Чотири роки вирішальної війни
Минуло чотири роки від моменту, коли Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну — війну, яка стала не лише найбільшим збройним конфліктом у Європі з часів Другої світової, а й яскравим прикладом класичної колоніальної агресії у XXI столітті. Події останніх років остаточно зруйнували міф про «братні народи» та оголили справжню природу російської державної політики — імперську, зверхню і побудовану на запереченні права сусідів на власну державність.
Російське вторгнення не було випадковістю чи результатом «непорозуміння». Воно стало закономірним продовженням багатовікової політики імперського центру щодо України. Москва традиційно розглядала українські землі як ресурс — територіальний, духовний, економічний, людський і культурний. Українська ідентичність століттями піддавалася обмеженням, а сама ідея незалежної української держави подавалася як щось штучне та небезпечне. Державницькі українські політичні сили, їх духовні лідери, зокрема українські націоналісти, були об’єктом оббріхування з боку росії та її п’ятої колони в Україні.
У цьому сенсі війна має всі ознаки класичної колоніальної кампанії: заперечення окремої нації, спроба силою повернути «втрачену провінцію», знищення політичної суб’єктності та насильницька асиміляція населення. Російська пропаганда відкрито ставила під сумнів саме право українців на власну історію, мову та вибір майбутнього.
Особливістю сучасної російської агресії стало її ідеологічне підґрунтя. Російська державна риторика дедалі більше спиралася на ідеї винятковості «великого народу», який нібито має історичну місію об’єднувати навколо себе сусідів. Ця зверхність переросла у форму РОСІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО НАЦИЗМУ — переконання, що українці не є окремою політичною нацією, а лише частиною «єдиного народу».
Саме тому російське суспільство впродовж тривалого часу щиро не розуміло, навіщо українцям власна держава. У російській уяві Україна мала залишатися в орбіті Москви — культурно, економічно і політично. Відмова України від цього шляху сприймалася не як право суверенної країни, а як «зрада» чи «помилка», яку потрібно виправити силою.
На початку XXI століття Росія отримала колосальні прибутки від експорту нафти й газу. Ці ресурси дали можливість створити ілюзію могутності, модернізувати армію та посилити авторитарну модель влади. Енергетичні гроші стали паливом для імперських амбіцій.
Коли ж у Києві існувала політична нестабільність і слабкість державних інституцій, у Кремлі вирішили, що настав слушний момент для силового реваншу. Україну сприйняли як легку здобич — країну, яку можна швидко підкорити, нав’язавши їй нову реальність. Однак ця оцінка виявилася фатально хибною для путіна.
Розпочавши повномасштабну війну, кремль фактично загнав себе у стратегічну пастку. Розрахунок на блискавичний крах української державності, розкол Заходу та відновлення імперського контролю не справдився. Натомість Росія отримала затяжну війну на виснаження. Економічні санкції поступово підривають її фінансову систему, обмежують доступ до технологій, інвестицій та світових ринків. Війна пожирає ресурси, які раніше формували соціальну стабільність усередині країни.
Ще болючішим фактором стали людські втрати. Сотні тисяч убитих і поранених, хвилі мобілізації, що особливо вдарили по національних республіках і депресивних регіонах, руйнують соціальний контракт між владою та суспільством. Те, що подавалося як «швидка переможна операція», перетворилося на довгу й криваву кампанію без очевидної перспективи завершення.
Історія свідчить: імперії руйнуються не лише через зовнішні поразки, а й через внутрішнє виснаження. Якщо війна триватиме як стратегія існування режиму, Росія може зіткнутися з процесами глибокої трансформації або навіть дезінтеграції. Зростання регіонального невдоволення, економічний дисбаланс, етнічна напруга і втрата міфу про «непереможну державу» створюють ризики для імперської конструкції, що тримається на централізованій силі.
Однак, говорячи про прорахунок Кремля, ми не маємо права замовчувати і власні помилки. Бо правда полягає в тому, що держава Україна зустріла 24 лютого 2022 року стратегічно неготовою.
Попередження про повномасштабне вторгнення звучали місяцями. Західні партнери відкрито говорили про конкретні дати та сценарії наступу. Біля кордонів концентрувалися сотні тисяч російських військових, техніка, польові шпиталі, запаси крові. Це не були «чутки» — це були факти.
Проте президент Володимир Зеленський та його команда обрали публічну стратегію заспокоєння. Суспільству говорили не про невідворотність війни, а про необхідність «не сіяти паніку». Не було запроваджено повноцінної завчасної мобілізації. Не проведено системного розгортання резервів по всій лінії потенційного удару. Не всі стратегічні напрямки були належно укріплені.
Держава з восьмирічним досвідом війни жила так, ніби повномасштабного наступу не буде. Влада продовжувала працювати в режимі мирного часу, концентруючись на політичних і економічних проєктах, тоді як противник готувався до масштабної операції.
Наслідком цієї недооцінки стали перші тижні війни. Швидкий прорив російських військ із Криму на південь України, стрімка окупація Херсона, просування в Запорізькій області, драматичні бої за Київщину. Ворог зайшов туди, де оборона не була розгорнута в повному обсязі. І частину цих територій ми не можемо повернути й досі.
Так, українська армія згодом здійснила історичні контрнаступи. Було звільнено значну частину Харківщини та правобережну частину Херсонщини. Але ці перемоги стали результатом надзусиль і величезних втрат. Ціна стратегічної неготовності вимірюється тисячами життів і зруйнованими містами.
Питання не в тому, чи вистояла Україна. Вона вистояла завдяки народу і Збройним Силам. Питання в іншому: чи могла держава мінімізувати стартові втрати, якби рішення про повну бойову готовність були ухвалені раніше?
Бути лідером країни — це не лише мужність у момент удару. Це здатність побачити його заздалегідь. І чотири роки війни дають підстави для жорсткої, але необхідної розмови про персональну політичну відповідальність.
Український народний спротив зруйнував російські плани. Суспільство, яке Москва роками вважала «розділеним» і «слабким», показало небачену єдність. Війна перетворилася не на коротку окупаційну операцію, а на виснажливий конфлікт, у якому Україна довела своє право бути незалежною державою.
Чотири роки боротьби стали доказом того, що українська державність — це не випадковість історії, а свідомий вибір мільйонів людей. Саме війна остаточно зруйнувала імперські ілюзії про «спільну державу» і показала прірву між баченням свободи та імперською логікою підкорення.
І парадокс цієї війни полягає в тому, що, намагаючись відродити імперію, кремль може прискорити її історичний занепад і припинення існування.
Сьогодні, згадуючи четверту річницю великої війни, важливо усвідомлювати її справжню природу. Це не конфлікт «двох братніх народів» і не боротьба за сфери впливу. Це війна за право на існування — боротьба країни, яка відмовилася бути колонією, проти імперії, що не змогла прийняти її незалежність.
Україна вистояла, бо її громадяни усвідомили головне: свобода і державність не даються назавжди — їх потрібно захищати. І саме цей урок, оплачений надзвичайно високою ціною, визначатиме майбутнє не лише України, а й усієї Європи.
