Битва під Вишгородом. Війна з північною ордою, що триває вісім з половиною століть (850 років тому)
850 років тому:
19.12.1173 – під Вишгородом русько-українське військо під командуванням князя новгородського, смоленського та білгородського Мстислава Ростиславича Хороброго (правнук Володимира Мономаха) та луцького князя Ярослава Ізяславича вщент розгромило велетенське військо окупантів з півночі Андрія Боголюбського.
Андрій Боголюбський – фундатор майбутньої Московської імперії, син Юрія Довгорукого та доньки половецького хана, онук Володимира Мономаха, народився у Суздалі близько 1111. Прізвисько отримав не від надмірної побожности, але від назви своєї резиденції у селі Боголюбове. Батько Андрія боровся за київський престол і коли ставав Київським великим князем у володіння Андрієві давав Вишгород (1149 і 1155), де традиційно князювали старші сини київських князів, як кандидати на київський великокняжий уряд. Однак Андрія не цікавила українська спадщина і, знехтувавши замислами батька, покинув Вишгород, принагідно вкравши звідти ікону Богородиці (нині перша святиня Московії під назвою «Владімірская Богоматєрь»), й перебрався до Володимира-на-Клязьмі. Після смерти батька вигнав своїх чотирьох братів, узурпувавши владу у північних землях, і став єдиним володарем Володимиро-Суздальського князівства. Зміцнившись на силах та запросивши до спілки численних союзних князів, у 1169 здобув Київ та не захотів залишитись там як Київський великий князь, але як дикий варвар, нещадно його пограбував і поруйнував, а мешканців або вигубив або ж забрав у неволю. В історії великокняжого міста це було перше фатальне руйнування наслідком якого став поступовий занепад та втрата провідної ролі в політичному житті Руси. Стратегія Боголюбського стосовно Руси базувалась на тому, що він намагався контролювати її, ставлячи на володарювання у Києві та інших містах залежних від нього князів. Кияни чинили опір ставленикам Боголюбського, тож для їх упокорення він у 1173 зібрав велетенське як на ті часи військо чисельністю близько 50 тисяч вояків у якому об’єднались полки Володимиро-Суздальського, Муромського, Рязанського, Турівського, Полоцького, Городенського князівств і навіть Новгорода, в якого були вельми складні та неприязні стосунки з Боголюбським. З цією потугою й вирушив у другий похід на Київ. Велика частина північних князів приєдналися до війська Боголюбського через страх та економічну залежність від нього. Ростиславичі не стали захищати Київ з довгими проте не надто надійними фортифікаціями, а вирішили організувати оборону, укріпившись в менших містах: Рюрик – у Білгороді, Мстислав з власним полком та полком Давида – у Вишгороді, а Давид вирушив просити допомоги в Ярослава Осьмомисла. На початку вересня Боголюбський взяв в облогу Вишгород з наміром розгромити та полонити Мстислава, але місто стійко трималося перед значно чисельнішим супротивником. Врешті, коли до нападників дійшла звістка, що на допомогу обложеним поспішають волинські та галицькі полки під командуванням луцького князя Ярослава Ізяславича велетенське військо Боголюбського охопила паніка і воно почало безладно відступати. Скориставшись цим, Мстислав зробив успішну вилазку з Вишгорода – багато ворогів загинуло, багато втопилося при переправі через Дніпро. Для русинів-українців ця перемога була знаковою, бо об’єднала супроти північного окупанта практично всі українські землі. А для Андрія Боголюбського цей розгром означав не тільки втрату впливу на Русь, але й став особистою катастрофою. Допоки перемагав своїх супротивників його деспотизм та жорстокість щодо ворогів і власних підданих працювали бездоганно, проте як лиш перетворився на переможеного авторитет як державця вмить розвіявся і 29 червня 1174 бояри Кучковичі, що представляли місцеву мерянську (угро-фінську) аристократію, в Суздалі вбили неуспішного володаря. Народ, за національним звичаєм грабував хороми, а тіло колись могутнього князя лежало в поросі та бруді на вулиці. Лише вихований в іншій культурі слуга Кузьмище, який родом був із Києва, поховав убитого за християнським звичаєм. Не надто переймаючись репутацією кандидата, що зрештою властиво для цієї структури, Московитська Православна Церква близько 1751 канонізувала Боголюбського на руках якого запеклась кров тисяч неповинних людей. Хоча воно й не дивно, бо інших кандидатур, щоби якнайглибше сягнути в княжі часи «на болотах» не знайшлося, а з цим князем за словами московитського історика Ключевського «великорос вперше вийшов на історичну арену». Забув хіба Ключевський дописати «ганебно вийшов і безславно пішов».
