Дмитро Донцов - філософ, публіцист, літературний критик, ідеолог українського націоналізму (50 років тому) | Український погляд

50 років тому:

30.03.1973 (в літературі інколи подається 30.02.1973) – у м. Монреаль в Канаді помер Дмитро Донцов, філософ, публіцист, літературний критик, ідеолог українського інтегрального націоналізму. Походив з московськомовної сім’ї купця родом із Воронежа. Згодом про свою родину у листі до Євгена Маланюка Донцов писав (1931): «Родина була «таврійська», цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка». Але як свідчить у цьому ж листі до українства прийшов через читання національної класики: «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 року життя (батько мав їх в бібліотеці)».

Закінчив Мелітопольське реальне училище (1900). З 1902 навчався (з перервами) на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого 1908 відрахований за несплату. Із студентської лави став членом Української соціал-демократичної робітничої партії (1905). Двічі заарештований (1905 у Петербурзі та 1908 у Києві), після чого виїхав у Галичину. Продовжив вивчення юриспруденції в Австрії у Віденському університеті (1909-1911), відтак завершив студії у Львівському університеті, доктор права (Відень, 1917). Одружився (1912) з донькою відомого львівського адвоката та політичного діяча Марією Бачинською, з якою запізнався ще у Відні. Розчарувавшись в ідеях соціалізму вийшов з УСДРП. Друкувався в часописах «Дзвін», «Украинская жизнь».

Голова Союзу визволення України (1914-1918) у Відні, керівник інформаційного центру Українського парламентського клубу у Берліні (1914-1916) та Бюро народів Росії в Берні (1916-1917). Від травня 1918 – директор Українського телеграфного агентства в уряді гетьмана Павла Скоропадського у Києві, співзасновник Української демократично-хліборобської партії. За Директорії УНР у 1919-1921 керівник Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). Від 1922 по 1939 замешкав у Львові; засновник Української партії національної роботи, редактор її органу – двотижневика «Заграва» (1923-1924), «Літературно-наукового вісника» (1922-1932), який відтак продовжив як «Вісник» (1933-1939), друкувався в європейській періодиці. З 1939 на еміграції – в Німеччині, Чехо-Словаччині, Франції, Великій Британії, США, Канаді (від 1947), викладач української літератури в Монреальському університеті (1949-1952).

Замолоду захоплювався ідеями соціалізму проте в скорому часі рішуче розірвав з цією ідеологією. Ще до початку Першої світової війни усвідомив велетенську загрозу для існування української нації від Московитської імперії й на початках обстоював ідею майбуття України з Німеччиною та Австро-Угорщиною через створення «Українського коронного краю» у складі Австро-Угорщини. Його рішуче й безоглядне поборювання москвофільства в середовищі частини галицької інтелігенції прислужилось до викорінення цієї московської інтриги на західноукраїнських землях. В доповіді на Другому всестудентському з’їзді у Львові (1913) виступив за повний розрив України з Московією і представив програму побудови Української незалежної держави. Цікаво, що цей виступ почули в Московії і голова Конституційної демократичної партії П. Мілюков в Державній Думі заявив: «Українці починають голосно говорити, як це робить Донцов і товариші, що всяка надія на Росію – утопія, що залишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі… Бійтеся його! Коли ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями, й не десятками, але сотками, тисячами, мільйонами…». Ба більше, не оминув увагою Донцова і вождь світового пролєтаріату В. Ульянов-Ленін (з виду ніби демократ, а нутром рафінований московитський шовініст): «Дуже важливим є з націоналістами цього «пошибу» хитріше воювати. Націоналісти типу Донцова дуже витончені!».

