Останніх 367 років, після нещасливого військового союзу Богдана Хмельницького з московським царем Алєксєєм Міхайловічем у 1654 році, Україна перебуває під постійним тиском московського імперіалізму. З цього часу ні на хвилину не припинялася його дія (з різними рівнями інтенсивності), окупацією та поглиненням українських земель, знищенням населення України, системним впливом на зміну української ідентичності (мовної, релігійної, національної). Ця війна, до поновлення її гарячої фази у лютому 2014 року, ніколи не припинялася і не закінчувалася, тривала в різних формах, кожного разу з метою досягнення передусім політичних та ідеологічних цілей.
Нову фазу російсько-української війни за формою та методами її ведення можна назвати гібридною, за об’єктами впливу тотальною, а за суттю світоглядовою. Вона не має кордонів (тотальна інформаційна агресія, м’який імперіалізм – жорстка русифікація та дія УПЦ МП; тероризм, широка мережа колаборантів, саботажників та диверсантів) і поширює свої фронти в усіх часових просторах: вплив на минуле (переписування історії, національна пам’ять), теперішнє – інформаційні атаки та ідеологічні диверсії, окупація Криму та частини Донбасу та майбутнє (денаціоналізація України, знищення української ідентичності). Кінцева мета цієї війни – повернення колоніального статусу України – позбавлення права на самостійне визначення зовнішньої політики та знищення внутрішньої природної ідентичності, через посилення регіональних розбіжностей, створення штучної ідентичності рускомірства (через транзитну форму так званих російськомовних українців) з метою подальшого використання українського людського потенціалу для ідеологічних цілей російського імперіалізму. Необхідно зрозуміти ключовий інструментарій та ключову точку впливу російської агресії – тільки тоді їм можна ефективно протидіяти. Глибоко переконаний, що ця війна не за територію (Крим для Росії – валіза без ручки, а Донбас – тягар на шиї плавця), не за знищення якомога більшої кількості людей, а за зміну ідентичності.
Ця боротьба стає предметом осмислення як ідеологів українського націоналізму (С. Бандери, Д. Донцова, Я. Стецька), так і аналітиків ведення малої війни (Ганс фон Даха, М. Колодзінського, Р. Шухевича). Первина війна ідеологічна – за душу людину, за контроль над свідомістю, за політичний вплив: „Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби”. „Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу”.
«Cучасні війні – це «війни світоглядів», у яких ідеться про «бути чи не бути», і сьогодні їхньою метою вже не є військова перемога, а цілковита інтеграція в ідеологічну сферу». Тому чітке розуміння кінцевої мети цієї світоглядної війни може забезпечити достатній і виграшний інструментарій. Оскільки війна стосується кожної людини, її свідомості – кожен бажає цього чи не бажає, усвідомлює чи не усвідомлює, готовий чи ні – є об’єктом агресії противника. Щоб ефективно протистояти противнику варто змінити полярність кінцевого об’єкта впливу – людини та її свідомості – з пасивного об’єкта на активного суб’єкта, де кожен бере активну участь в національно-визвольних змаганнях. Варто розуміти, що «незалежну українську державу можна вибороти тільки послідовною боротьбою цілого народу, а не можливо її здобути хоч би найсильнішими правними претензіями й аргументами».
На жаль, за влучним висловом Уінстона Черчілля, «генерали завжди готуються до минулої війни» і досить часто на крок відстають від противника. Виграти тотальну війну за душу людини в Україні, за зміну світоглядних позицій окупованих та колонізованих територій РФ – з метою збереження державності, захисту нації та її ідентичності, знищення російського імперіалізму та його підстав, тобто реалізація бандерівського гасла «свобода народам – свобода людині» і означає досягнути кінцевої мети цієї війни.
