Здолати ліво-ліберальний зашморг на шиї освіти

Олександр Вовк

(доповідь на ІХ Бандерівських читаннях)

Реформування вищої освіти в Україні передбачає цілий комплекс змін, які мають впроваджуватися відповідно до вимог і потреб українського суспільства, враховуючи сучасну суспільно-політичну, економічну ситуацію в умовах гібридної війни Московії проти України та постійної загрози широкомасштабного вторгнення північного ворога.

Умови, в яких перебуває Україна, диктують необхідність тісного взаємозв’язку освіти та національно-патріотичного виховання. Розглянемо спочатку, як питання у справі національно-патріотичного виховання регулюються українською нормативно-правовою базою, і, чи здатна вона впливати безпосередньо позитивно на вищу освіту в Україні.

«Концепція Державної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання на період до 2025 року», схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2020 р., вказує, що серед проблем, які потребують розв’язання, є «несистемний характер формування активної громадянської позиції для утвердження національної ідентичності громадян на основі духовних цінностей українського народу, національної самобутності; низький розвиток громадсько-патріотичного, військово-патріотичного та духовно-морального виховання; наявність у суспільній свідомості розбіжностей про історичне минуле нації, що створює підґрунтя для просування несумісних із незалежністю держави місцевих ідентичностей та мовних конфліктів; недостатня поінформованість населення України про історичні факти героїчної боротьби та визволення від поневолення Українського народу і здобуття незалежності України; наявні наслідки деструктивного впливу на українське суспільство імперського, колоніального і комуністичного тоталітарного режимів; відсутність цілісного національного мовно-культурного простору, стійкості його до зовнішнього втручання та сталої роботи з розвитку української мови; наявний вплив держави-агресора в інформаційній, освітній, культурній сфері України; відсутність єдиної державної інформаційно-просвітницької політики щодо національно-патріотичного виховання; необхідність гармонізації законодавства та управлінських практик у сфері формування громадянської позиції із законодавством та кращими практиками держав Європейського Союзу та держав – членів НАТО, зберігаючи в основі національні цінності і традиції; слабка взаємодія населення України із закордонними українцями; мала частка осіб, які готові до захисту територіальної цілісності та незалежності України; недостатній рівень охоплення населення України, зокрема дітей та молоді, проектами та заходами із національно-патріотичного виховання; низький рівень співпраці органів державної влади та органів місцевого самоврядування з інститутами громадянського суспільства та впровадження вже існуючого механізму розвитку національно-патріотичного виховання; недостатня кількість інститутів громадянського суспільства у сфері національно-патріотичного виховання»¹.

Визначаючи причини виникнення проблеми та обґрунтування необхідності її розв’язання, «Концепція» вказує на такі проблеми, як подолання наслідків «деструктивного впливу на формування національної свідомості українців, в тому числі імперського колоніального та тоталітарного режимів; здійснення ситуативного, негативного зовнішнього та внутрішнього інформаційного впливу на громадян України; слабкий інституційний розвиток інститутів громадянського суспільства національно-патріотичного спрямування, їх неготовність системно працювати для підвищення громадянської активності та формування української ідентичності»². До суб’єктивних причин відноситься «відсутність протягом періоду існування незалежної України загальнодержавної політики, довгострокового, послідовного, конструктивного плану дій та комплексу взаємозв’язаних завдань і заходів із проведенням постійного аналізу та моніторингу в процесі їх реалізації у сфері національно-патріотичного виховання і формування громадянської ідентичності; слабка координація і взаємодія між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, закладами освіти, культури, інститутами громадянського суспільства, молодіжними центрами, центрами національно-патріотичного виховання під час реалізації державної політики у сфері національно-патріотичного виховання»³. Тобто, ми бачимо, що в документі об’єктивно вказується на ті проблеми, що стають на перешкоді ефективній реалізації програми національно-патріотичного виховання. У документі пропонується два варіанти розв’язання проблеми: у застосуванні традиційного механізму організації роботи у сфері національно-патріотичного виховання – на основі діючої управлінської вертикалі та шляхом «формування цілісної загальнодержавної політики національно-патріотичного виховання, в основі якої є поєднання управлінської вертикалі з інститутами громадянського суспільства, в тому числі через роботу дорадчого органу, який координує розвиток сфери національно-патріотичного виховання на міжвідомчому рівні, координаційних рад з питань національно-патріотичного виховання при місцевих держадміністраціях, центрів національно-патріотичного виховання з метою формування української громадянської ідентичності».

