Благодатний ювілей

14 серпня виповнюється 100 років від дня народження священика Романа Лиска, який у 2001 році в ході візиту в Україну Папи Івана Павла ІІ був проголошений Блаженним священномучеником.
Це – наймолодший із сонму беатифікованих українських мучеників.

Йому судилося прожити всього 35 літ, проте він залишив глибокий слід в історії Української Церкви та прославив її як Блаженний священномученик. Тож пом’янімо цю достойну постать.

Затрубіть трубою, ангели-лики,
Смертію святою гине смерть навіки…

Це слова із пісні, яку 1948 року склав о.Роман Лиско. Чи знав, пишучи їх, цей молодий, енергійний і талановитий священик, що це останній рік його життя? Чи знав він, що невдовзі йому доведеться стати мучеником за віру? Що і його смерть наповниться святістю, яка живитиме Українську Греко-Католицьку Церкву? Мабуть, не знав – але завжди був готовий віддати життя за віру, за Бога, за народ.

Народився Роман Лиско 14 серпня 1914 року в м.Городку.
Будучи сином відомого в той час душпастиря і просвітителя о.Володимира Лиска та внуком уславленого отця-шамбеляна Михайла Цегельського, Роман з юних літ не мислив себе поза священичим саном.

Закінчивши в 1932 році гімназію, вступив до Львівської Богословської Академії. Під час навчання у Богословській Академії виявились його непересічні здібності, енергія, талант до наукової праці. Будучи теологом, друкував свої реферати і розвідки у церковно-суспільному часописі “Нива”. Його однокурсник о.Степан Харина незадовго перед своєю смертю згадував, що Роман Лиско був першим учнем серед однокурсників і улюбленцем отця-ректора Йосифа Сліпого. А світлої пам’яті о.Роман Дурбак, репресований священик-поет, захоплено оповідав, що Роман Лиско мав неабиякий поетичний хист, особливо згадувалась отцеві Романова віршована поема про Богоматір Марію, яку не вдалося віднайти. Зате маємо його велику ґрунтовну теологічну розвідку “Слава Пресвятій Богородиці у наших богослуженнях”, яка в 1935 р. з номера в номер публікувалася в часописі “Нива”. У цій праці на високому богословському рівні автор досліджує, в який спосіб наша східна Церква величає Пресвяту Богородицю.
Та найбільше Роман Лиско тяжів до безпосередньої праці з людьми, особливо з молоддю. У час вакацій працював із Марійським Товариством на парохії свого батька, керував хором, виголошував лекції та реферати, організовував аматорські вистави, тощо.
У 1938 р. Роман Лиско закінчив теологію, одружився з Неонілею Гуньовською, дочкою пароха с.Махнівці на Золочівщині. Цікавим і повчальним є той факт, що їхнє весілля, на якому було багато священиків, відбувалося без алкогольних напоїв. У той час передові інтелігенти пропагували боротьбу з алкоголем і самі подавали приклад тверезого, здорового й духовного життя.
Коли наступив час большевицької окупації (перших совітів, як казали в народі), Митрополит Андрей відклав заплановане висвячення Романа і порадив йому деякий час повчителювати. В такий спосіб Митрополит оберігав молодих теологів від нападок безбожної влади. Отож два роки Роман Лиско працював вчителем у школах сіл Побіч і Колтів Олеського району.
28 серпня 1941 року, у світлий празник Успіння Богородиці, Роман Лиско був рукоположений Митрополитом на священика.
Отримав призначення на завідателя парохії с.Колтів Оліївського деканату, де вчителював. Велике враження зробило на дітей села те, що їхній улюблений учитель став їхнім священиком, дотепер зворушено розповідають про це.
Молодий священик особливо дбав про дітей, збирав їх як у церкві, так і в себе вдома на приходстві, вчив співати. Був надзвичайно музикальний, чудово грав на фортеп’яно та скрипці, чим дуже імпонував дітям.
У 1944 році церква і село були зруйновані внаслідок запеклих боїв у т.зв. Колтівському котлі, тому о.Роман Лиско був призначений парохом с.Белзець Золочівського району, де пробув до 1948 року.
Настали роки насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Відмовившись підписати православ’я і перейти під юрисдикцію Московського патріархату, о.Роман Лиско зазнавав різних переслідувань, його намовляли перейти до Російської Православної Церкви, при цьому не раз погрожуючи револьвером, врешті заборонили відправляти в церкві та закрили її. Над отцем нависла загроза арешту, про що його попередили добрі люди.
Переїхав з родиною (а мав на той час четверо малих дітей) до м.Городка. Там отцеві прийшлося пережити смерть його наймолодшої однорічної донечки.
У Городку став нелегальним сотрудником пароха Городка о.Онуфрія Малецького. Отець Малецький, хоч і підписав формально православ’я, проте духом був вірний рідному греко-католицького обряду. Він нелегально прийняв о.Романа Лиска як сотрудника і доручив йому відправляти богослужіння в його дочірній церкві в с.Дроздовичі. Так само поступив і о.Андрій Дорош, парох с.Річичани, який віддав о.Роману відправи у його дочірній церкві в с.Братковичі. Таким чином, о.Роман Лиско відправляв у греко-католицькому обряді в селах Дроздовичі і Братковичі, які формально були вже підпорядковані Російській Православній Церкві. Тайно йшов із Святими Тайнами до всіх потребуючих (якими часто були учасники підпільної боротьби проти окупантів). Часто їздив радитись до о.Хмільовського у с.Мшана, видно, визнавав його старшинство, коли всі Владики УГКЦ вже були заарештовані. (Потім залізничні квитки до с.Мшана, якими бавились його синочки, енкаведисти в час обшуку забрали як “доказ вини”).
Так тривало приблизно протягом року.
8 вересня 1949 року о.Роман Лиско був заарештований у м.Городку, при цьому зробили довготривалий обшук у його помешканні, який тривав майже всю ніч. І 9 вересня о.Лиско був поміщений до тюрми на вул.Лонцького у Львові.
Рідним вдалося взнати, що він перебуває на Лонцького, і подати три передачі для нього. Тішилися, що їх прийняли і що назад повертали порожній мішечок та маленьку карточку-повідомлення, на якій рукою отця було написано “Отримав, дуже дякую…” Тішилися, що цю карточку тримав він у своїх руках, по рідному почерку намагалися вгадати, чи тремтіла рука, чи дуже страждає…
Та скоро ця ниточка зв’язку із ув’язненим обірвалася. Після вбивства Ярослава Галана репресії посилилися, у тюрмах припинили приймання передач усім в’язням і шість місяців ніхто не знав, хто там ще живий… Аж у травні 1950 р. знову почали приймати передачі для ув’язнених. Прийняли 31 травня і для о.Романа Лиска. Це був спалах радості й надії… Але дістали новий удар, нову тривогу, бо на звороті супровідної картки був підпис, зроблений чужою рукою.
На спробу рідних довідатись, що є з отцем, відповіді не було і передач більше не приймали. Відтоді вже родина нічого не знала про нього… Звернення у різні інстанції не давали ніяких результатів, намарно оббивали прокурорські пороги мати та старша сестра, їм або не відповідали на запити, або говорили несусвітні нісенітниці на кшталт “посланий на війну до Кореї”.
Лише 20 лютого 1956 р., після звертання до високих московських інстанцій, прийшло повідомлення з Прокуратури СРСР «что по делу Лыско Романа Владимировича, умершего 14 октября 1949 г. от паралича сердца, прокуратурой Львовской области произведено дополнительное расследование и дело о Лыско Р.В. 26 декабря 1955 г. прекращено не за смертью обвиняемого, а за недоказанностью обвинения. Таким образом Лыско считается реабилитированным».
Сумнівною є дата смерті о.Романа, оскільки деякі колишні в’язні потім розповідали, що бачили його в тюрмі, жахливо скатованого, кілька місяців пізніше вказаної дати. А щодо причини смерті…– то можна лише здогадуватися, від чого помер цей 35-річний чоловік, який не лише ніколи не мав проблем із серцем, а взагалі мав чудове здоров’я.