Тривалі бойові дії на сході України наочно демонструють основні недоліки у структурі національної оборони. По-перше, протягом 23 років Незалежності не були чітко означені потенційні загрози, не сформовано адекватної «Національної стратегії безпеки» та «Воєнної доктрини». Повномасштабна війна із сусідньою державою, що вже давно відкрито заперечує можливість суверенітету України, не очікувалася. Її початкова фаза – інформаційна війна та ідеологічна агресія, не отримала жодної протидії з боку української держави. Ще до кінця травня 2015 року в Україні діяла редакція «Стратегії національної безпеки», в якій пріоритетною для України була боротьба з тероризмом і міжнародною злочинністю. У рамках цієї стратегії існувала потреба у високомобільній невеликій контрактній армії, перехід до якої здійснювався ще за часів президентства Віктора Ющенка. Однак після внутрішньополітичних змін 2010 року законодавчо був визначений позаблоковий статус України, поєднання якого із стрімким скороченням армії призвело до катастрофічних наслідків, які ми відчуваємо сьогодні. По-перше, нинішня редакція «Стратегії Національної безпеки», вірно оцінюючи ключову загрозу національній безпеці – російський імперіалізм, не дає достатнього розуміння до подолання цих загроз. Стратегія передбачає тимчасове повернення до змішаної системи формування армії, однак не передбачає загальної мобілізації усіх сил держави та нації у відбитті нападу з боку другої у світі військової потуги.
По-друге, протягом усіх років незалежності армію розвалювали, знищувався і знижувався матеріально-технічний ресурс.
По-третє, майже всі структури сектору безпеки і оборони були реліктами та спадкоємцями совєцьких репресивно-каральних органів, інструментами денаціоналізації. Вони ніяк не пов’язані з історичними воєнними практиками українського народу і є репресивним інструментом примусу, а не захисту нації.
У середньостроковій перспективі найбільшою загрозою національної безпеки залишається потенційна повномасштабна війна з Російською Федерацією, що потребує мобілізації ресурсів усієї держави. Слід розглянути можливості захисту суверенітету, які може собі дозволити Україна.
Найпотужнішим військово-політичним механізмом захисту й надалі є зброя масового ураження, зокрема, ядерна зброя та наявність ракетно-ядерного щита. Держави, що його утримують, мінімізують можливості зовнішньої агресії та здатні більш широко втручатись у внутрішні справи інших держав. Відмова України від ядерного арсеналу супроводжувалася прийняттям Будапештського меморандуму, відповідно до якого Великобританія, США, Російська Федерація, а, згодом, Франція та Китайська Народна Республіка, гарантували територіальну цілісність та захист України. Анексія Криму, пряма військова агресія з боку Російської Федерації продемонстрували недієвість згаданих гарантій і ще раз підкреслили пріоритетність зброї масового ураження у сфері гарантування національної безпеки.
Водночас, можливість відновлення ядерної зброї потребує часу та серйозних і постійних витрат. Йдеться не лише про безпосереднє виробництво, а й про подальше утримання в її боєздатному стані, заміну обладнання тощо. Ці заходи потребують значного фінансування. Особливо витратною є підтримка ракетних носіїв у діючому стані, що надасть можливість негайно прореагувати на ядерну агресію держави, яка володіє такими ж засобами. На сьогодні лише США, Великобританія, Франція та Російська Федерація утримують ядерні боєголовки у постійній готовності. Китайська Народна Республіка, Індія, Ізраїль та Пакистан зберігають боєголовки у роз’єднаному з ракетними носіями стані. Поряд з тим, негайний курс на відновлення статусу ядерної держави може призвести до погіршення дипломатичних позицій України, тиску міжнародної спільноти, можливої міжнародної ізоляції – до якої Україна не готова. Тому необхідно здійснювати заходи з налагодження замкнутого циклу з виробництва ядерних матеріалів, включити питання відновлення ядерного статусу до порядку денного Верховної Ради України, провести необхідні міжнародні консультації, водночас, докладаючи зусиль до створення неядерної системи оборони.
У сучасному світі таку систему найкраще забезпечує численна масова армія. Навіть ядерні країни досягають домінування здебільшого завдяки використанню високотехнологічної досвідченої армії, тоді як зброя масового знищення залишається фактором дипломатичного тиску та гарантією захисту. Наявність численної армії служить як засобом стримування, так і механізмом захисту національних інтересів на світовій арені. До цього способу вдаються держави, що претендують на регіональне і світове лідерство (Китайська Народна Республіка, Індія), а також країни, що перебувають в недружньому оточенні.
Для підтримання боєздатності численної армії необхідно підтримувати на високому рівні військову підготовку, проводити регулярні навчання. Потрібне забезпечення найновішими технічними засобами, систематична підтримка військової інфраструктури. Згадані заходи потребують великих фінансових витрат. Для України, що перебуває в стані економічної кризи і нестачі коштів для соціальних програм, утримання численної професійної армії (кількість якої сягатиме мінімум 350 тисяч діючих військовослужбовців) буде надто накладним в середньостроковій перспективі.
