Головна проблема, яка турбувала католицький світ у першій половині ХІІІ століття, – відносини Римського першопрестолу з німецьким імператором Фрідрихом ІІ та португальським королем Саншу ІІ. Цьому й присвячувалися головні дискусії на Першому Ліонському соборі, який відбувся 1245 року. Важливим він став для українців тому, що на ньому вперше був присутній руський архиєпископ Петро Акерович. Його менше обходили палкі розмови про зміст виклять на адресу названих можновладців – запрошений гість намагався освідомити поважну публіку про ту величезну загрозу, яку несе європейській цивілізації східна орда.
З «Великої хроніки» Матея Паризького в перекладі Івана Паславського довідуємося про відомості, які Акерович подав спочатку спеціальній папській комісії в листопаді 1244 року, а потім повторив їх уже на Соборі в червні наступного. І вони багато в чому нагадують події сьогоднішнього дня, коли йдеться російсько-українську війну й ставлення до неї Заходу. Зокрема, руський посланець розповів тоді про те, що татари «з усіх націй і релігій уже переманили до себе багато народу. Мають намір, однак, підкорити собі увесь світ, бо вірять, що божественним промислом їм призначено плюндрувати цілий світ упродовж 39 років, і оправдують це тим, що подібно до того, як колись кара Божа очистила світ потопом, так і тепер тотальною загладою людей, що їм належить здійснити, світ очиститься».
Чи не такі помисли в російських агресорів, коли вони під патронатом своєї церкви приходять на українські терени, щоб їх «денаціоналізувати» й «демілітаризувати»?
Але далі Петро Акерович розповідав таке про ординців, яке мало б загострити увагу європейських католиків: «Вірять і стверджують, що матимуть ще кроваве зіткнення з римлянами, під якими розуміють усіх людей латинського світу; вони побоюються чудес і того, що пророцтво про майбутню відплату може мінятися. Якщо переможуть вони, то, як стверджують, успішно пануватимуть над цілим світом».
Чи не чує весь світ сьогодні з російських телеканалів щодня погрози про ракетні удари по європейських столицях, як і по Вашингтону, Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесу?..
Однак тоді звістка про небезпеку для європейської цивілізації відійшла в бік, оскільки представник української Галицько-Волинської держави обмовився й такою інформацією: «Вони повністю виконують договори з тими [народами], які добровільно їм піддаються і служать; із них вони вибирають собі добірних воїнів, яких у битвах завжди виставляють попереду. Подібно добирають [з них] собі різних ремісників-умільців. Натомість тих, що повстають проти них і ненавидять їх ярмо, вони не щадять, як, зрештою, і тих, на кого ще мають напасти. Послів гречно приймають, вислуховують і відпускають [з миром]”.
І ця остання фраза, очевидно, стала своєрідною рятівною соломиною для вже тоді боягузливого Заходу: замість організації негайної підготовки до зустрічі з майбутньою агресією східної орди Папа Римський Інокентій ІV відправляє до її столиці свого посланця Джованні Карпіно з пропозицією кагану перевести своїх підлеглих татар на християнство й не чіпати Європи.
Після свідчень Петра Акеровича щодо татарської небезпеки Перший Ліонський Собор ухвалив у своїх статтях надати допомогу Русі – Україні, про що свідчив 16-й запис його постанов. Проте ніяких реальних кроків у цьому плані не здійснювалося, оскільки Європа сподівалася на позитивну відповідь від Золотої Орди.
Вона прийшла аж через рік, в якій каган Гуюк повідомив про відмову прийняти християнство і поставив вимогу, аби Європа підкорилася йому «як володарю над усі народами світу». Бо нібито, як писалося в листі, «силою Бога всі землі, починаючи від тих, де сходить сонце, і кінчаючи тими, де заходить, даровані нам». Відмова від цього ультиматуму означала перехід як самого Папи, так і європейських монархів у стан ворогів Золотої Орди з усіма наслідками.
