Виступ архиєпископа Ігоря (Ісіченка) на урочистій академії з нагоди 85-річчя створення Організації Українських Націоналістів (Київ, 1 лютого 2014 р.)
Дорогі Брати і Сестри! Пані і Панове!
Читаючи книгу Вихід, ми дивуємося впертій наполегливості Мойсея, з якою він знов і знов прагне донести до фараона почутий з вогненного куща наказ-застереження: «Відпусти Мій народ, і нехай вони служать Мені!» (Вих. 8:16). Але ще більше дивуємося нерозважливій самовпевненості єгипетського правителя, котрий, всупереч все новим і новим карам, що спадають на його країну, відмовляється випустити з-під своєї влади небезпечних рабів. І зрештою невидимий меч згубника стинає всіх первістків, а фараонове військо гине серед хвиль Червоного моря…
Нині той самий заклик лунає з оповитої димом і вогнем вулиці Грушевського: «Відпусти Мій народ!» (Вих. 8:16). Він звернений не до одного конкретного правителя, а до всієї успадкованої від імперії зла політичної системи. Роки блукань у нетрях посткомуністичного світу мусили нас переконати: без рішучого, кардинального розриву з реліктами УССР надії на вихід з країни рабства залишатимуться ілюзіями.
64 роки тому Степан Бандера застерігав: «Націоналістичний рух мусить виступати цілком чистий і революційно-безкомпромісовий проти всього, що походить від московського большевизму, або до нього доводить, хоч би в дальших, зразу невидних наслідках» («Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс», 1950). Починаючись із політично нейтральних євроінтеграційних гасел, київський Майдан невдовзі замайорів червоно-чорними прапорами боротьби і над ним залунало бандерівське вітання. Водночас же логіка опору покликала до молитви, заохотила звернутися до священиків. Майдан здіймається на духовну боротьбу з реліктами большевизму, з диктатурою кримінальних кланів.
Вихід з країни рабства – це лише початок важкого шляху. Без творення цивілізаційної альтернативи спроби втечі з імперії зла можуть обертатися блуканням по колу або й реставрацією віджилої системи. Безкомпромісний розрив з минулим необхідний для відкриття шляху в майбутнє. Майбутнє ж залежить від зрілості в опануванні запоруки реальної свободи – служіння Богові. «Відпусти Мій народ, і нехай вони служать Мені!» (Вих. 8:16) – повторює Мойсей.
Це здається парадоксом: прагнути до свободи й готуватися до служіння. Але служіння Богові і є єдиною реальною альтернативою рабства. Бо ж це служіння передбачає цілеспрямоване втілення у власне життя й суспільну дійсність цінностей, які відкриваються Мойсеєві дорогою до Обіцяної землі, а потім даруються людству воплоченим Словом, Самим Божим Сином Ісусом Христом.
Христове Євангеліє пропонує шлях, безкомпромісно ворожий большевицькій доктрині. Воно вчить бути чесними в слові, солідарними в дії, реалістичними в програмах і послідовними у їхньому втіленні в життя. Воно застерігає від легкодухости й угодовства, запобігання перед сильним і визиску слабшого. Воно непримиренне до будь-яких видів корупції, обману, насильства. А водночас Євангеліє вимагає від нас взаємної коректности, пошани до гідности один одного.
Досвід Майдану став викликом для збайдужілого політикуму, звиклого вимірювати силу особи, партії або блоку контрольованими ними капіталами. Він відкрив силу правди, здатної згрупувати громаду й наснажити її на протистояння кримінальним кланам, злитим із адміністративно-командною системою. Він нагадав про непереможну силу ОУН, що роками гідно протистояла окупаційній владі.
85 років тому перший великий збір ОУН поставив за мету «уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державнотворчі сили». Ця мета лишається актуальною й досі. Її не досягти без духовної віднови кожного, хто бере на себе тягар суспільного служіння. І коли ми прагнемо, щоб Майдан став для нашого народу Червоним морем, за яким залишаться століття принизливого рабства, зрощуймо в собі вільну, мужню, свідому своєї гідности особистість, безкомпромісну до «всього, що походить від московського большевизму» й здатну на жертовне простування шляхом євангельського служіння ближньому слідом за Христом.
