Мені не пощастило взяти повноцінної участі у військових подіях 2014-2015 років. Єдиний виняток – рейд на Степанівку у серпні 2014-го.
Для більшості учасників, включно зі мною, той рейд був відносно легкою прогулянкою. Єдина перестрілка, в яку потрапила основна колона, трапилася під Саур-Могилою і тривала недовго. Справжню сміливість проявили наші розвідники; на жаль, із втратами.
Та, попри те, що рейд назагал не був чимось героїчним, мене тоді вразили кілька моментів. Один із них полягав у наступному. Добираючись до Степанівки, ми зупинилися в невеличкому селі. Хтось озвучив відстань від того села до офіційного кордону з Росією (досить незначну), й у мене це викликало збудження. Копаючи окоп на окраїні села, я міркував: зараз ми обороняємося, але, як буде на то Божа воля, за якихось десять років чобіт українського вояка буде топтати землю по інший бік кордону.
Минуло вісім років. Вибухнула повномасштабна війна, її розв’язала Московщина, немала частина українських земель перебуває в окупації. Одначе на окремих напрямках нам вдалося не тільки відтіснити ворога за кордон, але й елементарним чином перенести бойові дії на його територію. Я не знаю, яким буде подальший перебіг війни і не знаю, чи наше військово-політичне керівництво прийме рішення про перехід до повномасштабних дій на території противника (а також, власне, не знаю, чи існуватимуть обставини, за яких цей перехід буде можливим і корисним). Проте я переконаний: Україна має відійти від парадигми визволення (або ж антиімперської чи антиколоніальної парадигми). Об’єктивно визволяючи, звільняючи від ворога власну територію, ми водночас повинні утверджуватися в іншій парадигмі – парадигмі натиску, парадигмі амбіцій, що сягають за межі наших кордонів, парадигмі панування.
Одним із ключових елементів парадигми «визволення» є настанова на здобуття та захист негативної свободи – «свободи від» (на відміну від «свободи для»). Ворог у цій парадигмі мислиться як «споконвічний» і абсолютно чужий. Із ним нас пов’язують лише століття «поневолення». Це «поневолення» потрібно припинити, відгородившись від ворога нездоланною прірвою, тим самим забезпечуючи собі негативну свободу.
Того, що відрізняло наших предків від предків росіян, було більш аніж достатньо, аби в епоху модерного націєтворення українці відбулися як окрема нація. Теперішня Москва у божевільний спосіб нехтує реальністю і намагається заперечити наше право бути окремим суб’єктом історії. Та це не єдиний вимір нашого протистояння. Нині ми протистоїмо тому, що прийшло на місце СССР. Сучасна Росія є згустком патологій та імітацій. Це ракова пухлина на політичній мапі світу, і мати з нею спільність було би недоречним навіть тоді, якби відмінностей між українцями та росіянами існувало значно менше.
З огляду на сказане, Україна потребує не тільки оборони-визволення. І навіть не одного лише покарання держави-агресора. У Дмитра Донцова є чудове формулювання: «право первородства на Сході Європи», і воно дуже добре підходить для опису альтернативи «визвольницькій» парадигмі нашого протистояння з Москвою. У своїх намаганнях знищити українську державність Росія справді керується не тільки прагматичними міркуваннями та радянською міфологією, але й ідеєю того, що Київ є однією з відправних точок її історії, тож землі навколо нього потрібно «воссоєдініть». Замість типового «антиколоніального» заперечення історичних зв’язків між Києвом та Москвою необхідно прийняти думку, що ми приречені конкурувати з росіянами якраз через наявність цих зв’язків. Новітня Україна повинна утвердитися у статусі основного спадкоємця середньовічної Русі за правом первородства. Для Москви таке утвердження неприйнятне, і ця обставина сама по собі визначає категоричний характер нашого протистояння. А крім того, як було сказано, ми протистоїмо не повноцінній імперії, а сукупності патологій та імітацій.
Можна сказати, що ми боремося проти порожнечі, вакууму. Поки що ця порожнеча ховається за фасадом могутності озброєної бензоколонки. Наше завдання – зруйнувати фасад і заповнити вакуум власними амбіціями. Ми вже переконалися, що фасад містить багато бутафорії, хоч недооцінювати ворога, безперечно, не варто. Теперішня фаза війни навряд чи закінчиться «миттєвим» утвердженням нашого права первородства. Вочевидь, нас чекатимуть наступні фази збройного протистояння, а також інші форми протиборства. Уявити сценарій мирного співіснування суб’єктного Києва та суб’єктної Москви надзвичайно важко, майже неможливо. Ми приречені на подальше протистояння. Вести це протистояння в ім’я власного права первородства куди краще, аніж у межах антиколоніальної логіки.
Ігор Загребельний
