Юрій Щур
На війні не буває напів міри. Є біле й чорне. Свій та ворог, своє та вороже. Про те, що історичні події не можна оцінювати лише з позицій «чорного» та «білого» говоритимуть історики, але років через 100 – не менше. Сьогодні й зараз – лише так, відверто й радикально. Росія – ворог. Росіяни – вороги. Ми захищаємося, вони напали й намагаються нас знищити. «Хороші руські» – міф, інструмент ідеологічної війни. Російська музика, кіно й культура загалом – отрута «мижебратства» тощо.
Відповідно, у наборі «чорного», ворожого – книга, надрукована в Росії. І попри те, що сучасна війна з Росією триває вже 8 років, лише за кілька місяців після повномасштабного вторгнення до народних обранців «дійшла» ця абеткова істина. Відповідно, 19 червня Верховна Рада ухвалила Закон №2309-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо встановлення обмежень на ввезення та розповсюдження видавничої продукції, що стосується держави-агресора, Республіки Білорусь, тимчасово окупованої території України». Наступного дня закон надійшов на підпис президенту.
Згідно з цим, вже з 1 січня 2023 року книжки мають видаватися українською мовою, мовами корінних народів України та країн Євросоюзу. Відомий історик, народний депутат Володимир В’ятрович зауважив, що автори законопроекту розробили механізм як перекрити вплив «русского міра» на українське книговидання і книгорозповсюдження, і ззовні, й зсередини країни.
Що відбулося далі? А нічого. Є така норма в українському праві, коли відповідно до частини третьої статті 94 Конституції України, не підписаний упродовж 15 днів закон «вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений». Але де Конституція, а де чинна влада? Закон досі не підписано попри суспільну важливість і одностайну підтримку парламентом. Не зайве зауважити, що серед авторів законопроєкту є й Голова парламенту Стефанчук, максимально лояльний до Зеленського.
Не підписав до сих пір, не зважаючи на те, що ухвалений закон не забороняє російську книгу, власне – «книгу з оригінальними творами російською мовою». Закон скерований на 100% українізацію перекладів іноземних творів й, відповідно, нейтралізації захоплення українського ринку російськомовними перекладами. А російська мова – хіба не іноземна? Та то таке, очевидно.
У будь якому випадку, обмеження просочування російськомовної літератури на територію України – явище більш ніж позитивне. Ще один набій, скерований в окупанта. Прицільний, мов новомодний HIMARS, але більш потужний. Оскільки б’є не на кілометри, а на роки вперед. І наш Верховний Головнокомандувач мав би то розуміти. То ж чому не робить? Не на часі? Чи дух «сватовства» не відпускає?
А от хто розуміє та робить, так це окупанти рашисти. На просторах інтернету можна знайти щонайменше кільканадцять відеосюжетів про зачистки бібліотек від українських книг на окупованих територіях. Натомість – завезення пакунками «ісконноправильних» і не аби звідки – із самой аж Маскви-матушкі.
Ще в березні цього року Головне управління розвідки повідомляло, що на окупованих теренах Луганщини, Донеччини, Чернігівщини та Сумщини рашисти почали вилучати й знищувати українську історичну та художню літературу. Найбільше окупантів «цікавили» книги з історії українських Майданів, АТО/ООС, боротьби за незалежність. В окупантському переліку заборонених історичних діячів фігурували гетьман Іван Мазепа, Головний Отаман Симон Петлюра, Провідник ОУН Степан Бандера, Головний командир УПА Роман Шухевич тощо. «Екстремістською» було визнано й книгу «Справа Василя Стуса», упорядковану Вахтангом Кіпіані.
13 травня, під час брифінгу, голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв розповів про спалювання окупантами українських книжок, як невід’ємну частину злочину проти українців: «після того як вони закінчували вбивати, грабувати й ґвалтувати, вони йшли в бібліотеки, викрадали й спалювали усі книги на українській мові».
Відомі широкому загалу відеосюжети із Запорізької області про «зачистки» бібліотек у Енергодарі, Михайлівці та Мелітополі. В останньому, за повідомленням полковника Руслана Ткачука, «рашисти вилучають з бібліотек українські книги. Зокрема, підручники з історії України оголошені забороненою літературою, яка, на їх хвору думку, просуває ідеї націоналізму. Замість них планують завезти підручники кремльовських псевдоісториків-пропагандистів».
