Андрій Потебня. «За нашу та вашу свободу» та лицемірство москви.
160 років тому:
4 або 5.03.1863 – в бою поблизу містечка Пяскова Скала біля Кракова загинув Андрій Потебня, учасник польського протимосковського Січневого повстання 1863-1864, брат філолога Олександра Потебні. Батько Панас Потебня походив з козацького роду, відставний штабс-капітан московитської армії, серед інших шляхтичів відзначався високим рівнем освіченості та, за словами історика Д. Багалія, «яскраво виявленими симпатіями щодо самої України і щодо її селянського населення». Примітно, що троє з чотирьох синів Панаса Потебні – Андрій, Петро та Микола – загинули у боротьбі з окупаційним московським режимом.
Закінчив Констянтинівський кадетський корпус у Петербурзі (1856) та Стрілецьку офіцерську школу у Старому Селі (1859), підпоручик (1861) Шліссельбурзького піхотного полку, розквартированого у Варшаві. Через змалку сформовані антимосковські переконання перспективи зробити добру військову кар’єру не цікавили молодого офіцера. Навчаючись у Петербурзі, на ґрунті ненависті до спільного московського окупанта, зійшовся з Ярославом Домбровським (уродженець Житомира) і Зигмунтом Падлевським (народився неподалік Бердичева), які згодом стали чільними діячами польського національно-визвольного руху. У Варшаві познайомився із Зигмунтом Сєраковським, діячем польського визвольного руху, родом з Волині, який в листах до Тараса Шевченка називав себе «українцем з правого берега Дніпра». У Варшаві Потебня став одним із організаторів та керівників таємної революційної організації – «Комітет російських офіцерів у Польщі», до якої було залучено близько 200 осіб. Цей Комітет був близьким до таємного товариства «Земля і воля», що виникло в Московії на початку 1860-х. Навесні 1862 заарештовано декілька учасників Комітету. Зокрема в ході слідства на українця з Харківщини Петра Сливицького не здобуто доказів про його участь в змові, проте на допиті молодий український шляхтич відкрито засвідчив про свої переконання та заявив, що краще смерть, як бездіяльно дивитися на страждання народу. Після завершення слідства поручників Петра Сливицького й Івана Арнгольдта, унтер-офіцера Францішека Ростковського та рядового Павла Щура засуджено до смертної кари через повішання. Вирок затвердив намісник Царства Польського, головнокомандувач 1-ї московитської армії в Польщі генерал Олександр Лідерс. У відповідь на страту Потебня в центральному парку Варшави 9.07(27.06).1862 здійснив замах на Лідерса, проте лише легко поранив в шию. Після замаху декілька тижнів переховувався від поліції, а відтак перебрався до Лондона, де налагодив контакт з представниками польського Центрального народного комітету (ЦНК) та мав зустрічі з емігрантами з Московської імперії. 22 січня 1863 ЦНК виголосив Маніфест, яким закликав до повстання проти царського режиму народи Польщі, Литви (з Білоруссю) і Русі (України). Потебня усвідомлював, що повстання не має реальних шансів на успіх, проте вирішив долучитися до нього. Герцен та Огарьов намагались відмовити його повертатися до Польщі, проте Потебня вирішив загинути разом з побратимами. У лютому прибув до Варшави, де написав листівку «Ллється польська кров, ллється руська кров» із закликом до офіцерів та солдатів московської армії простягнути полякам «братню руку примирення і нового вільного союзу». Згодом цю листівку при обшуках виявляли в Чернігові, Санкт-Петербурзі, про що писала офіційна преса. Воював в повстанському загоні генерала Маріана Лангевича. В ніч з 4 на 5 березня 1863 на чолі повстанського загону, озброєного переважно косами, напав на більш чисельний московитський загін поблизу містечка Пяскова Скала біля Кракова. За однією версією загинув від смертельного кульового поранення в груди 4 березня (20 лютого – старий стиль) в бою біля Піскової Скали, за іншою – 5 березня в бою біля Скали. Народився у с. Перекопівка на Сумщині 1838.