Підвищує безпеку країни й інтеграція до міжнародних військово-політичних блоків. З огляду на геополітичне розташування України та пряму збройну агресію з боку Російської Федерації, яка очолює ОДКБ (Організація договору колективної безпеки), вибір стає безальтернативним – НАТО (Організація Північноатлантичного договору). Залучення до міждержавної системи безпеки значно зменшить витрати на національну оборону, сприятиме підвищенню кваліфікації військовослужбовців завдяки спільним навчанням, участі в місіях Альянсу. Обмеження суверенітету видається виправданим на тлі загрози територіальній цілісності з боку Російської Федерації. Але повноцінна інтеграція до НАТО потребує часу та тривалих реформ, і неможлива в короткотривалій перспективі. Водночас, слід пам’ятати, що військовий блок це не самоціль, а інструмент в руках нації, а ключовим принципом завжди залишатиметься принцип «опертя на власні сили»: «Український нарід мусить власними силами стати на ноги. Тому ми не можемо узалежнювати нашої майбутньости й визвольної боротьби від європейської, чи то світової політики. Навпаки, ми своєю революційною активністю мусимо примусити світ достроюватися до нас. Хто має інтерес у тому, нехай нам помагає.
Метою будь-якого зовнішнього військового союзу має бути передусім захист власних національних інтересів: «Ми боремося за “землю руську”, а не за те, щоб бути щитом Европи. Коли ж з нашою боротьбою сплелася нерозривно справа оборони західньо-европейської цивілізації проти московського варварства, то це тільки прикрашує нашу боротьбу й надає їй світового значення. Ми боремося, щоб не загинула українська нація з своєю культурою й цивілізацією, а не Европа з своєю».
Відповідно до геополітичного розміщення України та її актуального міжнародного статусу нейтральної країни, що межує з країною-агресором, важливим є створення системи обороноздатної Української держави і суспільства, що покладається насамперед на власні сили та максимальну кількість громадян, залучених до процесів захисту територіальної цілісності та конституційного ладу. Відповідний законопроект був зареєстрований депутатами свободівцями у Верховній Раді 7 скликання та перереєстрований у VIII скликанні. Оптимальною, на нашу думку, є так звана швейцарська модель організації оборони країни, реалізована не тільки в позаблоковій Швейцарії, але й у країнах Балтії, що є членами НАТО і межують з країною-агресором.
Моделі, реалізовані в цих країнах, уможливлюють за наявності невеликих ресурсів та браку підтримки з боку союзників, захистити національну безпеку. Це фактично тотальне озброєння населення. Навіть за умов окупації воно продовжить опір, завдаючи надмірних втрат ворогу. Загроза такого сценарію стримує потенційного агресора від військових дій (наприклад, під час Другої світової війни Німеччина не наважилась напасти на Швейцарію). На нашу думку, саме швейцарська модель найкраще підходить для України. Вона дозволяє за порівняно невеликих фінансових витрат провести військову підготовку більшості чоловічого населення, поєднавши її з невеликим ядром – високопрофесійними мобільними контрактниками, що будуть забезпечені передовим озброєнням. Подібна система діє і в Ізраїлі, що веде перманентне протистояння. Зрештою, подібна система тотальної участі українців в обороні країни та протидії агресору – є частиною нашої історичної воєнної практики. Як писав видатний військовий теоретик Михайло Колодзінський: «Наша воєнна доктрина знає тільки тотальну війну, в якій мусять брати участь всі фізичні, духові й матеріяльні сили української нації».
Для посилення обороноздатності країни, впровадження нагальних заходів із залучення більшої частини придатного до військової служби населення до захисту Батьківщини пропонуємо такий план організації національної оборони:
– Україна повинна повернутися до загального військового обов’язку та створення військового резерву за рахунок громадян, які служили в лавах Збройних Сил України та інших державних збройних формуваннях. Крім того, є необхідним створення правових та організаційно-технічних умов для формування народного ополчення та розробка доктрини його використання для боротьби із зовнішніми чи внутрішніми загрозами.
