Чим ближче до інавгурації новообраного президента Сполучених Штатів, тим жвавіше обговорюються його можливі кроки для закінчення війни в Україні. Обіцянка завершити усе це за одну добу неабияк заінтригувала усіх, від пересічного американця, до політиків топ-рівня. Ледь не кожного дня у засобах масової інформації з’являються нові дописи на цю тематику. З абсолютно різними точками зору, від обережної аналітики до відвертого інформаційного шахрайства, перекручувань та здогадок. Хоча жодних практичних кроків, або хоча б чернетки «того, як буде» Трамп не озвучив. Принаймні, окремо не зустрічалося. Тут не беремо до уваги окремі висловлювання, які не містять нічого, окрім якихось емоцій та сподівань.
Споглядаючи на те, які думки щодо закінчення війни транслюються від самого новообраного, або ж від учасників його команди, тривалий час не полишало відчуття дежавю. Було відчуття, що це вже десь від когось чулося. Можливо, іншими словами, але за змістом… Аж раптом: еврика! Точно! Це ж рецепт від головного миротворця за версією 2019 року – «треба просто перестати стріляти». Пізніше Зеленський виправдовувався, що його неправильно зрозуміли. Однак, кремлівський диктатор зрозумів все правильно. Зробив висновки й підготувався до повномасштабної війни.
Виглядає, що американці йдуть тим самим шляхом. Не було озвучено жодного дієвого важеля, щоб примусити росіян до припинення війни. Будемо відверті, ситуація на фронті аж ніяк не свідчить про бажання росіян до якихось перемовин. Залучення до бойових дій північнокорейських військ свідчить лише про вперте бажання йти до кінця. Не зупинятися на якихось там географічних кордонах якоїсь області, але продовжувати до переможного кінця. Під акомпанемент шольцівського «за будь-яку ціну уникнути конфлікту між НАТО і Росією». Цей вислів сказаний ось-ось, але відображає вже давнішу позицію німецького канцлера відносно надання Україні далекобійної зброї для завдання ударів вглиб російської території. Не ставлячи під сумнів міжнародну доктрину нашої держави, подумалося: «а чи дійсно Україну чекають в НАТО»? І чи членство у цій організації якось допоможе Україні в майбутньому? Пам’ятається, вже за час повномасштабної війни, російські безпілотники кілька разів порушували повітряний простір деяких країн північноатлантичного альянсу. І що? А нічого.
Об’єктивно, Європа не була готовою до війни на своїх кордонах. Російський диктатор виявився вправним шулером й, вдаючи із себе демократа-державника, вправно заколисував ситих європейців та їх політиків. Хоча насправді, нема де правди діти, увесь цей час він готував реванш за розпад СССР. І якщо вже призадуматися, то «холодну війну» таки виграли москалі, оскільки майже без наслідків для себе змогли перевести її у «гарячу».
Те, що НАТО до сих пір уникає конфлікту з росіянами – заслуга не цього грізного блоку держав, а проігнорованої ними України. З’ясувалося, що три дні зможуть розтягнутися на усі три роки й не мати тенденції до завершення. Звичайно, без допомоги західних країн зброєю, боротися проти окупантів було би значно важче. Але без людей жодна зброя, навіть найкраща, не стріляє.
Далі. З точки зору довготривалої перспективи, буде цікаво подивитися чим завершаться протести у Грузії. Колись росіяни окупували два грузинські регіони, розв’язали війну та дійшли до столиці цієї гордої кавказької країни. З втратами, грузини вистояли й показали, що постсовєтська країна з не найкращими сусідами може піти шляхом економічних перетворень. Однак, щось знову пішло не так. Виглядає так, що росіяни можуть отримати беззастережний вплив на цю країну вже навіть без жодної війни. Щось забагато програшів в міжнародній політиці американців.
До речі, про останніх. Нещодавні події навколо однієї з ігор в рамках Національної хокейної ліги опосередковано довели, що назагал їхнє світосприйняття відповідає виключно власним інтересам. У те, що спорт – поза політикою, не вірять усі притомні люди. Але дехто вперто намагається нав’язати протилежне. Очевидно, саме тому 12 грудня поточного року під час гри команд Коламбус Блу Джекетс та Вашингтон Кепіталс мало відбутися вшанування «російської спадщини». Різні хокейні команди влаштовують подібні заходи на вшанування тих націй, які зробили значний внесок для місцевої громади. Чомусь менеджмент американської команди вирішив, що на часі вшанування спадщини терористів, які тисячами знищують мирне населення по усій планеті. Не лише Україна. Можемо згадати й про Сирію, про підкорені й майже знищені народи у внутрішніх жорнах імперії. Проти «ночі російської спадщини» виступили українські організації Огайо та деякі колишні гравці НХЛ. Їх голос був почутий і гра в хокей відбулася без цього неподобства. Але тенденція досить неприємна. Не говорячи вже про те, що в клубах НХЛ грає багато росіян-путіністів.
Якщо ж жителям США або інших країн захочеться відчути дух «російської спадщини», хай краще приїдуть на кілька днів до України. Тут «російська спадщина» кожного дня залишає свій кривавий слід. Можливо й війна в Україні ними не сприйматиметься більше як «щось там».
Юрій Щур
