8 липня російські терористи завдали чергового потужного ракетного удару по українській території. Серед атакованих об’єктів того дня опинилася й Національна дитяча спеціалізована лікарня «Охматдит» (скорочено від «охорона материнства та дитинства»). Кремлівські вбивці, звичайно, того ж дня оголосили, що вони не причому, а в лікарню влучила українська протиракета. Хоч свідчення очевидців та відео-докази говорили про протилежне. Однак, москалю збрехати, як віруючому перехреститися…
Того ж дня Антиімперський Блок Народів закликав до негайного проведення екстреного засідання Ради Безпеки ООН з цього питання. Борці з російським імперіалізмом закликали світове співтовариство не мовчати тепер, як вже колись. Коли Москва вбивала чеченських дітей в 1990-х роках, коли нищила ідентичність дітей поневолених народів на всьому величезному просторі «тюрми народів». Нині ж вбиває українських дітей, як фізично (цілеспрямованими ракетники атаками), так і духовно, «перевиховуючи» викрадених українських дітей в спеціалізованих концентраційних таборах.
Що ж ООН? Організація, яка за задумом творців мала бути гарантом колективної безпеки у цілому світі? Перш за все, вона залишилася вірною своїм традиціям обережності по відношенню до тих країн, що «дещо сильніші» за інших. За словами голови моніторингової місії ООН з прав людини Даніель Белл, удар по дитячій лікарні Охматдит у Києві, ймовірно, був спричинений прямим влучанням російської ракети. Так, аналіз відеоматеріалів та оцінювання, проведені на місці інциденту, вказували на «високу ймовірність того, що дитяча лікарня зазнала прямого влучання, а не отримала пошкодження від перехоплення ракетою ППО». Команда Белл відвідала місце події в понеділок, однак «не змогла дати остаточного висновку, але ракета, схоже, була запущена російською федерацією».
«Ймовірно», «висока ймовірність», «схоже»… Граються й далі в презумпцію невинуватості, дипломатичний етикет, в той час, як Україна захлинається у крові. Зрештою, протягом 2,5 років від початку повномасштабного вторгнення інституція «колективної безпеки» мала б сформувати своє бачення того, що відбувається на українських землях. Хоча… Яке бачення, коли вбивця сидить за одним столом із суддями й звинувачує жертву?
Так трапилося й цього разу. Яке ж небачене блюзнірство, що на засіданні Ради Безпеки ООН щодо обстрілу «Охматдиту» головувала Росія… Українська делегація, звісно ж, вимагала позбавити російських терористів місця у Радбезі, але цей заклик, як й усі попередні, залишився «голосом волаючого у пустелі». Під час засідання було сказано багато правильних речей. Представники країн, які підтримують Україну (і словом, і ділом), наголошували на злочинах Кремля. На тому, що цей ракетний обстріл – не виключення із правил, це цілеспрямована стратегія країни-терориста.
Однак, це все лише розмови. Гарні промови й слова підтримки не зупинять вбивцю, який відчуває свою безкарність. Це не перше подібне зібрання «клубу за інтересами», в який перетворилася ООН. Нагадують часом університетський семінар, коли студенти ретельно готують відповіді на поставлені питання, але фактично лише переповідають загально відомі факти. А у випадку із засіданням по «Охматдиту» – із абсолютною байдужістю «викладача» (головуючого) до усього почутого. Від слова зовсім.
Система колективної безпеки стала досить вибірковою. Кардинальні рішення, які мали б призвести до припинення війн, або етнічних чисток, приймалися проти країн, або територій, які не могли протистояти великим потугам. Але не проти Росії. Інколи дивуюся – а навіщо москалі взагалі виправдовуються на подібних засіданнях і намагаються заперечувати, що то вчинили не вони? Виходячи із кінцевих результатів – вони могли б відповідати на властивому їм лексиконі, відсилаючи усіх й то – далеко. Однак, словесна еквілібристика триває. Під скрегіт глобальної безпекової парасольки, яка вже не просто дала тріщину, але розламується на дрібні шматки.
На превеликий жаль, нічого нового у цьому немає. Історія – не вчить. Людство захоплюється науково-популярними книжками, фільмами тощо на історичну тематику, але не хоче дивитися глибше. В даному конкретному випадку – в події 1938 року. Коли так само тріщала й розламувалася перша глобальна система колективної безпеки. Ліга націй, створена під впливом жахів Першої світової. Мюнхенська змова переможців тієї війни на користь переможених зруйнувала Лігу. І як не хизувався Невіл Чемберлен: «Я привіз мир нашому поколінню», – насправді він та Деладьє дали зелене світло початку глобальної Другої світової. Нацисти відчули яловість «сильних світу сього», їх небажання боронити ними ж проголошені гасла й принципи. І без того крихка система безпекових гарантій була знищена простими підписами під документом, який відкривав нацистам шлях до загарбання того, що б вони не забажали. Сірник для початку світової пожежі було підпалено, а каністри з бензином знаходилися вже дуже-дуже близько.
Ліга націй проіснувала недовго. Її фінал – Друга світова – був досить трагічним. Здавалося, що ООН мала працювати із урахуванням помилок своїх попередників. Однак є дуже простий урок історії – там, де є Росія (царська, совєтська, «демократична» – без різниці), там буде облуда, там будуть смерть та розруха. Там не буде жодної безпеки.
Яким буде фінал ООН? Скільки ця Організація ще проіснує і для чого? Клуб за інтересами чи гарант безпеки? «Висока ймовірність» драматичного краху з непередбачуваними наслідками.
Юрій Щур
