Іван Багряний – поет, прозаїк, драматург, журналіст, політичний діяч (60 років тому)

60 років тому:

25.08.1963 – у м. Сант-Блазієн у Західній Німеччині (в літературі також Новий Ульм) помер Іван Багряний (справжнє Іван Лозов’яга), поет, прозаїк, драматург, журналіст, політичний діяч. Навчався в технічній школі слюсарного ремесла в Охтирці (з 1920) та Краснопільській художньо-керамічній школі. Вступив до Київського художнього інституту (1926-1928), який не закінчив через важке матеріальне становище та упереджене ставлення до нього адміністрації. Від 1922 працював на різних посадах на Донбасі, в Криму, на Кубані. У 1925, маючи 19 років, добровільно вийшов з комсомолу. Рішучу антимосковську та антибільшовицьку життєву позицію письменника сформувало переосмислення кривавих подій революції та боротьби за Українську Державу 1917-1920 років. На його очах московсько-більшовицькі окупанти закатували дядька, вояка Армії УНР та його 92-річного батька, а двох чоловіків, які зайшли в хату попроколювали багнетами та зрешетили з револьверів. Другий дядько загинув на Соловках. Писати літературні твори почав ще навчаючись у церковно-парафіяльній школі. Не зумів, а раче не схотів пристосуватися до нових більшовицьких реалій – реалістично описував злидні та безрадісний стан тогочасного життя. 1924 вступив до літературної організації «Плуг», яку в часі навчання в художньому інституті покинув та перейшов до опозиційного до режиму літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими. Першою піддана нищівним цензурним вилученням поетична збірка «До меж заказаних» (Харків, 1929). Наступна, «В поті чола» – не допущена до друку. Тоді власним коштом в Охтирці видав віршовану поему «Ave Maria», яка відразу ж була заборонена та вилучена з книгарень. У 1930 опублікував історичний роман у віршах «Скелька», в якому на основі народних переказів розповів про повстання у с. Скелька у ХVІІІ ст. В цьому творі головною ідеєю вплетеною в історичну канву роману було намагання показати колонізаторську та русифікаторську сутність Московитської Православної Церкви в Україні. Не забарилась й офіційна рецензія на твір, але оскільки формально він виглядав ніби антицерковним та й заперечувати історичні факти не випадало, то рецензент (О. Правдюк, стаття «Куркульським шляхом», опублікована в журналі «Критика») вдався до вже тоді залояжених стандартних штампів: «Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…». 1932 Багряний надрукував збірку нарисів «Крокви над табором», де пророкував, що наслідком примусової колективізації стануть трудові концтабори на місці українських сіл (що зрештою так і сталось у формі колгоспного рабства).

16 квітня 1932 заарештований саме за літературну діяльність та 11 місяців перебував під слідством у Харківській «внутрішній тюрмі». Перед катами не мав страху та не бажав критись і на допитах відкрито виявляв свої переконання: «Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мої мусять бути національні не тільки формою, а й змістом. Я – український письменник. В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву» і додавав, що «Лад треба доконче змінити із тим, щоб Україна була окремою державою». Після слідства відправлений на спецпоселення на Далекий Схід, перебував в середовищі українців Зеленого Клину. Згодом побачене і пережите лягло в основу роману «Тигролови» (первісна назва «Звіролови»; 1944, друга редакція 1946-1947). Після заслання повернувся в Охтирку, але не пробувши й року на волі, 16 червня 1938 знову заарештований. Цей період рафінованих енкаведистських тортур пережитих у харківській в’язниці пізніше відобразив в романі «Сад Гетсиманський» (1950). Ці твори були першим літературним свідченням про страхітливу московсько-більшовицьку репресивну систему та жахіття таборів ГУЛАГу, проте пальму першости незаслужено приписують О. Солженіцину за твір «Архіпелаг ГУЛАГ», написаний щойно у 1958-1968, а опублікований лише 1973. Під час другого слідства інкриміновано звинувачення в керівництві націоналістичною контрреволюційною організацією. Стійко витримуючи катування, не підписав жодних висунених проти нього обвинувачень. Врешті 2 квітня 1940 у зв’язку з важкою хворобою легенів звільнений на підставі «відсутности доказів». Працював художником, керував дитячим образотворчим гуртком при Охтирському театрі.

На початку німецької окупації мешкав в Охтирці, редагував газету «Голос Охтирщини», включився в боротьбу українського націоналістичного підпілля. 1943 переїхав до Галичини, працював у референтурі пропаганди ОУН, писав листівки та пісні для підпілля, малював плакати, виїздив в розташування відділів УПА на Волинь і в Карпати. Учасник створення Української головної визвольної ради та розробки її програмних документів (1944). З наближенням радянських військ у складі місії Закордонного представництва УГВР виїхав на Захід. 1945 в Авґсбурзі написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», який перекладений багатьма мовами та виданий великими тиражами сколихнув політично наївний та застоялий у власному благополуччі західний світ. Завдяки йому чимало європейських політиків прозріло у своєму ставленні до Радянського Союзу та значною мірою він сприяв зупинці примусової репатріації до СРСР колишніх його громадян, які наприкінці війни втекли на Захід перед кривавим режимом.

