Чи можливо пізнавати історію без ідеології?

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова

Однією з великих проблем українського історичного буття є наша ментальна схильність до нарікальності, жалісливості, фаталізму при оцінюванні й сприйнятті власної історії. Вже не один рік наймудріші теоретики національного поступу говорять про потребу перебудови українського світогляду, який постійно тягне нашу суспільну більшість з особливою урочистою трагедійністю відзначати дати поразок, смертей відомих діячів минулого, якихось загальнонаціональних катастроф на зразок Голодомору чи Чорнобильської аварії. Пригадується, першим, ще на початку 1990-х рр., про це гостро заговорив відомий історик-дисидент Валентин Мороз, який наголошував, що нація має передусім памятати дні перемог, бо так виховується оптимістичний характер, формується перспективне світобачення, визріває національна гордовитість. А все це – невідємні фактори для зростання правдиво великої, динамічної й успішної нації, такої, якими є англійці чи французи в історичних вимірах, чи сучасні американці. Попри висловлені критичні націософські тези щодо українського менталітету, віз і нині там, тобто українство й далі воліє більше плакати, стогнати і нарікати на свою історію, ніж тверезо аналізувати її.

Особливо прикро, коли ця ментальність накладається на мислення науковців, які досліджують історію ОУН-УПА. Цей героїчний спалах націоналізму означає в українській історії дуже багато: це і кардинальна перебудова всієї світоглядно-моральної засадничої системи національного руху (створення його ірраціоналістично-волюнтаристської основи замість попередньої раціоналістично-поступової, що спричинило народження масового героїзму та твердого характеру в нації), і формування нового типу української культури (наступально-індивідуалістичного змісту на противагу культурі просвітянського характеру, чим було українське народництво ХІХ ст.), і максимальна мілітаризація української свідомості (коли ідеал воїна замінив попередній ідеал патріота-поступовця, який сподівається тільки на загальні прогресивні зміни в суспільстві, які обєктивно піднесуть українську націю до передових цивілізаційних норм). Усе це надавало українському націоналізмові особливої експансивності, вітальної сили, і якби не загальна катастрофа в умовах Другої світової війни, то цей furor ukranianus приніс би колосальні результати…

Більшість істориків, які пишуть про ОУН і УПА, тобто про виразно ірраціоналістичний, волюнтаристський рух, аналізують і оцінюють його за принципами і критеріями філософії позитивізму, яка панує на Заході, по-новому підживлена неолібералізмом. Тобто вони мислять за критеріями раціоналізму, прогресизму й утилітаризму як визначальними. Західні методології беззаперечно перемогли в українській науці, і тому сприймаються як «єдиноправильні». Відтак часто наші історики підходять до філософії й етики націоналізму із діаметрально протилежних до нього світоглядних позицій скептицизму і прагматизму (бо націоналізм за основу мав вітальний героїзм та ідеалізм).

У науковій теорії позитивізму головними засадами є: фактографізм – ретельно зібрані і систематизовані факти; соціологізм – вивчення і широкий опис законів і форм розвитку суспільства; прогресизм – оцінювання всіх подій і явищ під кутом зору наукового, політико-правного, технологічного і матеріального прогресу. Позитивісти дуже уважні до джерел, статистики, господарських, класових і побутових стосунків у суспільстві. Загалом позитивізм як філософія дав поштовх до розростання ідей лібералізму, соціалізму, космополітизму, певною мірою навіть поборював націоналізм в культурі і науці, бо виставляв універсальні цінності і закони розвитку на перше місце, не дуже шанував традицію Позитивісти хотіли бути максимально об’єктивними, описами фактів, систематизацією цифр вони ніби усувалися від будь-яких оцінок Історії, їхній читач мав робити висновки сам.

Так, багато науковців, підходячи із ліберально-позитивістськими критеріями і методологіями дослідження до теми українського націоналізму, ігнорують його ідеологічні (філософські) засади, не розуміють його етики й містичної героїки. Скажімо, часто велику жертовність вояків УПА сприймають, як «непотрібні втрати», «марнування людських життів»; потужний волюнтаризм і фанатизм оунівців називають «варварством», «жорстокістю», націоналістичну войовничість і дисциплінованість – «відсутністю демократизму» і т.ін. Так відбувається етико-моральне зіткнення відмінних світоглядів замість історіософського проникнення в суть націоналістичного руху і його історії.

