Тарас Колісник, журналіст, м. Київ
Російські фахівці права оцінюють так зване «приєднання» Криму, що здійснено два роки тому – після так званого «референдуму» 16 березня, як порушення Конституції РФ.
У цьому матеріалі пропонується хроніка кримських подій лютого–березня 2014 року та перелік цілої низки порушень Конституції РФ. З огляду на них будь-коли – сьогодні чи через рік, чи через десять – можна повернути назад «колесо історії».
Професор російського науково-дослідного університету «Вища школа економіки», директор Інституту моніторингу ефективності правозастосування Олена Лук’янова, за її ж власним визначенням, не належить до людей, котрим можна було б дорікнути у кримофобії. Їй, зокрема, довелося бути керівником наукової експертної групи по «територіях, що тяжіють до Росії». Вона зізнається, що писала і говорила: Крим потребує більшої гнучкості з боку української влади і наполегливості з боку російських політиків. Але те, як відбулося так зване «приєднання» Криму до РФ, стало для неї вкрай неприйнятним. Тому перший висновок, який нею зроблено щодо цієї безпрецедентної анексії – «Крим все-таки не наш»…
У своїй статті в інтернет-виданні «Новая газета» під заголовком «О праве налево», О. Лук’янова цитує окремі відгуки на подію березня 2014 р. Зокрема, президент США Барак Обама: «У президента Путіна, очевидно, інший набір юристів. Можливо, у нього інший і набір інтерпретацій». А ось канцлер ФРГ Ангела Меркель висловилася жорсткіше: «Росія під час кризи в Україні діяла за законами джунглів, актуальними для XIX—ХХ віків».
Чому раптом це сталося зараз? 22 роки у Росії мовчали, а за 23 дні приєднали? Чому тільки Крим, якщо референдум подібного роду був свого часу і в Придністров’ї? – ставить питання росіянка-професор. Відповідь на ці питання можна було б подати словами випускниці факультету міжнародних відносин Санкт-Петербурзького університету та Московського державного інституту міжнародних відносин Ксенії Собчак: «Правда полягає в тому, що російська зовнішня політика на Україні була оглушливо провалена, і замість дипломатичних рішень в хід пішло політичне мародерство. Можна було б навіть забути про «моральність» – її у політиці будь-якої держави значно менше, ніж розрахунку, але ті економічні наслідки, котрі ми всі на собі відчуємо в найближчі роки, будуть відчутними для кожного росіянина. Наша держава здійснила засуджуваний всім міжнародним співтовариством безпрецедентний політичний акт і ще й без вигоди, а з втратами для своєї економіки… Історичної справедливості щодо Криму належало б домагатися роками переговорів з Україною, побудовою стосунків, дипломатичними торгами. А не красти канделябр з палаючої сусідської оселі, навіть якщо цей канделябр було подаровано зоп’яну».
Простежимо хроніку березневих подій з огляду на повідомлення інформаційних агентств.
У ніч з 26 на 27 лютого 2014 року групою невідомих осіб у військовій формі без розпізнавальних знаків було захоплено будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Над нею було піднято російські прапори.
27 лютого було припинено сухопутне сполучення між Кримом і материковою Україною.
Того ж дня Верховна Рада АРК оголосила про проведення референдуму про статус автономії і розширення її повноважень. Голосування було заплановано на 25 травня 2014 року. Тоді питання, винесене на референдум, ще не містило положень про порушення територіальної цілісності України. Метою референдуму було «удосконалення статусу АРК, щоб права автономії було гарантовано за будь-яких змін центральної влади чи Конституції України».
1 березня, фактично через день, президент Росії В. Путін запросив у Ради Федерації право на використання обмеженого військового контингенту за межами Російської Федерації і отримав карт-бланш на введення військ на територію України для «нормалізації громадсько-політичної обстановки у цій країні».
Того ж дня дату референдуму в Криму було перенесено на 30 березня 2014 року.
4 березня президент Путін заявив, що Росія не розглядає варіант приєднання Криму до Росії. «Тільки самі громадяни, — сказав він, — за умов свободи волевиявлення можуть і повинні визначати своє майбутнє».
6 березня влада АРК і міста Севастополя оголосили про зміну формулювання питання референдуму і про перенесення голосування на 16 березня.
16 березня – день «референдуму». За офіційно опублікованими даними, за возз’єднання Криму з Росією «проголосувало» 96,77 % від кількості учасників.
17 березня, опираючись на результати «референдуму», Верховна рада АРК проголосила Крим незалежною суверенною державою — Республікою Крим, у якій місто Севастополь має особливий статус.
17 березня президент Путін підписав свій указ про визнання Республіки Крим в якості суверенної і незалежної держави.
Одночасно Республіка Крим звертається до Росії з пропозицією про прийняття її до складу Російської Федерації в якості нового суб’єкту Російської Федерації зі статусом республіки.
«Парламент» Криму в прискореному порядку підготував проект міждержавного «договору» про вступ до складу Російської Федерації.
18 березня Путін розпочав процедуру прийняття Криму до складу Росії. Він поставив до відома уряд і палати Держдуми про пропозиції Держради Криму і Законодавчого зібрання міста Севастополя про прийняття в Російську Федерацію і утворення нових суб’єктів.
Того ж дня він ухвалив і підписав міждержавний «договір» про прийняття Криму і Севастополя до складу Росії, згідно з яким у складі РФ утворюються нові суб’єкти — Республіка Крим і місто федерального значення Севастополь.
