Адам Кисіль – один з найвидатніших діячів свого часу, проте зовсім незнаний сучасним українцям (370 років тому)
370 років тому:
3.05.1653 – у Бересті, нині в Білорусії помер Адам Кисіль (також Адам з Брусилова), каштелян чернігівський, воєвода брацлавський і київський, один з чотирьох православних сенаторів Речі Посполитої. Навчався в Замойській академії (1610-1616), вільно володів іноземними мовами, відзначався ораторськими здібностями. Від 1617 на службі в коронному війську, учасник воєн з Туреччиною, Швецією, Московією. Вцілів у розгромній для польського війська битві під Цецорою (1620), відзначився хоробрістю у битві під Хотином (1621) та низці інших боїв, значною мірою прислужився під час Смоленської війни (1632-1634), коли змусив московитів зняти облогу Чернігова, організував охорону кордонів Сіверщини та створив військову загрозу прикордонним територіям противника. Дослужився до звання королівського ротмістра (1632).
У 1629 (тоді ще був уніатом) представник короля Сигізмунда ІІІ Вази на православному церковному Соборі в Києві, скликаного з метою примирити православний та унійний розлами Української Церкви. Королю, який на той час провадив постійні війни зі своїми сусідами, дуже залежало на припиненні міжконфесійних конфліктів і досягненні релігійного спокою всередині країни. Прихильниками замирення та ініціаторами Собору були також Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Іов Борецький та Петро Могила, тоді архимандрит Києво-Печерської лаври. Проте Київське братство, дрібна православна шляхта й козацтво виступили запеклими противниками поєднання та величезним тиском і погрозами розправи зірвали наміри конфесійно об’єднати українців, а організаторів цих заходів назвали зрадниками. Перша дипломатична місія Киселя, попри його хист промовця та дипломата, зазнала фіаско, проте там він зблизився з майбутнім митрополитом Петром Могилою. Їх поєднало переконання, що процвітання України можна досягнути виключно за столом перемовин через досягнення консенсусу між різними сторонами: поляками й українцями, православними й уніатами, прибічниками різних думок і поглядів.
1632 перейшов з унійного обряду на православний і до кінця життя ревно обстоював права Православної Церкви, хоч не розривав контактів з ієрархією Унійної Церкви. Не відмовлявся також від ідей релігійного примирення українців та церковної унії з Римом, лише разом з П. Могилою бачив її підписання на інших умовах як Берестейська (1596) – Київська Митрополія (Руська Церква) мала отримати статус Патріархату. На жаль передчасна смерть Митрополита та вибух повстання під проводом Б. Хмельницького перешкодили цим намірам. Спільно з П. Могилою учасник роботи сеймів Речі Посполитої, зокрема сейму 1632 для обрання нового короля. Наслідком активної сеймової діяльности увійшов в політичну еліту Польщі, а з іншого боку здобув значний авторитет в козацтва, як захисник їхніх інтересів та церковних кіл, як захисник прав Православної Церкви. Своєю чергою новий король Владислав ІV мав плани через нього залучитись підтримкою козаків, щоби приборкати гоноровиту шляхту свавілля якої загрожувало існуванню Польщі як держави. З часом став наближеним та довіреною особою короля, що давало можливість активно впливати на внутрішню ситуацію в Україні, а також сприяло збільшенню його маєтків (у спадок отримав одне село Низкиничі, а наприкінці життя у власности мав 65 населених пунктів, річний прибуток – 150 тисяч золотих). У Луцьку іменем короля та з допомогою військової сили відібрав в Унійної Церкви Жидичинську архимандрію та перепідорядкував її Православній Церкві. Також вважається, що значною мірою його стараннями королівською грамотою в уніатів відібрано Софіївський собор у Києві та передано православним (1633).
Завдяки розуму, спритности та симпатіям польських королів (Сигізмунда, пізніше Владислава) зробив блискучу державну кар’єру. У віці 22 років призначений королівським представником на шляхетських сеймах у Луцьку та Житомирі, від 1630 представник волинської шляхти на всепольському сеймі. Чернігівський підкоморій (1633; підкоморій – суддя у сфері земельних суперечок шляхти), каштелян (комендант) Чернігівського замку (1639), сенатор (1641; сенатор – член верхньої палати парламенту Речі Посполитої), київський каштелян (1646), брацлавський воєвода (1648), київський воєвода (1649). Воєводою київським став вже в часи козацької національно-визвольної війни і призначення відбулося за наполяганням Богдана Хмельницького перед польським урядом. Відтак гетьман з полковниками нерідко приїздив до Киселя в резиденцію на Замковій горі на переговори та на бенкети.