Проаналізувавши «Концепцію», ми можемо переконатися, що про заклади освіти різного рівня у цьому нормативно-правовому документі йде дуже мало мови. Заклади освіти фактично самі вирішують, які заходи з національно-патріотичного виховання їм проводити і як саме тлумачити розуміння терміну «патріотичне виховання». Слід з’ясувати, чому існує така ситуація. Причини тут різні. У 2014-2016 роках відбувався процес розширення автономії вищих навчальних закладів, що дало змогу керівництвам вишів вирішувати, які дисципліни викладати, а які зробити «вибірковими», тобто, фактично поховати. Серед таких дисциплін опинилися курси «Історії України», «Філософії» для різних спеціальностей студентів, які готуються за іншими напрямками, наприклад, технічними. Активна ініціатива щодо боротьби проти вивчення української історії серед непрофільних спеціальностей у ЗВО надходила з ініціативи Міністерства освіти та науки України, зокрема, заступниці міністра. Ця ініціатива лівачки з міністерства викликала хвилю обурення на місцях – не за такі принципи змагала Революція Гідності, щоб Міністерство освіти розпочинало боротьбу з утвердженням української ідентичності. Після широкого розголосу процес «вигнання» української історії, філософії з ЗВО дещо загальмувався, але триває й досі. Це проявляється у закритті профільних катедр у вишах, виключенні з обов’язкового переліку дисциплін таких предметів, які засадничо покликані сприяти національно-патріотичному вихованню.

Якщо візьмемо дисципліну «Історія України», то навіть перейменування її на «Історія та культура України» у переліку обов’язкових для вивчення дисциплін не гарантує, що її тематичне наповнення відповідатиме державницьким завданням України, оскільки зміст курсу планується у конкретному ЗВО і тому від української історії там може мало чого залишитися.

Автономія вишів не сприяла поліпшенню навчально-виховного процесу і ефективності підготовки кадрів. Документація, яку вимагає і міністерство, і різні перевіряючи органи зростає щороку в геометричній прогресії. Навчання студентів перетворюється для викладачів, на жаль, навіть, не на другорядну справу, а третьорядну: підготовка різних звітів, переоформлення супровідних навчанню паперів, участь у різних «тижнях академічної доброчесності». Якщо у вишах студенти не вивчають дисципліни гуманітарного циклу, то єдиною можливістю реалізовувати заходи з національно-патріотичного виховання – це позанавчальний час. Крім того, як згадувалося, розуміння певними керівниками самої суті національно-патріотичного виховання є різним, бо для когось і «шаровари з вишиванкою» є апофеозом патріотизму. Заходи з нагоди державних свят чи пам’ятних подій нерідко організовуються формально.

Вийшло так, що розширення автономних прав ЗВО призвело до утвердження на місцях «еліти» кучмівсько-януковичівських часів або їх «гідних продовжувачів», а самі виші перетворилися на феодальні вотчини, де керівництво й різні наближені до нього відділи та особи є «керівною і спрямовуючою силою», а викладачі фактично безправні і перетворені на обслуговуючий персонал. Розширене за останні роки представництво студентства серед різного рівня вчених рад, у виборних органах у вишах на практиці нічого немає спільного зі студентським самоврядуванням, бо урядує там керівництво, а не студенти, які цілковито залежать від адміністрації університету чи факультету і голосуватимуть так, як їм скажуть. Відповідно до сучасних норм – до розробників навчальних програм у вишах записують і студентів, які зеленого поняття не мають про суть і зміст предмету. Навряд чи вони коли-небудь писали наукові статті чи володіють необхідним рівнем знань і досвідом для того, щоб формувати фахову складову навчальних дисциплін. Все це втілюється під гаслом «студентоцентризму», який проголошений сучасним завданням освітнього процесу, але є насправді цілковитою мильною булькою, бо студенти реально мало на що впливають в університеті (викладачі не набагато більше мають впливу). Ця вся імітація прав студентів відбувається під впливом лівацьких та ліберальних ідей про «просту людину» як центр всесвіту.