На еміграції продовжив співпрацю з ОУН та до кінця життя викривав імперіалістичну й людожерну сутність радянської імперії. Співзасновник Української революційно-демократичної партії (1948), редактор її друкованого органу – газети «Українські вісті», голова Виконавчого органу Української національної ради і заступник президента УНР в екзилі. Співзасновник Об’єднання демократичної української молоді та Об’єднання українських письменників «Мистецький український рух», а після припинення його діяльности член літературного об’єднання «Слово». Належав до числа тих українських еміграційних діячів діяльність яких надзвичайно турбувала московських комуністичних ідеологів. 1963 вийшов друком брудний пасквіль на письменника такого собі Володимира Наддніпрянця «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного». До сьогодні невідомо, хто ховався за цим прибраним іменем «Наддніпрянець», але з певністю можемо здогадуватися звідки стирчать його ріжки. 1963 Чикаґською філією об’єднання демократичної української молоді висунений на здобуття Нобелівської премії з літератури, проте раптова смерть перервала ці наміри. Через 20 років після виходу в світ творів Багряного, за розкриття правди про знущання з людської гідности в комуністичних концтаборах, цю премію присудили Солженіцину, який затінив Багряного не лише в світі, але й на жаль серед наших співвітчизників. До речі, перед Солженіциним пріоритет розкриття теми таборів ГУЛАГУ належить ще одному українцю Володимиру Гжицькому в романі «Ніч і день» (1963). Таке воно життя, але не тому, що так складаються події, але що часто не вміємо рішуче боронити власної національної гідности та національної спадщини.

Був одружений двічі. З першою дружиною Антоніною Зосимовою познайомився під час заслання на Далекий Схід, в шлюбі народилися син Борис і донька Наталя. В часі війни перед приходом більшовиків, коли виїхав до Галичини дружина з дітьми залишилися в Охтирці. У 1956 син Борис, сформований в радянському ідеологічному середовищі, на 10-ту річницю друку памфлету «Чому я не хочу вертатись до СРСР» публічно назвав свого батька ворогом народу. На це батько, взявши за аналогію гоголівських синів Тараса Бульби, також публічно відповів, що якщо Борис є Остапом – то син зрозуміє батька, якщо ж Андрієм – то пояснювати немає сенсу. У 2006 Борис виступив проти надання одній з вулиць Охтирки імени його батька, заявивши журналістам, що творів батька не читав, не розуміє чому з ним «так носяться» і додав, що на загал підтримує ідею незалежної України, але не «буржуазно-націоналістичної», як її бачив батько. Ця доля безрідного Бориса є знаковою та болісною для української нації, бо саме через мільйони таких збаламучених ворожою пропагандою українців століттями безміри ллється українська кров на фронтах з московським окупантом. На еміграції письменник одружився з Галиною Тригуб, уродженкою Тернопільщини. В другому шлюбі народилися син Нестор і донька Роксолана.

Твори письменника ще за життя друкувалися у США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Голландії, Франції, Австралії. Загальний наклад роману «Тигролови» тільки англійською мовою склав понад мільйон примірників. Автор портретів українських діячів, ілюстрацій до власних творів. В Україні його твори почали видаватись лише після падіння комуністичного режиму. Посмертно (1992) відзначений Державною премією України ім. Т. Шевченка. Похований у містечку Новий Ульм. Автор надгробного пам’ятника (1965) – Лео Мол. Народився у м. Охтирка на Сумщині (в літературі також у с. Куземин Охтирського району) 1906.

З памфлету Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»: «Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під большовизм, дивуючи тим цілий світ. Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріяційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну». Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм, в СССР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом».»

«Активні борці за велику мету мусять бути позначені твердістю і нещадністю до ворога, великодушністю до своїх рабів, власного примітивізму. Це мусять бути люди великої душі, негнутої волі, великого дихання. Не стремімось моментально доконати грандіозні речі й швидко досягти мети. Це неможливо, бо мета наша велика. Робімо речі малі, але вперто, наполегливо і системно. Кожен крок є малим, але малими кроками проходять люди по всій землі. Тільки безмежна віра і жертовність може рухати горами». Іван Багряний.

«Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці рідних українських недорік, політиці роз’єднання – політику зв’язування, об’єднання, злиття в єдину цілість, бо ця єдність всіх елементів суспільства нам потрібна конче, як найважливіша передумова в боротьбі з могутнім ворогом. Щоб об’єднати всі соціальні й національні елементи українського народу в єдину націю, щоб вільно поєднати місто з селом, мусимо написати на своєму щиті великий девіз українського не расового, а територіального патріотизму». Іван Багряний.