– Повернення загального військового обов’язку має проводитися одночасно із загальним підвищенням боєздатності Збройних Сил України, забезпеченням матеріально-технічної бази для реального військового вишколу військовослужбовців, набуття практичних навичок використання сучасних видів озброєнь тощо. На жаль, відновлення в Україні призову у Збройні Сили у 2015 році за вибірковими категоріями та віджилими совєцькими принципами лише підриває довіру населення до військової служби.
– Окремою складовою оновленої воєнної доктрини України має стати докорінне технічне переозброєння Збройних Сил України, розробка нових високотехнологічних видів озброєння. Останнє має охоплювати не тільки забезпечення державного замовлення на розробку та постачання нових високотехнологічних видів озброєння вітчизняними підприємствами, але й закупівлю (за потреби) новітніх технологій та зразків озброєння в іноземних країн. Для цього, за потреби, слід ініціювати перегляд міжнародних договорів України, які обмежують Україну в нарощуванні озброєння.
– Фінансування Збройних Сил України та відповідних державних програм у сфері безпеки за рахунок державного та місцевого бюджетів має бути гарантоване на рівні не меншому від 5 % ВВП до повного переозброєння армії та не менше як 3 % в мирний період.
Особливу увагу слід приділити захисту національного інформаційного простору. У стратегії Національної безпеки країни-агресора – Російської Федерації чітко зазначено, що особливістю нинішніх воєн є «завчасне проведення заходів інформаційної боротьби для досягнення політичних цілей без застосування воєнної сили, а надалі з завданням формуванням необхідної реакції світового співтовариства на застосування військової сили».
Оскільки ключовий акцент впливу це зміна масової свідомості та вплив на світогляд кожної людини, введення військово-патріотичного виховання та загального призову – це не лише підготовка громадян для відсічі збройній агресії, а передусім унеможливлення та принаймні мінімізація можливостей ворога маніпулювати свідомістю громадян – через формування стійкого й активного національного світогляду.
В деталях система підвищення обороноздатності суспільства і держави має виглядати наступним чином:
– Усі громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, в обов’язковому порядку мають проходити строкову службу і залишаються в резерві протягом визначеного терміну. Жінки можуть проходити військову службу будь-якого виду в добровільному порядку, якщо вони придатні за віком і станом здоров’я. Для прикладу, Норвегія, одразу ж після початку російської збройної агресії, запровадила загальний військовий призов для жінок.
– Початкову військову підготовку громадяни України чоловічої статі проходять у школі у формі уроків з допризовної підготовки юнаків (не менше як 2 години на тиждень). Діти старшого шкільного віку (з 14 до 18 років) мають змогу проходити військово-патріотичну підготовку в ігровій формі у літніх таборах (тиждень-два на рік). Їх організовують патріотичні організації.
– При школах створюються молодіжні громадські організації – товариства сприяння оборони, роботу яких координують представники Збройних Сил України.
– У віці 18 років, придатний за станом здоров’я чоловік, приходить у військовий комісаріат за місцем реєстрації, проходить медичну перевірку і, в разі відсутності протипоказань починає строкову службу.
– Передбачено альтернативну службу у вигляді громадських робіт для тих, хто за релігійними переконаннями не бажає служити.
– При фальсифікації даних про стан здоров’я передбачено покарання у вигляді штрафу, а в особливий період – у вигляді кримінальної відповідальності. Якщо термін призовного віку пройшов, то винний сплачує додаткові регулярні податкові стягнення. Чоловіки, непридатні до військової служби (окрім чоловіків з інвалідністю, що не дозволяє працювати, і такі чоловіки потребують догляду), сплачують на 3 % вищий податок на прибуток до досягнення 30-річного віку. Ці кошти йдуть виключно на потреби Збройних Сил України.
– Період базової строкової служби – 5 місяців. Він складається з трьох місяців початкової підготовки та двох – спеціалізованої. Строкова служба проходить за екстериторіальним принципом.
– Після проходження базової строкової служби особа набуває статусу резервіста на наступні 10 років. Протягом цього терміну необхідно пройти мінімум 30 тижнів обов’язкових зборів, за замовчуванням 3 тижні на рік (можна коригувати в межах 10 років). Ці збори резервіст проходить у військовій частині за місцем реєстрації, до якої він приписується після завершення базової строкової служби.