Дивовижно, але ці події 850-річної давнини так виразно нагадують сучасну агресію Московії проти України – іншою є лише зброя, але ані логіка війни, ані сутність протиборчих сторін за вісім з половиною століть аніскільки не змінилась.
Впродовж багатьох віків, через усі війни московитське військо, якщо коректно цю бандитську зграю називати вояками, виявляло себе як юрмище мародерів і ґвалтівників. До 1169 в історії Києва жоден з нападників так брутально та жорстоко не повівся з його мешканцями як Боголюбський. Ця страхітлива масакра у 1173 неодмінно повторилася б над мешканцями Вишгорода, Києва та інших міст, якби тоді русько-українські війська не завдали поразки нападникам. Через віки виявлялась ця сатанинська сутність московитів і вкотре повторилася 2022-2023 в звірствах над мирними українськими мешканцями в Бучі та багатьох інших окупованих ними українських місцевостях.
У 1155 уже ніби поважний князь, але наче дріб’язковий злодюжка поцупив з Вишгорода ікону Богородиці й чкурнув з нею на болота. І знову століттями усе на чому зупинялося захланне око московитів вони намагалися вкрасти, а якщо не вдавалось, то знищити. Століттями з окупованих країв до Москви й Петербургу звозились культурні надбання народів світу, які оголошувались «достоянієм русской культури», а решту вони палили, руйнували, підривали. В останній війні проти України московити якось надто здрібніли, що крім «традиційного» пограбування музеїв, установ, підприємств ще й спокусились «трофеїти» собачі будки, унітази та ношену нижню білизну.
Боголюбського як володаря зовсім не приваблював жаданий для решти князів стольний Київ, ба більше він відчував до нього відразу та ненависть. Перспективи довшого князювання у Києві були примарними: завжди звідти міг потиснути конкурент або ж вигнати самі кияни. Та й володарювати треба було обачно, постійно оглядаючись на їх «своєвільність», тобто волелюбність та демократичність. При чому треба було виявляти винятковий хист, щоби вгодити містянам, дружині, боярам. Інша справа на півночі, де був повновласним володарем над своїми підданими, безумовним вершителем їхнього життя та смерти. Ця «своєвільність» найбільше дошкуляла та загрожувала авторитарному правлінню теперішньої Москви та була головною причиною прихованих чи відвертих агресивних дій стосовно України. Як і Боголюбський сучасні московські хани намагались посадити на ключові посади в Україні своїх маріонеток, а коли вже майже досягнувши мети, український народ двічі ламав так ретельно укладені плани, московити, як і Боголюбський, традиційно вдалися до прямої військової агресії.
В боротьбі за владу, щоби стати єдиним диктатором Боголюбський позбувся конкурентів, вигнавши на чужину усіх своїх братів. Путін пішов далі, торуючи шлях до влади підірваними будинками своїх співгромадян та загадковими смертями багатьох, хто наважувався голосно заявляти про злочинність московської влади. Боголюбський для походу в Україну примусом залучив «союзних» князів, сучасна Москва кинула на війну проти нас численні немосковитські народи своєї імперії. Поразка у війні для північного володаря означала втрату авторитету і, як наслідок, неминучу смерть від рук змовників. Ця традиція неодноразово повторювалася в історії московитів. Ще одна характерна ознака московитів – зневага до тіл померлих чи загиблих. Труп ще недавно могутнього князя кинули на глум у порох земний, сьогодні ж тілами тисяч московських окупантів вкрита українська земля, яких не поспішають збирати для поховання як це належить людині.
Цікаві паралелі проглядаються й для української сторони. Українські князі, щоби зберегти воїнів, відмовились від оборони Києва, але натомість скористались більш зручними для цього фортецями менших міст. Цю ж тактику використовує й сучасне українське військо. Коли на північних болотах змовники вбили князя їхнє насєлєніє за звичаєм кинулось грабувати палати тільки русин-українець Кузьмище вчинив по совісті, віддавши землі тіло безпутного князя. Очікуємо сповнення чергових паралелей – безславного кінця провального недоімператора та врешті логічного й довгоочікуваного завершення проєкту Московської імперії.
