Ігор Лосєв
Нещодавно польський прем’єр Дональд Туск заявив, що Польща не пустить Україну в Європейський Союз, якщо Україна не визнає себе винною в подіях на Волині в 1943 році. Також велике невдоволення в Польщі викликали слова міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби про те, що під час польської операції «Вісла» українців вигнали з українських етнічних земель. Поляки обурились, що Кулеба назвав землі депортованих українців українськими.
Однак етнічні території і державні території – це різні речі. Якщо поляки цього не розуміють, то хто їм доктор? На землях Лемківщини, Підляшшя, Підсяння і т.д. українці не є зайдами, вони там жили практично завжди. От що таке етнічні землі. Поляки депортували корінне населення цих земель.
Туск знову хоче в односторонньому порядку звинуватити нас у трагедії на Волині в 1943 році. Поляки назвали це геноцидом. Але геноцид має місце тоді, коли одна нація нищить іншу націю. Наприклад, німці нищили євреїв, турки нищили вірменів, народ хуту в Руанді нищив народ тутсі. На Волині була етнічна війна, коли два народи воювали за одну землю і вбивали один одного. Під поняття геноциду це аж ніяк не підпадає. То була взаємна різанина. Це як сьогодні в Палестині араби і євреї нищать одне одного. За часів українського і польського президентів Кучми і Кваснєвського питання національного примирення було вирішено на основі принципу: «пробачаємо і просимо пробачення». Це єдина справедлива формула. На такій основі поляки примирилися з німцями. Тепер у Польщі цією формулою невдоволені. Чому? Німці з 1939 по 1944 роки винищили приблизно 6 мільйонів польських громадян. Але ж з ними примирилися. Чому ця формула не може діяти між українцями і поляками? Чи не тому, що поляки не вважають себе «вищою расою» щодо німців, а українців їм дуже важко визнати рівними собі…
Поляки хочуть, щоб українці покаялися перед ними, визнали себе винними за події на Волині. Самі поляки нині каятися не хочуть. Ну вони взагалі цього не хочуть. Ще коли був живий поляк Папа Римський Іван-Павло ІІ, він звернувся до поляків із проханням повернути українським греко-католикам собор у Перемишлі, що раніше їм належав. Прохання Папи поляки не виконали. Як інколи самокритично кажуть поляки про себе: «Ми хороші католики, але погані християни».
На 1943 рік на Волині українців було 80%, поляків 16%. Але керівництво Армії Крайової (і польський емігрантський уряд у Лондоні) пішло на провокування етнічної війни. В цій війні воно зазнало поразки. Поляки на Волині були колонізаторами (між іншим, польське населення в цьому регіоні після 1920 року чомусь збільшилося вдвічі), а як показує досвід антиколоніальних війн в Азії, Африці, Латинській Америці, колонізаторам у таких ситуаціях буває дуже тяжко. А жорсткості були на Волині з обох сторін. Український автор Святослав Липовецький цитує спогади польського бойовика Стефана Дембські:
«Коли ми входили до українського будинку, наш „Вілусько” ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинута горила, коли тільки бачив українців, очі виходили з орбіт, з відкритих губ починала капати слина, і він справляв враження скаженого. Я з „Луісом” переважно ставали під дверима та вікна, натомість напівпритомний „Твердий”, старий ножевик зі Львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавку, якою розколював черепи, наче макові голови».
Сучасне польське керівництво не має бажання покаятися перед українцями за ці звірства?
Поляки даремно під час російської агресії проти України б’ють українцям у спину. Вони так уже робили в 1939 році, коли під час нищення нацистами Чехословацької держави приєдналися до нападників і захопили у чехів Тешинський край.
Страшно навіть подумати, що буде з Польщею, якщо Україна (не дай того Боже!) не встоїть. Є така тенденція в польській історії, нападати на слабких, на загрожених, на вразливих. Саме ця особливість дала підстави Вінстону Черчиллю назвати Польщу «гієною Європи». Поляки хочуть, щоб ми відмовились від своїх героїв, від ОУН-УПА, зрадили свою історію, самих себе і стояли перед ними приниженими. Краще нам відмовитися в такому випадку від Європейського Союзу (і від Польщі!), де поляки можуть виступати в ролі Святого Петра, котрий з ключами стоїть біля воріт раю, вирішуючи, кого до раю пускати, а кого ні.
Скільки ще проіснує ЄС ми і поляки не знаємо, але українці завжди будуть сусідами Польщі. А якщо поляки й надалі шантажуватимуть українців, коли вони ведуть важку боротьбу проти російського фашизму, то поляки можуть отримати сусідами росіян з усіма наслідками, що звідси випливають…
Ну а ми, українці, маємо створювати дуже сильну державу і могутню армію, розуміючи, що без них нас ніхто не захистить. І тоді будь-якому претенденту на українські землі ми зможемо відповісти, як гетьман Богдан Хмельницький польським послам: «Знай, ляше, по Віслу – наше!»