Вивчаючи тепер кримінальну справу Романа Лиска, бачимо, що допити його проводились вночі і тривали по 5-6 годин. А в протоколах є лише по 4-6 однакових питань і відповідей, і займають вони лише 2-3 сторінки. Страшно уявляти собі, на що витрачалась решта часу… Про це ми не прочитаємо в справі, про це лише з болем догадуємося…
А питання були одні й ті ж: про зв’язки з підпіллям ОУН, про зустрічі з Романом Шухевичем, з Романом Кравчуком і Лемішем (виглядає, що лише ті постаті найбільше цікавили слідчого), а також – про Олександру Гуньовську, сестру дружини отця, яка була медиком УПА. Про церковні справи слідчий не запитував…
Не знаємо, чи о.Лиско знав щось про запитуване, але бачимо, що слідчим нічого не сказав. На щастя, слідчий не знав, що о.Роман Лиско був знайомий із Романом Шухевичем ще з ранньої юності, оскільки родини Цегельських (де певний час мешкав Роман Лиско) і Шухевичів близько приятелювали в Камінці Струмиловій.

Поширювались чутки, що молодий о.Роман Лиско збожеволів від тортур і співав у тюрмі на повен голос псалми. Вони були такими достовірними, що його сестра Володимира роками об’їжджала психіатричні лікарні, розшукуючи його, але ніде не знайшла. А ще були перекази, що його живцем замурували в стіні.
Отож, донині не знає ніхто, як і коли загинув цей душпастир, який міг би ще довго й добре служити Богові та людям, та де його поховано. Достеменним є лише те, що нікого не видав та не порушив священичої присяги. За те й загинув у тюрмі як мученик.
Не забуваймо світлий образ Блаженного священномученика Романа Лиска!
Завдяки йому та сотням інших священиків-мучеників і стійких у вірі мирян вистояла, вижила Українська Греко-Католицька Церква, яка, в свою чергу, була найсильнішою запорукою незнищенності національного духу.