«Невтаємничений» українець, із інтоксикованим совком світосприйняттям, той що гривні вперто називає «руПлями», почухуючи потилицю філософські видасть: «зіпсував клятий Путін братніх хороших руських». Проте, все набагато простіше – не псував, вони такі за своєю суттю. Були, є і будуть. І якщо озирнутися на 100 років тому, в часи Української революції (для прикладу – на Запоріжжі), ми побачимо коріння такої рашистської традиції.
У січні 1918 року більшовики з Пєтрограду захопили місто Олександрівськ (сучасне Запоріжжя), яке визнавало владу УНР. І солдати-пєтроградци проявили себе в окупованому місті і на культурному фронті. Як згадував місцевий житель Гаврило Гордієнко, «тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою», як напр. Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка, а самі портрети його профанували, дерли, топтали їх». Великим поетом для комуністів Шевченко стане пізніше, коли вони зрозуміють безперспективність спроб його заборони для українців.
Також маємо цікавий звіт товариства «Просвіта» села Павлівка Олександрівського повіту за трохи пізніший час: «Минулий 1919 рік був надзвичайно ненормальним …, позаяк місцева влада часто мінялась між більшовиками і махновцями, які дивились на все українське, як і на «Просвіту» особливо, як на щось контрреволюційне і шкідливе для їх існування, через що навіть вистави небезпечно було улаштовувати… Друга ж половина 1919 року була цілком мертва для «Просвіти», позаяк нова влада «білих» ще гостріше поставилась до українського питання, маючи своїм лозунгом «Єдина, Велика, Неділима». Тільки в кінці грудня, коли влада «білих» скінчилась і на її місці з’явилась Радянська влада з лозунгами «Незалежної України», тоді тільки для «Просвіти» на деякий час з’явилась можливість культурної праці». Большевики тоді якраз гралися в суверенні республіки. Закінчилося, правда, це швидко та дуже «болісно» для тих, хто повірив.
Гаврило Гордієнко у спогадах зафіксував і ставлення білогвардійців до «Просвіти» в Олександрівську. Так у Народному домі, де розміщувалася «Просвіта», невдовзі після приходу до міста «денікінської влади» було розміщено частину якогось полку. «Денікінці», коли побачили де вони знаходяться, спеціально зацікавилися просвітянською бібліотекою, яка тоді нараховувала не одну сотню томів. Книги розміщувалися в численних шафах під склом. Гордієнко писав, що «вояки шафи порозбивали, книги понищили, потоптали, попалили».
Білі росіяни тоді програли, перемогли червоні. Саме вони потім вилучали залишки неугодних книжок, натомість наповнюючи книгозбірні й книгарні «перевіреним друкованим продуктом».
Щось змінилося з того часу? Ні. Друковане слово і в епоху інтернету не втратило своєї ваги. А книгарні, як і видавництва, працюють і під час війни. Навіть у містах, де регулярні «прильоти».
То що ж ми маємо сьогодні? Яка ситуація із прийнятим 306 депутатами законом? На власній сторінці у Фейсбук Володимир В’ятрович розмістив заяву спільноти «Мова об’єднує» із красномовною назвою «Ні – розмінуванню культурного кордону з Росією». Серед іншого тут згадується і ситуація із згаданим вище законом. Цитую: «Всупереч Конституції президент України два місяці не підписує закон 2309-ІХ про заборону книжкового імпорту з Росії та Білорусі. Глава держави демонструє зневагу до парламенту, який ухвалив цей закон 306 голосами, до численних закликів видавців, діячів культури, громадських організацій, визначних юристів, тисяч українських громадян і навіть власного уряду підписати закон. А міністр культури, який офіційно підтримав ухвалення закону, тепер розповідає, буцімто він антиєвропейський і порушує права людини. Така поведінка влади є неприйнятною і вигідна лише Росії та її лобістам».
Ось так і виходить, що війна у нас з одвічним ворогом – Росією. Але, з огляду на дії влади – це не точно.
