Дмитро Дорошенко – політик та визначний історик (140 років тому)
140 років тому:
8.04(27.03).1882 – у Вільно народився Дмитро Дорошенко, політичний діяч, один з ідеологів Гетьманського руху, дипломат, історик, літературознавець, бібліограф, дійсний член НТШ (1923). Належав до старовинного козацько-старшинського роду з якого вийшли гетьмани Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко. Закінчив класичну гімназію у Вільно, навчався на історико-філологічному факультету Варшавського, Петербурзького та Київського університетів. Керівник Української студентської громади у Петербурзі (1903). Член Революційної української партії, згодом Товариства українських поступовців, активний діяч «Просвіти» на Катеринославщині, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, секретар Українського наукового товариства у Києві (з 1908), співробітник численних українських часописів.
З квітня 1917 призначений Тимчасовим урядом Московії крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу у серпні московських військ з Галичини повернувся до Києва. Член Української партії соціалістів-федералістів, з квітня 1917 член Української Центральної Ради. У серпні отримав пропозицію сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР, проте відмовився через розходження у поглядах на побудову української держави з М. Грушевським. Губернський комісар Чернігівщини (09.1917-01.1918). Формально будучи членом партії соціалістів-федералістів, висловлював не соціалістичні, але національно-консервативні погляди наслідком чого у травні 1918 вийшов з партії. У травні-листопаді 1918 – міністр закордонних справ Української Держави, активний учасник ратифікації Берестейського миру 1918, організатор економічної блокади Криму за українофобську політику уряду генерала С. Сулькевича, ініціатор переговорів з країнами Антанти про визнання суверенітету України, речник порозуміння між П. Скоропадським і національно-демократичним табором та формування виключно національного українського уряду.
Після відставки через незгоду з федерацією П. Скоропадського з небільшовицькою Московією приват-доцент Кам’янець-Подільського державного університету, організатор українських наукових установ на еміграції у Празі, співзасновник Музею визвольної боротьби України у Празі. Співтворець об’єднання українських монархістів – Українського союзу хліборобів-державників (1920). Професор кафедри історії Українського вільного університету в Празі, Відні, Мюнхені (1921-1951), директор Українського наукового інституту в Берліні (1926-1931), професор історії Церкви у Варшавському університеті (1936-1939), перший президент УВАН (1945-1951), професор Колегії св. Андрія у Вінніпезі. Автор близько 1 тисячі праць з історії України, української культури та Церкви. Фундатор державницької школи в українській історичній науці ХХ століття. Помер у Мюнхені 1951.
Із книги «Мої спомини про давнє минуле (1901—1914 роки)»: «Свідомости національній я завдячую своєму покійному батькові Іванові Дорошенкові, який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна».