– З метою скорочення термінів, необхідних для мобілізації резервістів, є доцільною передача резервістам (всім або частині, згідно із затвердженими мобілізаційними планами) на відповідальне зберігання ручної стрілецької зброї, набоїв та військового спорядження відповідно до військової спеціальності.
На час проведення військових зборів зберігається робоче місце та забороняється звільнення. Гарантується оплачувана додаткова відпустка.
– Особи, що бажають стати офіцерами запасу, зобов’язані спершу відслужити основні п’ять місяців і додаткові 2 місяці, після чого матимуть змогу проходити навчання у військових вищих навчальних закладах чи на військових кафедрах при інших вищих навчальних закладах.
Офіцерам, сержантському і старшинському складу необхідно проходити додаткові збори протягом десяти років. Сумарна кількість разом зі стандартним періодом – від 40 до 60 тижнів. У процесі служби їх підвищують у званнях відповідно до часу вислуги і набутого досвіду.
Військовослужбовцям, що добровільно залишаються в резерві після закінчення обов’язкового терміну, гарантуються соціальні пільги. Передусім, йдеться про пільгові кредити на житло (відсоток, який покриває держава, збільшується відповідно до терміну служби).
Як ядро Збройних Сил формується високопрофесійна контрактна армія, здатна у високомобільному режимі реагувати на поточні загрози. Особи, що пройшли первинну підготовку (5 місяців), можуть бути прийняті на постійну контрактну службу. Контрактники проходять військову службу за екстериторіальним принципом. Їм гарантуються кредитні пільги на придбання житла (відсоток, який покриває держава, збільшується відповідно до терміну служби). Контрактників підвищують у званнях відповідно до часу вислуги і набутого досвіду. Термін служби за контрактом зараховується як термін перебування у резерві. Після завершення періоду перебування в резерві військовозобов’язана особа переводиться у запас, залишаючись там до визначеного законодавством віку.
Громадяни, що пройшли базову строкову службу, а також особи, які за станом здоров’я непридатні до базової строкової служби, а також старші за визначений законодавством вік перебування в резерві та запасі, можуть за бажанням ввійти у Народний резерв Збройних Сил України – Козацтво, який залучається до допомоги Збройним Силам України, Державній прикордонній службі України та іншим державним органам. На україно-російському кордоні з вищезазначених осіб будуть сформовані військово-козацькі поселення. Для цього вони мають пройти професійно-психологічний відбір, за станом здоров’я бути придатними до служби у військовому резерві та відповідати встановленим вимогам проходження служби у Народному резерві Збройних Сил України – козацтві. Останній формується за територіальним принципом через самоорганізацію громадян, які обирають командування на місцевому, регіональному та державному рівні. До кожного територіального підрозділу Народного резерву Збройних Сил України – Козацтва прикріпляється представник Збройних Сил України, який має право контролювати дотримання законності. Вони підтримують навички поводження зі зброєю, проходячи мобілізаційні збори протягом 2 тижнів на рік. За потреби загальне керівництво територіальними підрозділами здійснює Генеральний штаб України чи інші визначені ним органи.
Люди, нездатні на тривалу службу, але без інвалідності, беруть участь у цивільній обороні, допомагають правоохоронним органам під час масових зібрань, допомагають медичним службам чи пожежникам.
Фізичні особи мають право на самозахист проти посягань на життя, здоров’я, майно і честь, а також можливість захисту під час потенційної окупації. Для цього слід ухвалити Закон України “Про цивільну зброю та боєприпаси”, який серед іншого надасть громадянам України право на придбання та носіння вогнепальної зброї.
Треба підкреслити, що вказані вище кроки є взаємопов’язані та мають бути реалізовані системно. Лише їх системне впровадження дасть можливість створити в Україні суспільство, здатне оперативно та ефективно зреагувати на акти зовнішньої та внутрішньої агресії, починаючи від забезпечення права окремого громадянина на негайний збройний опір протиправним посяганням, через залучення учасників громадських організацій, які пройшли відповідну початкову підготовку, до охорони правопорядку в окремих місцевостях і до загальної мобілізації військовозобов’язаного населення у разі повномасштабної збройної агресії інших держав.
Очевидно, що вищезазначені цілі потребують зміни існуючого законодавчого поля. Насамперед Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”, Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу”, Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, Закону України “Про Збройні Сили України”, Указу Президента України “Про Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України”, Указу Президента України “Про концепцію допризовної підготовки та військово-патріотичного виховання”, постанову Кабінету Міністрів України “Про структуру військового резерву людських ресурсів”.
