Акція АК «Буря» – героїзм, інфантильність чи зарозумілість? (80 років тому)

80 років тому:

4.01.1944 – польське підпілля та польська партизанська Армія крайова розпочали широкомасштабну акцію «Буря» – збройні виступи проти німецьких окупаційних військ в міру просування Червоної армії на схід, які тривали до кінця жовтня 1944. Приводом до початку акції став перехід Червоною армією колишнього (до 1939) польсько-радянського кордону біля м. Сарни на Волині. Метою військової операції було опанувати великі міста Західної України, Віленщини (Литва) та Польщі безпосередньо перед приходом радянських військ або спільно з ними, встановити там власну тимчасову адміністрацію з тим, щоби заманіфестувати приналежність цих земель до польської держави, репрезентованої еміграційним урядом в Лондоні. Особлива увага відводилася здобуттю таких ключових міст передвоєнної ІІ Речі Посполитої як Львів, Вільнюс та Варшава. Розроблена операція у 1943 командуванням АК і польським еміграційним урядом у Великій Британії й остаточно затверджена 30.11.1943. Для її реалізації на Волині сформовано 27-му піхотну дивізію чисельністю більш як 6,5 тисяч вояків, а на загал до акції «Буря» мобілізовано близько 100 тисяч жовнірів (безпосередню участь в боях з німцями брало близько 50 тисяч). Перед наближенням радянських військ волинська дивізія та відділи АК в Галичині провадили постійні бої з УПА з метою ослабити український визвольний рух на «східних кресах» (західноукраїнських землях), який був поважною перешкодою для їхніх намірів, проте самі також зазнали чималих втрат. Відповідно до опрацьованого плану відділи АК мали зводити в бої з відступаючими німецькими підрозділами та, по можливості, першими входити в міста. Діяти польські партизани мали самостійно, проте на тактичному рівні передбачалась співпраця з Червоною армією. З входженням радянського війська на звільнену від німців територію польські підпільники мали легально заявляти себе польською владою і на правах господаря зустрічати Червону армію. Таким нехитрим і вельми наївним способом провідники польської нації сподівались втримати в складі повоєнної Польщі землі Західної України, Західної Білорусії та південно-східної частини Литви (Віленщину), які до 1939 перебували під окупацією Польщі. Навіть на той час, володіючи бодай поверховим розумінням політичних процесів, очевидною була інфантильність подібних планів. Тим більше, що керівництво Великобританії та США недвозначно інформували поляків, що звільняти від німців ці землі буде Червона армія, східний кордон майбутньої Польщі проляже по лінії Керзона, а ворожі дії польського підпілля проти СРСР будуть подавлені його репресивними органами. Домовленість про східний кордон Польщі була досягнена Черчиллем, Рузвельтом і Сталіним ще восени 1943 на конференції в Тегерані. Натомість компенсувати втрату східних територій Польщею планувалось за рахунок передачі їй німецьких Східної Пруссії та Сілезії на заході. Польське керівництво в цих умовах не могло не розуміти утопічність своїх бажань і навіть передбачило збереження частини структур і кадрів на окупованих територіях у підпіллі, проте все ж зважилось на відчайдушні дії, за які польський народ заплатив великою кров’ю. За рік напруженої боротьби полякам вдалось вибити німців кількох міст, проте з приходом на «звільнені» території радянської влади польські загони АК роззброювали, офіцерів та більшість жовнірів ув’язнювали в таборах ГУЛАГу і лише невелика частина ставала вояками Червоної армії або прокомуністичного Війська польського. З Варшавським повстанням (1.08-2.10.1944) СРСР та союзники дозволили гітлерівцям цинічно розправитись та знищити біля 200 тисяч його учасників, в переважній більшости мирного населення Варшави. Західні альянси байдуже спостерігали за нерівною боротьбою поляків, ба більше прем’єр-міністр Черчилль заявив, що збройні акції польських партизан на території західних районів СРСР дискредитують Лондон перед радянською стороною. На завершення трагедії польського народу 22.07.1944 в Холмі (насправді в Москві) більшовики за відпрацьованою схемою створили бутафорний уряд під назвою «Польський комітет національного визволення» під маркою якого, а в подальшому наступних соціалістичних «урядів», Москва чотири десятиліття контролювала Польщу.