Результатом напружених теоретичних пошуків і розробок став його найвідоміший твір (Magnum opus) – «Націоналізм», виданий 1926 у Львові. В цій праці логічно і послідовно сформульовано державницьку концепцію української політичної нації. Після невдалого досвіду української визвольної боротьби 1917-1922 рр. Донцов ще більше утверджується в переконанні, що Московія є вкрай небезпечною для України та що найвищим завданням української нації є визволення від «монгольських орд» (тобто тепер московських більшовиків). Свою політичну державницьку філософію будував на двох фундаментальних поняттях – «чинний націоналізм» і національна еліта. Нація потребує врешті позбутися руйнівного почуття меншовартости, рабського минулого й сформувати нового, незламного українця-лицаря, готового на боротьбу з усіляким агресором. А зробити це під силу тільки національній еліті, яка єдина своїм завзяттям і силою волі здатна на такий чин. Цікаво, що для цього, згідно Донцова, не обов’язково бути етнічним українцем – важливо бути відданим ідеї створення української держави. Українство він пов’язував виключно з європейського цивілізацією, яка є діаметрально протилежною деспотичній «монгольській орді» (тобто Московії). Примітно, що, за спогадами історика Ярослава Дашкевича, Донцов володів усіма головними європейськими мовами і на полях книжок писав коментарі тими мовами, якими були написані книжки.

Пророчими виявилися думки Донцова, що попри усі історичні непорозуміння та розбіжності українці й поляки в майбутньому обов’язково знайдуть спільну мову, бо належать до єдиної європейської цивілізації але жодних порозумінь з Московією через кардинальні цивілізаційні відмінності досягнути так і не вдасться. Блискучим підтвердженням цього передбачення стала широкомасштабна фаза агресії Московії проти України у лютому 2022.

Важливими та актуальними для нашого часу виявились також літературознавчі оцінки Донцова, особливо в тривалій епопеї перейменувань, коли під претекстом приналежности до загальнолюдської цивілізації в назвах вулиць окремі «фахівці» намагаються залишити імена московитських діячів. «Велика русская література» подавала для наслідування або типи бездумних бунтівників, або рабів і безвольних людей. І саме їхні письменники чимало спричинились до виникнення згодом московського більшовизму.

Свої переконання обстоював пристрасно і без найменших компромісів чи тактичних поступок, наслідком чого не рідко був критикований в різних політичних, громадських чи релігійних середовищах. Та все ж роль Донцова в становленні й розвитку модерної політичної української нації була визначальною. У більшости його попередники і сучасники бачили відроджену українську державу як федеративне утворення в межах Московитської держави. Натомість концепція української держави Донцова визначала її повну незалежність та самостійність, причому їх досягнення передбачалось не шляхом еволюції, але національно-визвольної революції проти Московії. Він з’явився саме в той час, коли Україна найбільше потребувала ідеолога такого рівня. На початок ХХ століття український рух був найменш розвинений і найбільш інертний серед національних рухів поневолених народів Європи. Концепція «чинного націоналізму» Донцова висмикнула український рух з багна пристосуванства та меншовартости й скерувала в русло безоглядної боротьби за права і свободи нації. Його ідеї мали могутній вплив на молодь міжвоєнного часу і значною мірою стали ідеологічною основою ОУН. Хоча сам ідеолог не належав до жодного політичного руху. У 1953 на еміграції Степан Бандера запропонував Донцову редагувати партійний журнал ОУН(б), на що той відповів відмовою. Приклад Донцова є також важливою ілюстрацією, що український націоналізм не є продуктом виключно західноукраїнського (галицького) суспільства, а загальноукраїнським надбанням. Народжений на Сході України, сформований в промосковському середовищі, едукований на творах московитської літератури все ж в пошуках істини Донцов закономірно прийшов до українського націоналізму.

Теоретична спадщина Донцова в наш час залишається малознаною та не до кінця осмисленою, проте і до сьогодні не втратила своєї гостроти й актуальности. Ба більше на наших очах втілюються в життя концепції двох видатних національних мислителів: розбудова соборної самостійної незалежної України згідно Дмитра Донцова «від нації до держави» і згідно В’ячеслава Липинського – «від держави до нації».

Народився у Мелітополі, нині Запорізької области 10.09(29.08).1883. Похований на українському цвинтарі в Саут-Баунд-Брук у США.

Дмитро Донцов (вибрані цитати та вислови):

Великі здаються нам такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах.
Наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією… Свідомі цього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця – встанемо. Зрікаючись його – ніколи.
Коли читаємо історію Європи, – читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії, не бачимо нічого, опріч темної маси.
Бунтуватися проти охлялої сили — це можуть моsкалі. Але їх «природний стан» – це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають.
Шляхетність, мудрість, відвага – три основні прикмети володарського класу… Шляхетного не підкупиш, мудрого не обдуриш, мужнього не злякаєш.