Як тут не згадати філософа Х. Ортегу-і-Гасета, який писав у «Бунті мас»: «Юрба раптом стала видима і влаштувалася на кращих позиціях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалася непомітною, займала задній план суспільної сцени, тепер вона вийшла наперед аж до рампи, і це вона – головний діяч… Для сьогоднішнього дня характерно, що простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його».⁴ Із цього випливає, що наша вища освіта спрямована на культ «простих з народу» «голобородьків», які насправді виявляються профанами та невігласами, які, вважаючи себе апофеозом геніальності, здатні лише збагачувати себе особисто та своїх подільників. Лівацтво диктує переконання, що будь-хто без належної підготовки чи знань може керувати будь-чим (в т.ч. й державою), а сучасний лібералізм фактично висуває суспільним ідеалом наживу і культ гроша.

Наявність у переліку ЗВО обов’язкових дисциплін гуманітарного циклу, що можуть сприяти національно-патріотичному вихованню, ще не є панацеєю, бо, навіть власне історичні дисципліни відповідно до сучасної мети освіти можна вихолостити так, що вони не значитимуть нічого. Величезною проблемою є скорочення годин на вивчення дисциплін. Доходить до такого невігластва, що одне практичне заняття за весь курс дисципліни стає і консультацією, і заліком.

Існує й інша проблема. Візьмемо, скажімо, типову робочу програму з дисципліни «Історія та культура України» для неісторичних спеціальностей. Серед зазначених компетентностей, якими повинен володіти студент, є інтегральна та загальні, де жодним чином мова не йде про національно-патріотичне виховання. Найближчою до цього є компетентність, що формує «здатність реалізувати свої права і обов’язки як члена суспільства, усвідомлювати цінності громадянського (демократичного) суспільства та необхідність його сталого розвитку, верховенство права, прав і свобод людини і громадянина в Україні». Абстрактне безіменне суспільство і такі ж абстрактні права. Як бачимо, офіційна мета освіти зовсім не пов’язана з національно-патріотичним вихованням. Це одна з причин того, що важко впливати чи переконувати керівництво ЗВО про необхідність реалізації національно-патріотичного виховання у вишах, оскільки формально і фактично такої мети держава їм не ставить. Для країни, яка упродовж років бореться за збереження власної незалежності, такий стан речей абсурдний!

Які ж перспективи національно-патріотичного виховання у нашій вищій школі? Звернімося до «Стратегії розвитку вищої освіти в Україні на 2021-2031 роки». Говорячи про потенційні можливості української вищої освіти йдеться про залучення України до процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, європейського освітнього простору, а серед загроз вказується «воєнно-політична ситуація на сході України».⁵ Тобто, на думку авторів, це просто якась «ситуація», а не політична, економічна, світоглядна війна з Московією. У цій «Стратегії» ви нічого не знайдете про необхідність збереження української ідентичності перед загальними викликами, які стоять перед Україною, але зустрінете такі фрази, як «мультикультуральність»⁶, «розвиток міжкультурного розмаїття студентської молоді»⁷. І, якщо б хтось сказав, що тут мова йде просто про шанобливе ставлення до різних культур, то ні, тут мова йде саме про зречення власної ідентичності на користь іноземців та мігрантів, що вже стало величезною проблемою європейської цивілізації. Занепокоєння викликають такі формулювання, як «Узгодження освітніх програм вітчизняних та іноземних закладів вищої освіти»⁸. А якщо йдеться про ті дисципліни, де висвітлюються історичні події, про які у різних народів відмінне бачення? Як тут знайти спільну правду? Зберігати власну історичну пам’ять, чи забути про неї заради того, щоб гендлярам від освіти було легше діставати гроші з-за кордону. Але, як відомо, хто платить, той і музику замовляє. А чи потрібна нам така «музика», яка спрямована на нівеляцію національного заради глобалізації. Щоби бути повноцінним гравцем у міжнародних відносинах, Україна має зберігати власну ідентичність. Світова культура – це сума культур різних народів, а уявна мультикультуральність вигідна, щоб на інтернаціональній одноманітній масі було комусь легше заробляти.

Отже, підсумовуючи, слід зазначити, що у сьогочасній Україні реалізацією національно-патріотичного виховання реально займаються ради з питань НПВ при облдержадміністраціях, громадські організації, громадські активісти, центри військово-патріотичного виховання…

В Україні система освіти мало пов’язана з концепцією національно-патріотичного виховання. Основний тягар цієї справи несуть люди, які займаються нею на добровільних засадах і у особистий вільний час.