Тепер продемонструємо таку методологію інтерпретації на конкретному і дуже показовому прикладі. Це стаття Олесі Ісаюк із «Шляху перемоги» (№29 за 2016 р.) під прозорою назвою «Як убивство Євгена Коновальця змінило хід історії України». Тема убивства Провідника ОУН Євгена Коновальця є однією з найпопулярніших в українській історіографії, в популярному історіописанні. Вона ідеально відповідає метальним архетипам українства: сподіватися на когось Виняткового, який зробить все для національної справи за нас; постійно нарікати на фатум історії, який відбирає у нас героїв і кидає і кидає Україну у прірви неволі; оплакувати нашу нещасну долю і скаржитися перед майбутніми поколіннями. У такій парадигмі наші історики регулярно описують долю Є.Коновальця: мовляв, з’явився нізвідки надзвичайний герой, повів за собою бойове покоління націоналістів, створив залізну ОУН і загинув за її ідеали, а опісля залишилися самі трагедія, розкол, братовбивство («мельниківців» і «бандерівців») і занепад, втрата національної свободи.

Усе в цій статті збудовано за збитою і вже дещо обридлою схемою: Коновалець підніс ОУН, злі російські комуністи організували підступне вбивство, ОУН розкололася на два ворожі табори після його смерті, і тепер нам всім треба оплакувати нашу трагічну історію, в т.ч. історію ОУН. Ось висновок Авторки: «Авторитет чоловіка, що загинув 23 травня 1938 року в Ротердамі, був достатнім для того, щоб стримувати внутрішні суперечки в ОУН. Втративши Коновальця, ОУН ввійшла в Другу світову війну розколеною і посвареною. Замість того, щоб об’єднатись довкола шансу на відновлення української незалежності, «бандерівці» і «мельниківці» боролись між собою і в еміграції, і на українських землях. Саме цей конфлікт завадив українцям створити потужне міжнародне лобі на зразок того, що дозволило полякам після війни виборювати відновлення держави та повернення давно поглинених Німеччиною етнічних польських земель».

Пані історик цілком в дусі народницької історіографії ХІХ ст. виводить у постаті Є.Коновальця образ такого собі «другого Хмельницького»: його життя доленосне для нації і майбутньої держави української. Це історична неправда, бо у вихорі Національної Революції 1917–1920 рр. народилося і загартувалося ціле покоління надзвичайно активних українських патріотів. Як особистість Є.Коновалець ані не надихав його якось винятково, ані не формував його цілковито, він лише став на чолі особливо дієвої підпільної організації – УВО, яка взялася формувати нову національну революцію. Загалом Є.Коновалець не був ані визначним ідеологом націоналізму (всі філософські ідеї націоналізму сформував Д.Донцов і їх успішно розвивали добротні теоретики Д.Андрієвський, Р.Бжеський, О.Бойдуник, О.Бабій, Ю.Вассиян, Ю.Липа, В.Мартинець, О.Ольжич, Є.Онацький, М.Сціборський, У Самчук та ін.), ані активним пропагатором-публіцистом, ані політичним теоретиком і трибуном. Він був, справді, великим моральним авторитетом в Організації і вправним керівником. Однак це не дає підстав говорити про винятковий вплив Є.Коновальця на українську історію, на націоналістичний рух, який виростав органічно, як лавина. Націоналістичний рух 1920-1930-х рр. був феноменом героїчного покоління, яке постійно розвивалося, набирало сили й інерція його наступальності цілком не залежала від волі Є.Коновальця, який вже від 1932 р. (вбивство оунівцями на чолі із З.Коссаком і Р.Шухевичем як стратегів польського політика Г.Голувка) тільки переважно «адаптував» радикальні дії бойової молоді. Власне, в цьому моменті криється головна проблема сучасного націоналістичного теоретизування: відмовляючись реалістично подивитися на постать Є.Коновальця, проаналізувати її на тлі епохи, зрозуміти всю складність політичних та ідеологічних протиборств того часу, націоналісти впадають у догматизм, декоративність, коли урочистостями і вшануваннями підмінюють справжню принципову боротьбу. Це веде до нової міфотворчості в середовищі націоналізму, коли витворюється ілюзія, що націю вели якісь надзвичайні люди, а ми сьогодні тільки повинні чекати, що такі вожді народяться знов. На такі «теоретизування» колись дав відповідь І.Франко у своєму знаменитому пролозі «Великі роковини»:

Мовиш: де нам взять Богдана?

Тільки ти придатний будь

На святе, велике діло!

Загартуй думки і грудь!

До високого літання

Ненастанно пробуй крил,

А Богдан прийде як сума

Ваших змагань, ваших сил.

