Під терміном «революція» розуміємо радикальні, докорінні, якісні і глибокі зміни, стрибок у розвитку суспільства, що передбачає категоричне заперечення і усунення існуючого попередньо стану. Під революційним шляхом досягнення революційної мети розуміємо безкомпромісний і радикальний спосіб усунення об’єктивних перешкод, котрі стоять на заваді революційним змінам.
Революційний спосіб думання зумовлений насамперед усвідомленням неприродності та нестерпності стану, в котрому перебуває сьогодні українське суспільство у власній державі та за її межами.
У власній, відновленій понад 20 років тому державі, населення якої складається на 80% з етнічних українців, українці не панують ані політично, ані економічно, на благодатній землі проживають в досить тяжких соціальних умовах, під постійним політичним тиском, інформаційною експансією та економічним шантажем з боку ряду сусідніх держав, насамперед колишньої метрополії.
Чиновницька корупція, відсутність справедливого судочинства, агресивне російщення, імперський реваншизм, розгул кримінальної злочинності, а часто і зрощення її з владою – ці явища, мов смертельні метастази, пронизали всі сфери суспільного життя, позбавляючи націю права на достойну тривалу перспективу.
Мільйони українців на рідних землях і за межами сучасних державних кордонів позбавлені можливості задовольняти свої національно-культурні потреби, зберігати етнічну ідентичність та передавати її своїм нащадкам. Яскравим прикладом наслідків такого стану є результати останнього перепису в РФ, який показав порівняно з попередніми переписами катастрофічне зменшення числа громадян, які вважають себе українцями.
Неприйняття існуючого стану населенням України сягає граничної межі, нездатність і небажання діючого режиму провести системні та докорінні зміни на краще в інтересах української нації є очевидними.
Національна Революція як духовно-психологічний зрив і морально-етичне переродження широких народних мас та єдино можливий шлях усунення займанця з української землі і здобуття державності впродовж десятиліть була неодмінною складовою ідеології та політичної концепції ОУН. Над цією темою працювали провідні теоретики ОУН, зокрема Ярослав Стецько, Степан Бандера, Степан Ленкавський, Петро Полтава, Дмитро Мирон та інші. Цю проблему опрацьовували Дмитро Донцов, Микола Мироненко і Юрій Липа. Не вважаю за доцільне наводити тут обширні цитати з їхніх творів, зацікавлених спрямовую до першоджерел.
Нагадаю лише два твердження Провідника ОУН Степана Бандери: «Революція – це цілий процес боротьби, від її початків до кінцевого завершення. Обмежене поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само невластиве, як не можна називати деревом саму його крону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається цілеспрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кращого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розвиток революції визначається триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступенево, з етапами більшої і меншої напруги, може мати короткий, наглий хід».
І друге: «Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фази боротьби, третя – державного будівництва…» Сьогодні ми перебуваємо саме в третій фазі національної революції, фазі не лише державного, а насамперед НАЦІОНАЛЬНОГО будівництва.
Концептуально ОУН засадничо відкидала інтервенціонізм (розрахунок на виключну роль чужоземних сил у визволенні України) та еволюціонізм (розрахунок на поступовий шлях суверенізації України внаслідок зміни переконань та прогрес і лібералізацію пануючого чужоземного режиму та його сатрапів в Україні), стверджуючи, що лише шляхом широкого всенародного радикального руху можливо досягти проголошення незалежності, організації її захисту і забезпечення розбудови.
Слушно зазначає політолог Олександр Сич, що внаслідок компромісу між номенклатурою метропольної Москви й колоніального Києва з одного боку та колоніальною адміністрацією України й українським демократичним рухом з іншого на початку 90-х років минулого століття відбувся не якісний засадничий злам, а мімікруюче пристосування старого колоніального устрою до умов новопроголошеної державності, а отже революційних незворотних змін не відбулося, плоди чого ми пожинаємо дотепер. Трухлява стіна не перестає руйнуватися після того, як її лише перефарбували в інший колір.
Від виборів до виборів ми спостерігаємо й досьогодні карнавал політичного пристосуванства, капітулянства, угодовства, мімікрії та відвертої зради. Від виборів до виборів ми бачимо вдосконалення системи підкупу, погроз та відвертої цинічної фальсифікації. Віра у можливість лише внаслідок банального опускання папірця в урну усунути антинародний режим від влади погасла на очах, особливо після останніх призначень силових міністрів та фальсифікації результатів народного волевиявлення.
Що можемо і мусимо цьому протиставити?
