигли її придбати і сьогодні ці платівки є велетенським раритетом. Чи розумів маестро, що робить і які можуть бути наслідки? Очевидно, що так, але не міг вчинити інакше. Розумів також коли кожного разу перед тим як вийти на сцену хрестився, коли бувало не криючись читав складену ним молитву: «Пошли, Боже, добре співати, прославляти рід свій, довго жити на світі». Розумів, що для власної користи та зрештою й безпеки, краще не дратувати високі кабінети своїм українством, але не хотів пристосуватись до реальної ситуації та перейти на «общєпонятний» і переписатись на «русского», як це зробило чимало землячків. Так, в багатьох інших питаннях він вимушений був іти на компроміси з непереборними обставинами, але в ключовому – відвертої декларації власного українства та праці задля української культури – до кінця днів своїх залишався непохитним. Навіть здавалось незначна деталь з його біографії, коли долаючи опір чиновників, домігся створення в рідній Мар’янівці дитячого симфонічного оркестру та закупівля для нього власним коштом частини інструментів, є доволі промовистим фактом про його, відмінний від офіційного, внутрішній світ.

Формально Україна відзначила його заслуги перед Батьківщино, удостоївши у 1990 Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка та присвоївши у 1993 звання Народного артиста України. А поза тим, так виглядає, що українські чиновники від культури по щедрости душі готові «подарувати» маестро світової слави московитам. А ті без жодних докорів сумління, як мародери без совісти та чести, проголосили його «российским оперным и камерным певцом». Ба більше, навіть мертвого не хочуть відпустити на Батьківщину. В цілому світі, як непорушний закон, шанується воля померлого, але Московія хіба до світу не належить. Співак заповідав поховати себе в рідній Мар’янівці, навіть вибрав місце для могили, але його останки ув’язнили на Новодівичому цвинтарі в Москві. В тому світі, тобто московському, в публікаціях про Козловського воліють не згадувати про українські твори в його виконанні, його українську біографію, не тиражувати записи з українським репертуаром, а їх маестро спромігся записати велетенське число позицій. Але даремні ці всі намагання, бо живемо не в часи дрімучого середньовіччя і правду сьогодні сховати неможливо.

https://www.youtube.com/watch?v=iSTFCC8IACs

https://www.youtube.com/watch?v=xE-KUcCzpdA

https://www.youtube.com/watch?v=eZFSvV3UTXE

https://www.youtube.com/watch?v=KnsE9mBSp-U

https://www.youtube.com/watch?v=tY7foD4MvLM

https://www.youtube.com/watch?v=7aWbyogRJ54

https://www.youtube.com/watch?v=gRzp4rjKWqA