Третій рік повномасштабки і одинадцятий рік з початку російської військової агресії українці вражають світ твердістю постави не йти на жодні поступки окупантам. Поки «світ втомився» українці, як мурахи, гуртом захищають країну.
Величезну кількісну перевагу ворога у всьому ми зрівноважили максимальною синергією і відмобілізованістю нації. На етапі повномасштабки традиційно заглиблена в себе нація відклала внутрішні розбірки і монолітна єдність армії, народу і політичного класу дали результат.
Народ вірив у своє військо і сам ставав військом (покозачувався), влада намагалася перебудуватися під мілітарний дух суспільних настроїв.
Не змігши перемогти Україну у лобових м’ясних штурмах, ворог все більше оглядається на підрив ситуації всередині країни. Мета – з одного боку підірвати єдність і довіру суспільних інституцій, а з іншого – кинути в контратаку з тилу свою агентуру. Використати традиційне «самі себе звоювали», активізувати чернь і чорні ради, зіштовхнути лобами різні суспільні групи і кинути в бій затаєну, але недобиту п’яту колону.
То хто ж вони є, головні агенти ворога серед нас? При тому, що не всі вони ходять вулицями з триколорами і волають «Путін пріді!». Ба, навіть більше, глибоко законспіровані і легендовані ворожі агенти дуже часто маскуються в найнеочікуваніших образах.
Проблему посилює те, що країні так і не вдалося провести системного очищення (люстрації) від постсовєцької колоніальної агентури, тим часом підросли їхні діти, Росія збудувала нову корупційну мережу, через преференційні контакти з бізнесом і прямий підкуп владців.
Щоб не бути вкрай егоїстичним у своїх припущеннях, провів нерепрезентативне опитування серед своїх читачів у соцмережах. Таке собі vox populi.
Отож, з близько двохсот коментарів кожен шостий читач переконаний, що головною явною ворожою агентурою є РПЦ ФСБ та армія їхніх зомбованих прихильників. Саме ця мережа здатна проводити відкриті масові акції, проводити рейди вглибині країни, зневірювати шептаною пропагандою. Попри масове виявлення роботи на ворога агентів у рясах, українська держава аж надто неохоче проводить активні контррозвідувальні заходи у цьому середовищі. Не рубаються фінансові канали, не наводиться порядок з поверненням захопленої землі і власності.
Нарікають читачі, що не притягнуто до відповідальності мережу партії регіонів та КПУ, їхніх клонів та дзеркал, чиї очільники сидять в Росії і вибудовують мережі серед однопартійців. І, як резонно зазначають читачі, «колишніх регіоналів не буває», навіть якщо вони одягнули вишиванки і російські хрести замінили, приміром, на ПЦУшні.
Криміналітет в усі часи і в різних народів є сприятливим середовищем для формування агентури і хоча більшість з них перефарбувалися в бізнесменів, бандитів, як і кагебістів, теж не буває колишніх.
Олігархічний бізнес, що сформував свої статки на преференційних зв’язках отримання дешевих енергоресурсів з Росії, залив залізобетоном можливість формування середнього класу, монополізував і вбив модернізацію економіки і зустрів війну хіба що гудками і далі залишається радше чужим гравцем у своїй команді.
П’ята колона у владі, силових структурах, правоохоронних органах розглядається українцями теж серед головних загроз. А оскільки системних кроків по виявленню і вичищенню російської агентури серед влади так і не було зроблено, українці остерігаються удару в спину і звідти. А Ковальови, Дмитруки лише підливають масла у вогонь суспільним підозрам, так само як монополізована влада монополізує і відповідальність, а відтак прізвища очільників держави все частіше звучать у цій конфігурації. І, якщо прибрати політичні розбірки, бездіяльність у боротьбі з п’ятою колоною часто заглушує реальні і позитивні здобутки владців.
Політична опозиція теж може стати сприятливим середовищем для деструктивної діяльності ворога. Бажання повернутися до влади за будь-яку ціну, спокуса попіаритися за будь-якої нагоди і зрештою професійна корозія все міряти виборами, залишає ворогу сприятливі можливості для роботи. Тим паче, ми вже бачили в історії нашої відновленої державності, коли боротьба проти влади чи за владу переростала у відверту боротьбу проти країни. З іншого боку, влада, володіючи монопольним впливом, має шукати порозуміння з державницькою опозицією, а не з екс-однопартійцями Медведчука і Януковича. Ці тимчасові вигоди у здобутті потрібних голосів для розтратившої більшість монобільшості можуть дорого коштувати як владі, так і державі. Зрадник ніколи не може бути надійним партнером. Тим паче, ніхто не відміняв правила «скажи мені хто твій друг».
