Ігор Лосєв
Усі роки незалежності майже всі президенти України не вважали за потрібне боротися проти внутрішнього ворога. До нього ставилися надзвичайно ліберально, поблажливо, навіть відверто антиукраїнські заклики сприймаючи як «окрему думку». Мовляв, даний суб’єкт так думає. Ніхто не цікавився, чому в цього політика, журналіста, експерта майже всі думки або відверто антиукраїнські, або приховано спрямовані проти нашої країни. Наші телеканали (за винятком небагатьох) не гребували проросійською пропагандою, антиукраїнськими провокаціями, тощо.
Через те, в умовах війни у нас створено таку атмосферу в суспільстві, що явно не сприяє національній перемозі. Чимало телепрогандистів Медведчука швиденько перефарбувалися і перевзулися, але й тепер намагаються штучно погасити віру суспільства в те, що ми подолаємо агресора. Цьому сприяє інформаційна навала кацапів у коментарях на українському You Tube. Там справжня антиукраїнська вакханалія, вимоги до українських воїнів припинити опір, залякування українців, мовляв, ми прийдемо і всіх вас повбиваємо. Під час бойових дій в усіх ЗМІ, в тому числі в Інтернеті, потрібна жорстка воєнна цензура, щоб не допустити психологічного і морального розкладу нашої армії супротивником. Багато наших журналістів дають з екранів таку інформацію, що містить військову таємницю і ні в якому разі не повинна доходити до ворога. Наші інтерв’юери, допитуючи носіїв інформації, підштовхують їх до того, щоб вони розкривали деталі армійських операцій, повідомляли подробиці, що їх треба знати лише у фронтових штабах. Ми бачимо тіньовий бік свободи слова, за який потім українським воїнам доводиться платити своєю кров’ю.
Є у нас і люди, котрі заради сенсації поступово переходять всі червоні лінії, ігноруючи заклик ще давніх медиків: «Не зашкодь!»
І починають вибухати «консерви» російських спецслужб, хоча ще в мирний час було зрозуміло, що ці люди є ворогами України. Але вони були улюбленцями українських телеканалів і не тільки медведчуківських. Досить згадати лише такого собі пана Корнілова. Цю людину буквально трусило від ненависті до України, проте українські журналісти (?!) не втомлювалися запрошувати його на свої ефіри. Тепер Корнілов закидає нашу країну болотом у московських телестудіях разом з кремлівськими пропагандистами.
Але є окремі приємні випадки протистояння ворожій інформаційній агресії. Нещодавно стало відомо рішення українського суду щодо зрадника України, уродженця Сумської області Юрія Подоляки. Подоляка доволі давно втік до Росії і в ефірах закликає до найскорішого знищення ЗСУ і розгрому України. Він є одним із лідерів російської пропаганди і зустрічається навіть з Путіним. З Подолякою можна було розібратися ще в Україні, але дочекалися, коли він утече до РФ. Його засудили заочно і дали йому 12 років ув’язнення.
Наявність у пропагандистських студіях країни агресора значної кількості зрадників-малоросів є наслідком фактичної відмови влади в Києві боротися проти внутрішнього ворога.
Привертає до себе увагу феномен Арестовича. Це колишній радник офісу Президента Зеленського. Цей діяч мав бурхливу політичну біографію. Він співпрацював з «Євразійським союзом молоді» у Москві, сидів за столом із російським фашистом Дугіним. Хочу нагадати, що приблизно 12 років тому група негідників із цього союзу здійснила акт наруги над державними символами України на горі Говерла. Наші люди пам’ятають, як нещодавно, виступаючи на львівському телебаченні у програмі «Говорить Великий Львів», Арестович доводив, що російська культура велика, а українська – маленька. В цьому жалюгідному переконанні вся сутність цієї особи.
Нині Арестович (будучи офіцером запасу ЗСУ) утік до США, де й перебуває, постійно закидаючи Україну болотом, закликаючи до «поступок» Росії. Зокрема, Арестович закликав «помиритися з Росією», віддавши їй наші землі, і разом виступити єдиним фронтом проти Заходу. Арестович був актором (здається, у нас уже був актор?), грав навіть жіночі ролі і тому добре знає жіночу психологію і вміє влізати в жіночу душу. Тому після його телевізійних виступів деякі жінки почали кричати: «Арестовича в Президенти!» На жаль, деякі представниці нашого жіноцтва досі не зрозуміли, що вибір Президента: верховного головнокомандувача дуже суттєво відрізняється від вибору чоловіка чи коханця.
Підполковник ЗСУ Арестович, який під час війни покинув свою країну (хіба це не дезертирство?), має за це відповісти.
Чому Подоляку засудили, а Арестовича – ні? Чи не тому, що Арестович працював на Банковій в Офісі Президента, а Подоляка – ні?