До великого моменту

Будь готовим кождий з вас, –

Кождий може стать Богданом,

Як настане слушний час…

Далі Олеся Ісаюк розпачливо нарікає на трагічність розколу ОУН в 1939–1940 рр. З погляду ірраціоналістичної філософії, а не позитивізму, у цьому немає ніякої трагедії. Чому? Тому, що кожна революційна організація (а ОУН такою була) розвивається за законом щоразу більшої сконденсованості відповіді на запропонований Історією виклик: по-перше, вона сприймає щораз більший тиск на себе, тобто репресії, як додатковий стимул (наприклад, у 16 ст. чим більше Католицька Церква переслідувала протестантів, тодішніх універсальних революціонерів, тим завзятішими ті ставали), і по-друге, усілякі випробування, ускладнення боротьби, поділи лише мобілізують її, роблять твердішою і войовничішою (французькі якобінці і російська большевики у своїх революціях стали головними силами не тому, що були в більшості, а тому, що постійно відділялися, «кололися» від недостатньо революційних сил і цим гартувалася). Тож зробимо «сенсаційне» відкриття для усіх істориків-позитивістів: розкол в ОУН 1940 р. був не ослабленням її, а посиленням. Реально розкол лише вивільнив енергетику того молодшого покоління оунівців, яке очолював на той час С.Бандера (тому вся символіка героїзму зосередтлася на ньому), націоналістів, які вийшли на чільні позиції в організації в кінці 1920–х – на початку 1930-х рр., а це: З.Коссак, С.Охримович, І.Ґабрусевич, Р.Шухевич, М.Колодзінський, Д.Грицай, С.Ленкавський, Б.Кравців, В.Янів, Б. Підгайний, М.Тураш, В.Тимчій, О.Гасин, О,Мащак, І.Климів, Д.Мирон, Я.Старух, Я.Стецько, В. Сидор, Д.Клячківський, Д.Маївський, Р.Волошин та ін. Саме ці особистості забезпечили вихід Організації на вищий рівень революційності, створили атмосферу особливої бойовитості і дисципліни, здійснили історичний переворот до формування героїко-повстанської свідомості в масах. Це були люди інакшого типу, аніж їхні попередники, які формували УВО і ОУН на початках, – колишні січові стрільці і вояки Армії УНР; їх характеризували особлива вигостреність світогляду, максимальний волюнтаризм (постійна націленість світогляду на долання), безмежна жертовність і доведений до фанатизму героїзм. Вони не розуміли понять «перечекати», «піти на частковий компроміс», «поступитися принципами», «зупинити тимчасово наступальність», «поставитися поблажливо до зрадників і відступників» і т.ін. Вони мислили категоріями безнастанного пориву, суворої дисципліни, потреби подвигу. Конфлікт в Організації назрівав від початку 1930-х рр., його зупиняла не стільки вага Є.Коновальця, як кордон, тобто те, що старше покоління оунівців жило переважно на еміграції, а «молоді тигри» діяли на західноукраїнських землях. Конфлікт стимулювала не стільки смерть Є.Коновальця у 1938 р. (хоч вона була, безумовно, значним фактором), а ситуація 2-ї Світової війни: вже не можливо було стримувати Організацію «стратегією вичікувань», неможливо було прикрити нерішучість і негероїчність більшості членів Проводу, особливо після подій у Карпатській Україні 1938-1939 рр., де лідерами революції стали чомусь не керівники ОУН, а М,Колодзінський, З.Коссак, Р.Шухевич та ін. молоді радикали. Поява на чолі ОУН дезорієнтованого у націоналістичній революції, вайлуватого у своїх діях А.Мельника стала лише останньою краплею, що переважила ситуацію до рішучих змін. Можна припустити, що якби Є.Коновалець залишився жити, то кардинальна перебудова ОУН в умовах війни мусила б відбутися, бо інакше Організація була б приречена на поразку.

Усіх, хто дуже вболіває через розкол в ОУН, через братовбивство, запитаємо: а що не зробила, не змогла здійснити ОУН під проводом С.Бандери? Що може бути доріканням їй за «відсутність належної революційності», «належної бойовитості»? Вона якраз все, що могла, реалізувала: зберегла масову мережу підпілля в страшних умовах совєтської і німецької окупацій, проголосила незалежність України, розкинула сітку своїх осередків по всій території України в цих страшних умовах подвійної окупації, організувала величезну партизанську УПА, яка витримала майже 10 (!) років неймовірно жорстокої боротьби з у сотні разів сильнішими окупаційними арміями двох агресивних імперій, зуміла ідеально провести лінію визволення і правильного виховання нації: її боротьба була абсолютно чесною, народозахисною, жертовною і героїчною, що підтвердила цілковита підтримка ідей, ідеалів та форм боротьби ОУН С.Бандери з боку української людності. За що можуть дорікнути історики-позитивісти ОУН, за яку історичну помилку, якої вона нібито допустилася через відсутність Є.Коновальця? На нашу думку, якщо окремі помилки й були, то несуттєві, такі, що кардинально не змінювали історичної ситуації. Свою історичну місію ОУН виконала на 100 %, бо саме завдяки її героїчній активності в Україні збереглася міцна національна ідентичність в Галичині і Волині, така, що різко якісно відрізняється від ідентичності решти регіонів. І цей факт неможливо спростувати ніяк. Особливо чітко це видно на прикладі Волині, яка до 1920-х рр. була «сірою зоною» національної пасивності в умовах тиску Російської імперії, але тільки бойова діяльність ОУН поставила регіон в авангард визвольних змагань.

