Юрій Щур
Немає пророка у своїй вітчизні. Ці слова з Євангелія вчергове згадалися, коли я перечитував (вкотре?) невеличку книженцію Валентина Мороза «Націоналізм ХХІ століття». Скромне видання потужної доповіді, виголошеної ще 1996 року, потрапило мені до рук ще в 11 класі наприкінці 1990-х і викликало тоді бурю емоцій після прочитання. Звичайно, після того було прочитано й продумано чимало, але цей твір завжди для мене «стояв трохи осторонь». Я історик й мене цікавило перш за все те, як було і чому. Мороз же написав про те, як буде. І обґрунтував чому саме так, а не інакше.
Голос історика Мороза, який намагався донести до загалу, що очікує нас, не лише українців, а НАС глобальних, у ХХІ столітті (що тоді ще не настало) лунав переконливо. Але не для тих, хто мав його почути. Націоналіст Мороз говорив тоді, коли постсовєтська влада в Україні намагалася демонізувати саме поняття націоналізму, його історії та майбутнього, будуючи візію України винниченківського штибу. Знищуючи військовий потенціал, деградуючи саме поняття престижу військової служби. Паралельно грабуючи Україну під оплески «московського паханату».
Про що говорив Мороз? Про очевидні для нас, сучасних, речі: «Світ XXI сторіччя приречений на націоналізм. Відповідь дуже проста і очевидна для кожного. Сучасний світ є перенаселеним світом. Людей все більше, але ж Земля не збільшується. А ресурсів взагалі меншає. Значить: чим далі, тим буде більш жорстока боротьба за ресурси, за простір, за шматок хліба».
Озирнімося навколо. Очевидно, що боротьба за простір охопила увесь світ і сучасна російсько-українська війна – логічне прагнення москалів до поширення свого «життєвого простору». Усі байки, які були озвучені кремлівським тираном про причини повномасштабного нападу на українські землі, одразу ж сприймалися очевидно-нікчемними. Москалі потребують простору, болото застоялося й хоче поширити свою смердючу жижу на більші території.
Звичайно, історик Мороз не лише попереджав про нові тенденції на глобальній геополітичній шахівниці. Мав хист пояснити чому і як. І, найголовніше, що робити далі. Його аргументи залишилися «голосом» волаючого у пустелі під причитання благодествующих: «нам Україна далася без крові». Не далася. Здобувається в борні, крізь звитягу, кров та руїни.
Зрештою, бажання розширення «життєвого простору» все частіше лунає з протилежної від москалів сторони. Новообраний президент США Дональд Трамп аж надто захопився ідеєю «make America great again» за рахунок чи то 51 штату (Канади), чи то Мексики, чи Гренландії чи ще чогось. Судячи з його дописів у соцмережі, що належить його таки другу Ілону Маску, в душі у Трампа помер картограф. Більше того, ілюстратор фантастичних романів в стилі постапокаліпсису.
Я абсолютно погоджуюся з Олександром Сичем, який у дописі в мережі Фейсбук ґрунтовно пояснив чому ці істерики не варті й часу, витраченого на них. Але сучасний світ – не раціональний. Люди вже давно підсаджені на голку емоційних коливань. Соціальні мережі та кліпове сприйняття інформації невпинно роблять свою справу. Пересічний громадянин (виборець) не читає аналітику, чому інкорпорація канадської території до США не можлива. Він переглядає багато ілюстровані дописи Трампа і його команди, сприймаючи все це за чисту монету. Президенту-електу, можливо, від цього смішно. Можливо, він епатує. А, можливо, він і сам вірить у те, що каже. Питання «в якій країні обрали президента-комедіанта?» заграло новими фарбами.
Ми таки живемо у епоху досить цікаву. Колись для неї, можливо, вигадають якусь модну назву, щось на кшталт «доби війни за мир», або ж «циклічності вбивства для життя». Хоча, таки видається, це буде епоха правління «демократичних тиранів несповна розуму». Як свідчить історія, тоталітаризми все ж починаються з демократично проведених виборів. А потім потроху втрачаються основи й елементи демократії, прав і свобод, здорового глузду. Бо інакше як втратою здорового глузду не виходить коментувати твердження Дональда Трампа-молодшого, що масштабні лісові пожежі в районі американського міста Лос-Анджелес (штат Каліфорнія) не вдається загасити через допомогу Україні, яку було надано ще у 2022 році. Чи таки той пан сказав саме те, хотів сказати? Зробити українське питання тригером для американців.
Зрештою, закривши очі на певні вислови, судження та твердження нової американської влади, яка зайнята останніми приготуваннями до інавгурації, з прикрістю варто констатувати наступне. Президент Америки, який ще не приступив до виконання своїх обов’язків, вже розпочав позбавляти України суб’єктності. Він свято переконаний, що саме він може і має закінчити війну в Україні. За одну добу чи, тепер вже, за півроку. Бо він так хоче і може. Бо це його справи із московським правителем. Заяви Трампа – це заяви господаря. Та Україна – не ранчо в Техасі. А українці – не вівці, які потребують сторожового пса. Та й гавкати на українців – така собі затія. За останні три роки це, здається, вже зрозуміли всі.
Воно, звичайно ж, американцям вирішувати що там і як з їхнім новим президентом. Вони його, зрештою, й обрали для чогось. Та досить невдалим, як на мене, виглядає ідея перекласти провину за початок війни на адміністрацію президента Байдена. Звичайно, в українців є багато питань, ба більше – претензій, до поки що чинної американської влади. Це стосується озброєння та його застосування, але жодним чином – не початку війни. В усьому винен лише Путін та росіяни. Все. Крапка. А підігравати москальській пропаганді – така собі ідея для людини, яка декларує бажання зробити свою країну великою, знову.
Тож, не завадило б йому прочитати досить песимістичну аналітику від Роберта Кейгана, відомого американського історика та колумніста для The Atlantic. У статті автор підкреслює, що Україна стикається з серйозними викликами, зокрема нестачею допомоги з боку США, зниженням морального духу та виснаженням ресурсів. Зазначає, що якщо нова допомога не надійде, то Україна ризикує зазнати поразки протягом року-півтора. Кейган зазначив, що президент-елект Трамп стикається з дилемою: погодитися на стратегічну поразку США на міжнародній арені (по факту, «здавши» Україну), а чи продовжити підтримку України. Він обіцяв швидке завершення війни (аж занадто швидке, як на мене), однак Путін не зацікавлений у мирній угоді, яка залишить Україну суверенною. Висновок автора категоричний: поразка України матиме значні наслідки для глобального впливу США. Також це може послабити НАТО, загострити розкол між США та їхніми союзниками, а також зміцнити позиції Росії, Китаю та інших авторитарних режимів. За великим рахунком, для Америки «злиття» України москалям задля гарної картинки у соцмережах – рівнозначно пострілу у власну ногу.
А нам що ж у році новому? Тримати стрій. Зберігати суб’єктність. Не вірити москалям, коли вони щось обіцяють. «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані», – сказав колись німецький канцлер Отто фон Бісмарк. Сучасність і ситуація з Будапештським меморандумом ще раз підтвердила цю тезу.
Бути собою й шанувати своє.