На основі викладених вище потреб необхідно розробити «Стратегію національної безпеки», яка комплексно розглядатиме всі загрози (усіх видів – інформаційні, гуманітарні, військові, економічні, кібернетичні, дипломатичні і т. д.) та шляхи реакції на них.
Наступний документ – «Стратегія воєнної безпеки», яка матиме коротший термін актуальності та сприйматиме загрозу Російської Федерації як основну. На її основі треба розробити Воєнну доктрину України, в якій будуть конкретизовані способи реакції на зовнішньополітичні загрози. Для створення армії, що відповідатиме поставленим завданням, необхідно розробити Програму будівництва Збройних Сил України.
Імперативність згаданих вище планів буде закріплена в законопроекті про сектор державної безпеки й оборони.
Очевидною є потреба якнайшвидшого відтворення мобілізаційного потенціалу українського суспільства, суттєво знищеного за попередні роки.
Означені вище цілі можна досягнути за рахунок ухвалення Верховною Радою України та швидкого впровадження в життя органами виконавчої влади низки взаємозв’язаних нормативних актів, що покликані створити механізми гуртування патріотичних громадян України, їх співпраці з органами охорони правопорядку та Збройними Силами України. Крім того, наслідком цих заходів передбачається підвищення обороноздатності суспільства в цілому, як за рахунок відкриття можливості для самозахисту кожному окремому громадянинові в мирний час, так і за рахунок створення дієвих механізмів формування громадянських збройних формувань (зокрема ополчення) у разі виникнення військової загрози ззовні.
Необхідно ухвалити новий Закон “Про Народний резерв Збройних Сил України – козацтво”, що регулюватиме створення громадського резерву, який стане допомогою для силових органів у випадку загроз національній безпеці.
Утворення Народного резерву Збройних Сил України – козацтва та надання йому відповідного правового статусу уможливить заснувати осередки патріотичного виховання по всій території України, створити організаційні передумови для формування додаткового мобілізаційного резерву з-поміж патріотично налаштованих громадян України, який, для підсилення органів правопорядку, у короткий час може бути залучено до виконання завдань з охорони громадського порядку та державного кордону.
Паралельно варто провести процедуру люстрації, переатестації та перевірки на детекторі брехні офіцерського складу всіх без винятку структур, що входять у сектор безпеки і оборони.
Упровадження вищезазначених системних заходів з реалізації уможливить:
– відтворити мобілізаційний потенціал українського суспільства;
– реформувати Збройні Сили України з урахуванням досвіду іноземних країн (Швейцарська Конфедерація, Ізраїль, Грузія, США тощо);
– досягнути та підтримувати високий рівня боєздатності Збройних Сил України, зокрема, внаслідок збільшення кількості резервістів та скорочення термінів, необхідних для загальної мобілізації;
– залучити до захисту суспільного порядку та суверенітету України патріотично налаштованих громадян та громадські організації;
– підвищити обороноздатність українського суспільства за рахунок відкриття можливості для самозахисту кожному окремому громадянинові в мирний час, а також за рахунок створення дієвих механізмів організації громадянських збройних формувань (зокрема ополчення) у разі виникнення військової загрози з боку інших країн;
– створити організаційно-правові механізми реформи структури національної безпеки, згуртувати патріотично налаштованих громадян України, забезпечити їх співпрацю з органами охорони правопорядку та Збройними Силами України.
Водночас Україна повинна посилити роботу щодо протидії інформаційній та світоглядній агресії збоку Росії. Потрібна активна робота з підвищенням національної свідомості національних менших в РФ та демократичних традицій серед корінних росіян. Україна має стати флагманом східної Європейської політики, метою якої має бути не стримування Росії, а цілковите знищення російського імперіалізму та підстав його існування.
Загалом хотілося б завершити словами теоретика української воєнної доктрини Михайла Колодзінського: «Нам не можуть імпонувати малі армії, малі концепції й малі люди. Творити мусимо велике й захоплююче, відповідно до нашого історичного призначення. Перемога наша в руках Бога, але геройство наше в наших руках».
Сиротюк Юрій,
Голова недержавного аналітичного центру
«Українські студії стратегічних досліджень»
