Андрій Лівицький – громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі (70 років тому)
70 років тому:
17.01.1954 – у Західній Німеччині помер Андрій Лівицький, громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі. Рід Лівицьких споріднений з нащадками гетьмана Павла Полуботка. Закінчив Прилуцьку гімназію, Колегію Павла Ґалаґана в Києві, математичний і правничий факультети Київського університету (1896-1903). В студентські роки за участь в політичному житті двічі ув’язнювався в Лук’янівській тюрмі (1897, 1899). Після закінчення університету служив у Лубенському окружному суді, присяжним повіреним Харківської судової палати, мировим суддею Золотоніського повіту. Співзасновник (1901) і голова Лубенського осередку (від 1903) Революційної української партії, провідний член Української соціал-демократичної робітничої партії (від 1905). В часі революції 1905 голова «Лубенської республіки» і командир загону громадської самооборони з шести дружин. У 1917 губернський комісар Полтавщини, член Української Центральної Ради та Українського національного союзу, член делегації на переговорах у Брест-Литовську. За часів Директорії співорганізатор Трудового конгресу (1919), який затвердив універсал про об’єднання УНР і ЗУНР, міністр юстиції (04.1919-09.1920), заступник голови Ради Міністрів у кабінетах Б. Мартоса та І. Мазепи, голова дипломатичної місії УНР у Польщі, обіймав низку інших відповідальних посад.
Постійно і довгі роки перебував у полі зору більшовицьких спецслужб. У висновку начальника секретно-оперативної частини особливого відділу при Центральному управлінні надзвичайних комісій України Семена Дукельського від 20.01.1921 зокрема зазначено: «Щодо Лівицького, як ворога народу, застосувати вищу міру покарання, але з урахуванням того, що він не заарештований, – визнати Андрія Миколайовича Лівицького поза законом». Після завершення Другого Зимового походу (кінець 1921) обстоював продовження діяльности уряду УНР в екзилі. Виконувач обов’язків голови уряду УНР (1920-1921), голова уряду УНР (1922-1926). Мешкав у Варшаві, перебував під наглядом польської поліції. Після вбивства С. Петлюри голова Директорії УНР (1926-1948) та Головний Отаман військ УНР. Керівник Державного Центру УНР в екзилі (1926-1954). Ініціатор створення Української Національної Ради (1948) – органу консолідації українських політичних сил в еміграції. Прихильник створення єдиного політичного фронту українських партій. Провадив помірковану та виважену політику, серед українських та іноземних політиків мав репутацію освіченого, прогресивного та відповідального діяча. Одружений, в шлюбі народилися син Микола та донька Наталія. Народився на хуторі Красний Кут поблизу с. Ліпляве на Черкащині в шляхетській сім’ї 1879.