Ворожа агентура в судах і правоохоронних органах залишається прихованим козирем у рукаві Путіна. Як псевдо «легаліст» Путін розраховує у відповідний момент отримати «бумажку» через мережу приміром Портнова з Конституційного, Верховного чи якогось іншого суду. Пряма путінська агентура в Окружному адмінсуді міста Києва на чолі з одіозним Вовком, попри те, що ніби розформована, і далі сидить в своїх кабінетах, отримує суддівську платню, володіє імунітетом і бажанням повернути владу.
Ворожа агентура в органах місцевого самоврядування може наносити несподіваних ударів у спину, і не лише у прифронтових містах, і не лише тим, що висаджує квіти, а не риє окопи, а й системною роботою на підрив суспільних настроїв. І в даному контексті читачі називають як Труханова, так і Садового. Бо принесення і пропаганда «русскава міра» приносить не менше шкоди, ніж фізичні диверсії. Тим паче, що «язик» є одним із головних маркерів пошуку агентів і поширення спецоперацій.
До речі, проросійські блогери чи блогери, які поширюють російські наративи, дезінформацію, демотивують українців, теж читачами розцінюються як «груба риба» в колоді російських щурів. І серед віщунів читачі, можливо для когось несподівано, називають Арестовича, Гордона і навіть чомусь Остапа Дроздова, ну й звісно пул з колишніх медведчуківських каналів. А ще фсбешний телеграм і ворожі мережі в ньому. Серед них, передусім, мережа Шарія. Саме в цих мережах розвивається одна з найефективніших спецоперацій ворога, вербування молоді на відверті диверсії, формування серед неї попиту на любителів язика і ворогоязичної псевдокультури, псевдопацифізму і хатоскрайньості, «ценемоявійності».
Несподівано до лав «пʼятиколонників» потрапило Міністерство освіти з його маніакальним бажанням так реформувати вивчення рідної історії, щоб не залишити на ній каменя на камені. І, як не дивно, як мінімум з часів Табачника, змінюються обличчя, а тенденція лишається незмінною. Невідомо, чи Табачник так філігранно розставив свою мережу, що нові обличчя не здатні нічого зробити з цією бюрократичною козанострою, чи це ліволіберальна неомарксистька мода формує з наших чиновників якщо не явних ворогів, то відвертих суперкорисних ідіотів. Тепер ця неомарксистька шобла переключилася ще й на тему військово-патріотичного виховання.
Читачі справедливо зауважать, що немає жодної сфери, в якій не укоренилася б ворожа агентура. Її поіменний список в парламенті можна взяти з тих, хто голосував за одіозні путінські закони чи не голосував (запізнився, картка неспрацювала) при ухваленні державницьких рішень, на кшталт припинення шабашу РПЦ ФСБ.
Зрештою, читачі перераховують відверто діючі ворожі мережі, до яких чомусь не доходять руки наших контррозвідників. Серед них відомі і дуже галасливі протимобілізаційні мережі, на кшталт мережі Остапа Стахіва, так званого об’єднання правозахисників, Антона Гури і ко, «Доста-Україна», «Алатра» та організованих груп агентів з адвокатськими посвідченнями і конторами, які забезпечують так званий юридичний захист цій антидержавній роботі.
Важливою ланкою залишається мережа проросійських організацій, які через релігійні та офіційні державні установи віддавна на голці у ворога.
Окрім ідеологічних агентів та зазомбованих пасивних виборців (наївних споживачів російської пропаганди), корупція та корупціонери стали надзвичайно сприятливим середовищем для пошуку агентури і здійснення підривних інформаційно-психологічних кампаній. Корупціонер завжди на гачку у ворога. Але є й зворотне явище, достатньо часто ті, хто борються проти держави, надягають шати антикорупціонерів, щоб з будь-якого приводу кричати про погану державу, яку не варто захищати.
І хоча корупція – це спосіб залучення агентури, це ще й метод підриву довіри до держави і розрив соціальних зв’язків.
Ще одна успішна спецоперація – ділити громадянські права і обов’язки, мовляв ця держава мені нічого не дала, тому за неї не варто воювати. Тут сприятливим середовищем є виборці за гроші, які звикли продавати свій голос на кожних виборах «за шмат гнилої ковбаси», а водночас теревенити, що «від нас нічого не залежить». Ця сіра маса, що примовкла і принишкла на першій фазі війни знову стає зручним полем для маніпуляцій.
Зрештою, частина читачів зазначили, що сама постановка такого питання в роки війни, яка лише розсварить суспільство, може мати зворотній від очікуваного результат.
І все ж наявність глибокоешелонованих і поширених мереж ворожих агентур скрізь до цього часу нівелювалася проактивною позицією суспільних пасіонаріїв. Однак, бездіяльність контррозвідувальних структур на фоні наростання суспільної втоми може призвести до важких наслідків. Тому принаймні в одному суспільство має зберігати одностайну єдність – п’ята колона має бути знищена в зародку…
Юрій Сиротюк, головний сержант роти вогневої підтримки 5 ОШБР