До сьогодні немає однозначної оцінки цієї направду видатної особистости свого часу. Він був ревним патріотом України і одночасно Речі Посполитої, його ідеалом було зрівняння русько-української православної і польської римо-католицької шляхти, забезпечення громадянських прав козацтва, українського народу та Православної Церкви. Часто намагався єднати непоєднуване, як от козацьку волю та магнатську сваволю. І за все це, за його ж словами: «і від поляків я маю біду, і від своїх – русинів – також». Бажаючи зупинити пролиття крови в ході козацького повстання 1637, як королівський комісар в переговорах під Кумейками, коли табір повсталих було оточено і вони опинилися в критичному стані, пообіцяв королівське помилування всім, хто складе зброю. Тільки не врахував дипломат, що на той час польська магнатерія підім’яла під себе короля Владислава ІV і сейм (1638), попри обіцянки дані іменем Польської держави, засудив Павлюка та інших старшин до страти. Тоді, втративши довіру козаків, Кисіль склав з себе повноваження головного комісара. Згодом, стаючи в підтримці скарг українських козаків на утиски польської шляхти, неодноразово попереджував сенат про можливий черговий збройний виступ козацтва, який може бути руйнівним для держави. Від початку повстання під проводом Б. Хмельницького у 1648 постійний представник Речі Посполитої у всіх переговорах із представниками гетьманської влади, зокрема у Переяславі (02.1649), Зборові (08.1649), Києві (05.1650), Білій Церкві (09.1651). Українсько-козацьку сторону вмовляв не руйнувати державність Речі Посполитої, польську – зрівняти козацтво в правах з польською шляхтою. Наслідком цього поляки вважали його шпигуном Хмельницького, «зрадником, гадюкою, хлопом і русином», а козаки закидали, що «його українські кістки лядським м’ясом поросли». Він розумів, що ця масштабна домашня війна призведе до послаблення Польщі, а можливо навіть і до її падіння, а Україна може бути поневолена Московським Царством. Проте напруга релігійної та національної ворожнечі тоді була настільки високою, що про жодну логіку та порозуміння не могло бути й мови. Останній рік життя через нерозуміння з боку польської влади та важке захворювання (через подагру не міг навіть написати листа) відійшов від політичного життя. Помер у Бересті під час дебатів у справі пошуку шляхів замирення з козаками.
В українській культурі відомий також як меценат: засновник двох монастирів на Волині та одного на Чернігівщині, будівничий храмів, жертводавець на діяльність братств і шкіл, друкування книжок, один із засновників і доброчинець Могилянського колегіуму в Києві. В пізніші часи чимало спонсорованих ним храмів були знищені.
Згідно свідчень папського нунція похоронну службу по ньому правили в православних і католицьких храмах. Цікаво також, що перед смертю висповідався в унійного та православного священників. Згідно заповіту похований у родовому маєтку в с. Низкиничі в підземеллі Свято-Успенської церкви, спорудженої на його кошти. Пізніше біля нього похована його дружина Анастасія з дому Гулкович (або Богушевич). Прямих нащадків у Киселя не було. У 1920-х, коли Низкиничі перебували у складі Польщі, вандали розбили саркофаг і викрали золоту булаву і шестопер. 1962 вже радянські вандали-комсомольці церкву закрили, кістки викинули зі склепу, а надмогильну скульптуру (унікальний твір мистецтва ХVІІ ст.) розбили. 1969 скульптуру вдалося відновити львівським реставраторам, а сам саркофаг – вже в наші дні стараннями відновленого монастиря. В труні перепоховано вцілілі череп і декілька кісток, лише поки що немає певности чи вони дійсно належать Адаму Киселю.
Народився у с. Низкиничі, нині Володимирського району Волинської области в боярсько-шляхетській сім’ї 1600.