Боягузлива Європа знову ж таки спробувала умиротворити східну орду: наступного року ще один посланець Папи – Асцелін Ломбардський зустрічався з одним із її повелителів у Байджу біля Каспійського моря. Як наслідок, до Іннокентія IV відправилися двоє татарських послів — Айбер і Сергіс з ультимативними листами. Коли їх у Європі діждалися – аж у 1248 році, то зовсім отетеріли: повелителі орди наполягали, аби Папа Римський прибув на поклін до кагана в столицю Каракорум. Усе, на що спромігся Іннокентій IV уклінно прохав кочовиків зупинити убивство християн у Східній Європі.
Сподіваючись на обіцяний на Першому Ліонському соборі Хрестовий похід проти орди, князь Данило Галицький після підтвердження його прав татарським ханом, розпочав велике оборонне будівництво на своїх теренах, що мало зупинити її похід «до останнього моря», як вона собі запрограмувала для остаточного оволодіння світом. Однак Європа не зорганізувалася на захист своїх передових рубежів на сході, кинувши напризволяще державу русичів. Тільки й того, що визнали Данила Галицького королем Русі.
Тож останній під наглядом татарського ревізора змушений був зруйнувати оборонні укріплення перед величезною масою орди, бо встояти проти неї на рівнині він не міг. Та з останніх сил таки прорвалася через карпатські перевали, але була остаточно виснажена в локальних сутичках з винахідливим місцевим населенням, що вміло використовувало природні гірські перешкоди, долати які не звикли степові кочовики. Відтак обезкровлена орда повернула назад до прикаспійських степів із залишками свого військового потенціалу, який ще деякий час спроможний був збирати данину з упокорених руських земель – після перемоги русько-литовських збройних сил на Синіх Водах 1362 року ця регулярна повинність уже стосувалася хіба що московського князівства. До речі, різні упоминки кримській орді воно буде платити аж до царювання Петра І.
Більшовицький московський цар Ленін лякав не тільки небаченим масовим терором як для початку демократичного ХХ століття – він розпочав економічний шантаж зголоднілої за Першу світову війну Європи, зокрема, й дешевим українським хлібом. Саме завдяки цьому йому вдалося розколоти капіталістичний світ, коли після підписання з ним генуезької угоди «сильні світу того», наче колись упокорені князі, поплазували до кремлівського трону, щоб кинули і їм кістку, відірвану від рота поневолених москвою народів. Не встоялися перед дешевою сировиною з московщини й заокеанські правителі. Смак демпінгового українського хліба спокусив Президента США Рузвельта навіть у ті найчорніші дні 1933 року, коли кожна зернина могла врятувати голодні українські душі.
І з цим режимом Захід пішов на спілку, бо чомусь злякався тільки Гітлера, з яким Сталін ділив перед тим Європу. Відтак за допомогою американського ленд-лізу й другого фронту москва проголосила себе переможцем Другої світової. І лише післявоєнна фултонська промова Черчіля застерегла капіталістичний світ від того аркана, який, за традиціями ординських попередників, навчилися зашморгувати на шиї наївняків новітні кремлівські хани.
Не тільки історична приреченість так званого комуністичного режиму остаточно відкрила очі на його гнилість і неминучий упадок, а й тверда владна рука Президента США Рональда Рейгана, який зумів розвернути політичні й економічні процеси в світі таким чином, що кремлівські хани тепер поплазували на Захід вимолювати своє майбутнє. Величезна територією країна щаслива була одержувати «ніжки Буша», аби таким чином символізувати кінець комуністичної ери.
Однак наступники Рейгана виявилися далеко не рівними йому за масштабами планетарного мислення, бо не мали того гострого політичного відчуття й сміливості ухвалювати необхідні рішення. Вони так розчулилися перемогою нібито демократа Єльцина в росії, що негайно запропонували російській федерації місце серед G8 і G20, хотіли також бачити її і в НАТО. Та ще й погодилися віддати їй ядерний потенціал України під гарантії безпеки тієї ж москви.