18 ж березня Путін направив до Конституційного суду запит про перевірку підписаного «договору» на його відповідність Конституції. Запит було прийнято до розгляду негайно, без проведення публічних слухань.
Вранці 19 березня Конституційний суд признав «договір» про приєднання Криму таким, що відповідає Конституції Росії.
19 березня президент Путін вніс «договір» на ратифікацію в Державну думу разом з відповідними проектами законів.
20 березня Державна дума ратифікувала цей «договір».
21 березня Рада Федерації теж ратифікувала договір. Путін підписав закони про приєднання Криму і Севастополя до Росії.. Договір вступив в силу.
21 березня у складі Росії було утворено Кримський федеральний округ і призначено повноважного представника президента Російської Федерації в Криму.
Для будь-кого стає очевидним, що при такій шаленій оперативності Конституційний суд Росії опинився у неймовірно складному становищі – адже йому на прийняття рішення відведено всього одну ніч. Мабуть, цей факт сам по собі заслуговує того, щоб опинитися в пам’яті правової історії. Довелося стати перед вибором – залишитися в рамках правового поля чи піддатися вимогам кремлівської влади. .Але останнє схиляє до цілої низки порушень.
Перше з них – недопустимість запиту. Згідно зі статтями Конституцій РФ та законів про Конституційний суд РФ, запит можливий тільки у тому випадку, коли міждержавний договір, на думку заявника, містить певну невизначеність, а сам договір підлягає ратифікації, тож заявник вважає його таким, що не підлягає введенню його в дію та застосуванню в РФ. Але ж ніякої невизначеності у Договорі виявлено не було і сам президент не вважав його неконституційним. Тобто, сам запит був недопустимим і не міг бути прийнятим до розгляду. КС РФ сам у тексті на двох сторінках змушений був визнати, що при розгляді була відсутня сторона спору, а правомірність розгляду мотивувати тим, що перевірка Договору є всього лише «невід’ємною частиною державно-владного рішення», а тому – обов’язком суду. Тобто, якщо не можна, але дуже хочеться, то можна.
Друге порушення – невиконання процедури розгляду. Сам суд змушений був зізнатися, що при розгляді було порушено процедуру розгляду – з обов’язковим попереднім вивченням питання та проведенням слухань, на що потрібно було чимало часу. Суд міг скористатися відповідними нормами законодавства і звернутися з пропозицією про призупинення процесу вступу в силу міжнародного договору РФ до завершення розгляду справи. Але навіщо? Адже все й так вирішено «з врахуванням специфіки цієї справи».
Третє, четверте і п’яте порушення – стосовно обов’язкових меж перевірки договору. Закон передбачає межі його перевірки на відповідність нормам Конституції – за змістом норм, за формою, за порядком підписання, укладення, прийняття, опублікування чи введення в дію. Нічого цього виконано не було.
Аналізуючи постанову КС РФ від 19 березня 2014 року з позиції усіх цих обов’язкових вимог, можна зробити висновок, що суд самоусунувся від перевірки Договору, стверджує Олена Лук’янова. Та й як він міг, маючи лише одну ніч для прийняття рішення?!
Порушення шосте. Крим визнано суб’єктом РФ з дати підписання договору, хоча це не відповідає. Конституції РФ, за якою приєднання іноземної держави до РФ може визнаватися лише з моменту ратифікації парламентом договору щодо цього. Конституційний суд це добре розумів, але у тексті постанови прямо заявлено: «Республіка Крим вважається прийнятою до Російської Федерації з дати підписання Договору, що носить характер принципового політичного волевиявлення».
Порушення сьоме. Конституційний .суд прийняв рішення всупереч власній правовій позиції. В період чеченських війн той же суд визнавав, що в РФ не може бути чийогось одностороннього прийняття рішення про зміну статусу Федерації. А раз так, то Росії – в силу принципів послідовності та добросусідства – належало б визнавати й право України на непорушність територіальної цілісності.
Порушення восьме – проблема Севастополя. На тому ж березневому «референдумі», як зазначено у офіційному повідомленні про його підсумки, більшістю учасників не було підтримано повернення до Конституції Республіки Крим 1992 року, за якою місто Севастополь мало особливий статус. Тож виходить, що це місто не було іноземною державою, щоб його приймати до складу Росії з особливим статусом за міждержавним договором. Тому й Севастополь зараз у Росії – теж неконституційний суб’єкт. І те, звідкіля у Договорі взявся Севастополь, є одним з важливих моментів всієї події.
Торкаючись аспекту цивілізаційної проблеми О. Лук’янова була змушена резюмувати, що мова тут може йти не про різницю різних типів цивілізації, «а про різницю між цивілізацією і варварством».
Згадуючи вислів голови Конституційного суду РФ, спеціаліста з історії правових вчень, професора Валерія Зоркіна про те, що «коли право гине, то світ опиняється біля краю прірви», О. Лук’янова робить наступний висновок: «багато в чому, завдячуючи очолюваному саме ним суду, ми вже там опинилися».
Насамкінець пригадаємо окремі події давнішої історії: 1552 р.- приєднання Казані, 1554 р. – приєднання Астрахані, 1783 р. – приєднання Криму, 1920 р. – приєднання Криму, 1944 р. – приєднання Криму. І ось 2014 р. – «приєднання» Криму. Чому важко дається лише приєднання Криму?». Якщо так «приєднувати», то зрозуміло, чому.
Авторський проект «Росія у власному дзеркалі»