На смерть Андрія Потебні відгукнулася низка закордонних видань. Похований разом з іншими загиблими повстанцями в братській могилі на цвинтарі містечка Скала. На відзначення 90-ї річниці повстання, в Польщі у 1953 прах полеглих з військовими почестями перезахоронено неподалік місця бою біля замку в Пісковій Скалі. Показово лицемірною в цьому питанні виявилася позиція комуністичної Москви. З одного боку керівники повстання були шляхтичами, тобто «класово ворожими елементами» та ще й до того польськими націоналістами, які підняли повстання з метою відірвати (тобто визволити) землі Польщі від Москви і створити незалежну самостійну національну державу. І якби тодішня комуністична Польська Народна Республіка була не формально незалежною державою, а скажімо шістнадцятою республікою СРСР, то Січневе повстання було би кваліфіковане як антинародне та реакційне і про жодне відзначення його ювілейної дати не могло би бути й мови (певну аналогію маємо в Україні, коли за весь час існування московської комуністичної імперії Західноукраїнська Народна Республіка трактувалася як «буржуазна», «антинародна» та «реакційна»). Та все ж Польща була окремою республікою і з цим треба було рахуватись. Тому була сконструйована рятівна ідеологема, щоби якось заретушувати цей неприємний факт. Керівників повстання (а вони були таки шляхетського роду), а з ними й українського націоналіста Андрія Потебню проголошено «революційними демократами» та «інтернаціоналістами». Зокрема саме цими ярликами обклеїли Потебню, Домбровського та Падлевського в 11-му томі Української радянської енциклопедії, яка вийшла друком у 1963. А щоби унеможливити навіювання навіть найменших крамольних думок на меморіальній таблиці Потебню записано як московитина, а сам мавзолей з прахом перепохованих мав слугувати символом польсько-московитської дружби. Лише у 2000-му році за участи консула вже незалежної України стару радянську таблицю замінено новою з написом (в перекладі українською): «Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них академік Стефан Залевський й українець Андрій Потебня колишній офіцер російських військ та соратник Олександра Герцена. Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!» Нехай через десятиліття але все ж Польща й Україна відновили історичну справедливість, а Москва й далі міцно тримається старих ще радянських ідеологічних штампів. Зокрема в московськомовній Вікіпедії про Андрія Потебню написано «российский революционер», а в додатку «младший брат русского филолога Александра Потебни». Що ж, як кажуть в народі: «горбатого й могила не справить».
Ці трагічні й водночас героїчні події боротьби польської нації за власну незалежність мають ще одну важливу грань. Хоч зрідка, але в окремих істориків польські протимосковські національно-визвольні повстання кваліфікувалися як «періодичні спроби самогубства». Адже згідно здорового глузду це божевілля без союзників, без підтримки ззовні жменькою слабоозброєних відчайдухів ставати на прю з велетенською військовою потугою імперії світового масштабу. Адже поразка та виснаження поневоленої нації в цьому випадку аж надто очевидні. Чи виправданий цей безрезультатний героїзм? Та все ж жорстоко помиляються ті, хто так мислить. Християнство давно ствердило цю глибоку істину – з крови мучеників зростає Церква. Аналогічно й з крови героїв зростає нація, піднімається національна держава. Українці мають аж надто очевидний історичний досвід, коли в минулому ХХ столітті кривава і здавалось безрезультатна боротьба УСС, Армії УНР, УГА, ОУН, УПА стали тим животворчим насінням з якого зродилася сучасна Українська Армія та надійним фундаментом, на якому відродилась сучасна Українська Держава. А ще маємо сумний приклад наших сусідів білорусів, які через брак у минулому достатньої кількости жертовних борців та державницьких устремлінь сьогодні опинились у фактичній окупації Москви й поки що не видно реальних перспектив до здобуття незалежности в найближчій перспективі. На жаль немає іншого шляху становлення власної національної ідентичности в умовах поневолення тоталітарною імперією як кривава боротьба без огляду на обставини.
І як постскриптум для усвідомлення, що іншого шляху таки направду не існує варто зацитувати московитського імператора Олександра ІІ, який після сходження на трон навесні 1856 відвідав Варшаву і промосковськи налаштованій польській шляхті (фактично колаборантам) цинічно кинув в обличчя: «Будьте ж, панове, справді поєднані з Росією й залиште будь-які мрії про незалежність, котру не можна ні здобути, ні утримати. Заявляю вам сьогодні: я переконаний, що благо Польщі, що порятунок її вимагають, щоб вона з’єдналась назавжди, з’єдналась якнайповніше із знаменитою династією російських імператорів, щоб вона перетворилася на невід’ємну частину великої всеросійської сім’ї. На вас впаде відповідальність, якщо мої наміри зустрінуть химеричний спротив… Панове, чиніть так, щоб я не був змушений приборкувати та карати. Адже якщо, на жаль, це буде необхідним, то на це вистачить у мене рішучости й сили». Тож немає іншого шляху як боротьба без огляду на обставини.