Усвідомлення засади, що український революційний націоналізм виник і діє як духовно-світоглядовий і суспільно-політичний рух спонукає звернути основну увагу саме на перший його аспект. У чому революційність наших світоглядових орієнтирів? На це питання шукали і давали відповідь попередники. Основним завданням націоналістичного руху є якісна і кардинальна зміна психологічної установки нації. Понад 90 років пройшло з часу, коли Євген Онацький визначив причини наших слабостей і поразок: «Хуторянство і провінціалізм – ось ті два наші головні вороги, що ми їх мусимо перемогти, ось на який фронт ми мусимо скерувати цілу свою силу характеру, щоби збудити в нашому народі приспаний творчий дух…» Прищепити нації психологію господаря, нестримну волю панувати над власною долею на своїй власній землі – головне революційне завдання українського націоналізму сьогодні. Політика – це не технологія, а психологія. Психологічні установки та риси характеру об’єкта чи суб’єкта політичного життя насамперед визначають результати політичних змагань.
Історичний досвід наочно демонструє і переконливо доводить, що усунення меншовартісних комплексів, змивання «намулу неволі» як наслідків багатовікового поневолення набагато більш важкоздійсниме, але насамперед найнеобхідніше, аніж просто суспільно-політичні, тим більш, декларативні, поверхові зміни. Міняються символи, міняються президенти, депутати і уряди, але допоки не змінена психологічна установка нації, допоки їй не прищеплена надійна вакцина проти українофобії, малоросійства, плебейства, до тих пір будуть паразитувати на її тілі різні пройдисвіти і виводитимуть на могилах наших надій і перспектив свої сатанинські танці різні реваншисти. Ми довгий час перебуваємо в стані перманентної оборони, час перегрупувати сили і перейти до рішучого наступу.
Ще коли писав Володимир Мартинець у своїй праці «Реальна чи визвольна політика» «Національна Революція – це довгий процес і передусім і головне внутрішній, а не лише вибух назовні. І без такої внутрішньої підготовки неможлива ніяка революція, ніяке повстання, ніякий народний здвиг, коли вони мають покінчитися тривалим успіхом… Національна революція – це наперед духово-політичний переворот у самих хащах нашого народу, переворот у царині думки, волі й чину української нації. Це вщіплення українським масам одного, самостійницького хотіння, наставлення на один такт українських сердець і пірвання їх до одного самостійницького чину, привчення мас до прийняття й збереження самостійного, державного існування. Без того воля неможлива! Без того неможливо вдержати волю й коли б нам її хто подарував».
Волюнтаризм є невід’ємною складовою нашого світогляду, і тут приходять на згадку слова Лафайєта: «Щоб нація стала вільною вона мусить захотіти стати вільною». А для цього необхідно, щоби ДУЖЕ ЗАХОТІЛА цього бодай найактивніша і найсвідоміша її частина – націоналісти, зорганізовані в ефективну структурну мережу. «Кожна революція була спочатку думкою в голові однієї людини», і ідеєю організованої, активної, чинної групи.
Можемо до безкінечності «обсервувати», аналізувати, критикувати, закликати, декларувати, коментувати…, але залишмо ці забавки для нездар і невдах. Опанування терену, добір і плекання якості, ефективне опанування сфер впливу, опанування і організація середовища, широка розбудова і впорядкування структур, унапрямлення дії, підготовка якісних кадрів, демонстрування успішного результату – ось наш метод. Революційним надзавданням має стати ОПАНУВАННЯ ІДЕОЛОГІЧНЕ І СТРУКТУРНЕ на територіальному, суспільному й індивідуальному рівні всього загалу українців.
Прищеплення не лише націоналістичному активу, а якнайширшим масам українців психології господаря, володаря, провідника, духу активізму – одна з найголовніших задач сьогодні. Ми на своїй землі господарі своєї долі і мусимо владно її опанувати і впорядкувати, підпорядковуючи своїй волі стихію і рішуче усуваючи перепони. «Почерез наші кадри це духове відновлення мусить відбутися в цілої нашої політичної еміграції», – писав свого часу Ярослав Стецько. Сьогодні ж ми говоримо насамперед не про еміграцію, а про загал співвітчизників, сьогодні ми говоримо не лише про кадри, але про ієрархічну дієву структуру. «Інакше пануватиме байдужість, хаос і сварки», – попереджав Стецько. Адже «Якщо віра зникає і дух руїни огортає людей, тоді не можуть нас «спасати» жодні паперові «устрої» чи «конституції». Силу людям дають великі дороговкази, візії і змагання за них… Фразами не можна вилонити й виростити революційних кадрів, але акцією», – наголошував Ярослав Стецько. Лише в акції вишколюються кадри, лише акція змінює ситуацію. Сьогодні маємо наголосити свій засадничий принцип – три нерозривні елементи революційної організації, революційного процесу: великі ідеї, якісні кадри, результативна боротьба!
Віктор РОГ