Як не прикро, наступники Рональда Рейгана не побачили тих змін, які відбулися в ментальності орди з часів Першого Ліонського собору. По-перше, якщо тоді нібито вона дотримувалася своїх зобов’язань, то тепер – навпаки, про що заявляв ще в ХІХ столітті Бісмарк: договори з нею не вартують того паперу, на якому вони підписані.
Але змінювався вже з часу Ліонського собору й Захід. Якщо в ухвалах згаданого зібрання 16-м пунктом гарантувалася тодішній українській державі допомога проти орди, то яким чином це було здійснено? А ніяк!
То хіба ця недобра традиція не спрацювала в 2014 році, коли Захід як гарант нашої територіальної цілісності й незалежної державності спокійно спостерігав за тим, як один з таких «гарантів» – москва відриває від України значні терени. І ніякі заяви тодішнього Президента США Обами про те, що він зробив, усе, що міг, нікого тепер не переконають щодо його рішучості в переломний момент історії людства.
Як не буде виправдання західним лідерам їхньому «мудрому» рішенню в перші дні російського широкомасштабного вторгнення надати політичний захист Президенту України Зеленському в екзилі з майбутнім тижневим очікуванням повної капітуляції України. З планами, щоправда, надати українцям засоби для партизанської боротьби проти російських окупантів.
А зволікання Заходу щодо своєчасного і повного забезпечення оборонних бойових дій, тривала політична торгівля щодо постачання високоточної далекобійної зброї, насамперед для захисту українського неба й ураження джерел агресії на теренах рф? Про піврічну «війну мишей і жаб», як підтвердили б це древні греки, в Конгресі США щодо виділення на допомогу Україні 61 мільярда доларів у той час, коли збільшуються жертви як серед наших військових, так і цивільного населення, вже й не доводиться говорити!
І за таких обставин довгоочікуване рішення ювілейного саміту НАТО у Вашингтоні обмежується лише обмовкою про «незворотний» шлях України до НАТО, хоч саме вона власними збройними силами виконує функції цього військового альянсу – захищає сьогодні свободу й право на життя своїх громадян, аби завтра подібна агресія не зачепила долю інших народів, включно з країнами, які входять нині до цієї організації.
Заява НАТО на Вашингтонському саміті, пише відмий український діяч США Аскольд Лозинський, була сильною щодо України, але мала несуттєвий зміст. Що саме означає «незворотний»? Видали такий комунікат: «Ми повністю підтримуємо право України обирати власні заходи безпеки та вирішувати власне майбутнє без зовнішнього втручання. Майбутнє України в НАТО. Україна стає все більш сумісною та політично інтегрованою з Альянсом. Ми вітаємо конкретний прогрес, якого Україна досягла після Вільнюського саміту щодо необхідних демократичних, економічних і безпекових реформ. Поки Україна продовжує цю життєво важливу роботу, ми продовжуватимемо підтримувати її на незворотному шляху до повної євроатлантичної інтеграції, включаючи членство в НАТО».
Отже, для України в черговий раз просто нагадали обіцяне їй ще на Першому Ліонському соборі 1245 року. Бо бояться розгнівити московських спадкоємців Золотої Орди, заглядаючи їм улесливо в очі, як колись ординським ханам. І цим розпалюють тим пристрасті до організації нових походів на Захід – адже вже їхали Берліном їхні козаки, марширували вони й по Єлисейських полях у Парижі, переходили з Суворовим через Альпи…
Тим паче, що вони можуть усе це повторити, про що відверто заявляють! Цього, на жаль, не зрозуміли в 32 країнах світу, в тому числі й на берегах Босфору, куди вже понад п’ятсот років спрямовані погляди ідеологів концепції «Москва – Третій Рим, а Четвертому Риму не бувати».
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
