Юрій Щур
30 років тому «русскіє» в Криму вперше випробували українську державу на міцність. За їх, можливо не зовсім офіційної, підтримки 16 січня 1994 року відбулися вибори Президента Автономної республіки Крим. Сам факт проведення виборів суперечив чинному українському законодавству і був ескалацією протистояння «офіційного» Сімферополя із Києвом.
Переміг тоді Юрій Мєшков, який відверто ігнорував українське законодавство, відкрито заявляв про наміри відновити Конституцію Республіки Крим від 6 травня 1992 року, висловив незгоду з перебуванням Криму у складі України, порушив питання відновлення рублевої зони, подвійного громадянства, локальних збройних формувань та повну передачу Чорноморського флоту Росії. Відбулося зрощення влади та місцевого криміналітету, а міліція засвідчила лояльність до проросійського курсу.
Очікувано, що російська влада надавала всецілу підтримку такій бурхливій діяльності сепаратиста. Мєшкову обіцяли надати економічну допомогу, відкрити у Криму російські торговельно-економічні представництва, ввести російський рубль паралельною грошовою одиницею, побудувати міст через Керченську протоку, прокласти трубопроводи та лінії електропередач, які з’єднали б російську територію з Кримом.
Українська влада тоді почала діяти по-справжньому лише коли Мєшков задумав підпорядкувати собі місцеве Управління СБУ. Саме тоді у Києві задумалися над тим, що ось-ось локальний «президент» звернеться до «русскіх» за захистом і прохатиме включити Крим до складу «єдіной й недєлімой». Підготовка й реалізація спецоперації «Щит України» із залученням спецпідрозділу «Альфа» й інших оперативників засвідчила, що Київ має зуби. Попри тотальний контроль кримської міліції та «русскіх казачков» над усіма дорогами на півострів, спецпризначенці «Альфи» та інші члени оперативної групи потрапили до Криму, зумівши переправити також зброю і спорядження.
Операція була реалізована 19 травня 1994 року, коли було взято під контроль будівлю СБУ й збережено підпорядкування спецслужби Києву. Загалом, спецвідрядження тривало ще три місяці, а Міністерство оборони України задля забезпечення порядку на території півострова перекинуло до Криму додаткові підрозділи НГУ та військ спеціального призначення ЗСУ (загальною чисельністю 1300 осіб).
Погодимося, що успіх українських сил було також зумовлено невтручанням російських військових, зокрема із Чорноморського флоту. Причини цього були більш, ніж прозаїчні. Міжнародна спільнота підтримувала Україну у її прагненні зберегти територіальну цілісність. Тогочасний президент Росії Борис Єльцин намагався формувати собі імідж прогресивного демократичного правителя й мусив зважати на думку інших потужних міжнародних гравців. Крім того, росіяни тоді мали значні проблеми в Ічкерії, де вже розпочали війну. Відповідно, Єльцин засудив дії керівництва Криму та заперечив підтримку кримського сепаратизму. Він зосередився на більш насущних на той час питаннях: поділі Чорноморського флоту на вигідних для нього умовах та статусі Чорноморського флоту.
«Русскіє» відступили. Але досить умовно. Президентство Кучми для «русскіх» в Криму було досить комфортним. Півострів і далі рухався у фарватері «хотєлок» (забаганок) наглядачів з Москви. У 2003-му «русскіє» спробували повернутися через будівництво дамби на острів Тузла. Вийшло якось неоковирно. Та «русскіє» завжди повертаються туди, що хоч раз вважали своїм. Вони чекали нагоди, дочекалися у 2014-му. Тоді вже не було потреби загравати із Заходом: когось вже купили, когось – залякали.
Зараз почасти говорять про перемир’я з росіянами. Інколи аргументуючи це тим, що треба зберегти те, що залишилося. Зберегти і розбудувати. Визнати втрати задля збереження «синиці в руках». Й таке інше, й тому подібне. Ймовірні аргументованість та раціональність цього перекреслюється аксіоматичним: «русскіє» завжди повертаються. Не буде чого розбудовувати. «Русскіє» повернуться по дорогах великих будівництв й знищать КАБами розбудовані міста.
Перемир’я з «русскіми» – лише відстрочка від нової кровопролитної війни. «Русскіє» завжди повертаються… Зло має бути знищене.