До слова, таких псевдозвинувачень ОУН за нібито допущені «помилки», «прорахунки», «злочини» і т.ін. досить в працях ліберальних і лівих істориків і з-поза Центру досліджень визвольного руху, який представляє Олеся Ісаюк. Стратегічною метою таких публікацій є доведення «неправильності» політичної та ідеологічної лінії вольового націоналізму, який, мовляв, хоч і продемонстрував великий героїзм (це неможливо спростувати ніяк!), але був занадто «тоталітарним», «нетерпимим», «деструктивним» щодо соціальних і моральних основ нації. А «правильною перебудовою» націоналізму були Постанови ІІІ Надзвичайного Збору ОУН 1943 р., пройняті демократизмом і навіть соціалізмом. Це улюблена тема всіх опортуністів в націоналістичному середовищі і довкола нього. Правда, вони чомусь часто соромязливо «забувають», що ті Постанови були скритиковані, переосмислені і виправлені у 1950 р. на спеціальній Конференції ОУН, а їхні тези викинуті з її програми, що після 1945 р. С.Бандера, Я.Стецько. С. Ленкавський та ін. спеціально критикували Постанови ІІІ Збору за виявлені тоді світоглядну компромісність, хибність у підходах, ідеологічні прорахунки.

Стаття Олесі Ісаюк відображає, як в краплині води, проблему відходу від ідеологічних принципів вольового націоналізму в середовищі сучасного українського націоналізму і в колі дослідників його історії. Це явище можна назвати «новим двійкарством» (від поняття «двійка» – бунту двох чільних оунівців – Л.Ребета і З.Матли – проти ідеології ОУН з позицій ідейного лібералізму). Воно зводиться до системної ревізії ідеології та історії ОУН під кутом критики їхнього філософського ірраціоналізму, політичного вождизму і волюнтаризму, організаційного та морального орденства (тобто виховання членства та діяльність з відчуттям своєї місії, покликаності, понадчасової націленості на реалізацію національної героїки), особливої войовничості, суворості і покарності в поведінці і т.ін. «Нові двійкарі», виставляючи нині, в умовах домінування західного лібералізму в світі, популярні ідеали гуманності, толерантності, прав людини, демократизму, прагматизму, космополітизму й антинаціоналізму, мальтикультуралізму, постійно, але хитро й обережно, виставляють історію ОУН як «тоталітарну» і таку, що «завмерла в міжвоєнній добі». Цим і пояснюється майже повне ігнорування теми ідеології українського націоналізму, яка ні не вивчається ґрунтовно, ні не популяризується сьогодні офіційно в Україні. Сотні творів десятків добротних авторів лежать мертвим капіталом у минулому, ніхто з офіційних організацій не докладає зусиль для їх перевидання. Якщо є такі винятки, як от видання творів С.Ленкавського у 3-х тт. (редактор О.Сич), чи творів Д.Донцова у 10-ти тт. (редактор О.Баган), то виконані вони як громадські ініціативи, не завдяки підтримці організованих націоналістичних середовищ.

Отже, прихований ідеологічний позитивізм великого числа сучасних українських істориків насправді є підступним, руйнівним ударом по націоналізмові в Україні. Його постійні нарікання, плачі стосовно «великих жертв» націоналістів у роки 2-ї Світової війни, «братовбивства», «грубого насильництва», «тоталітарних рецидивів», «насильства над жінками» (остання теза – улюблена тема львівського історика Марти Гавришко) є цілковитим запереченням філософії, етики і ментальності націоналізму, у чудовому славні якого твердо стоїть: «Бо плач не дав свободи ще нікому, / А хто борець – той здобуває світ…» Власне, через незнання або несприйняття ідеології українського націоналізму навіть на елементарному рівні – ігноруючи заповіти гімну ОУН – лібералізовані історики стають у позицію ідейного і морального заперечення націоналізму: вони постійно плачуть, нарікають, борсаються у дріб’язках, у білизні вояків УПА, критикують за несуттєве, замість видобувати з історії націоналізму Величне, Сильне, Наступальне, Героїчне і Вічно Націотворче. Позитивісти не випадково зосередили основну увагу своїх досліджень на житті і діяльності рядових учасників націоналістичного руху, вояків УПА: сумлінно описуючи їхні долі, вони потихенько протиставляють цих героїв повсякдення войовничим, ірраціоналістичним ідеям націоналізму і його провідників, виставляючи цих других як «тоталітарних вождів», «фашистів», усуваючи їх як можливий зразок для наслідування сучасниками.