Людині властиво озиратися назад. Навіть просто йдучи вперед, інколи – аби переконатися, що позаду відсутня небезпека. Людству, колективній множині, також це властиво. І мета такої дії досить таки схожа – озираючись на помилки попередніх поколінь, намагатися уникнути їх у майбутньому.
Можливо, це видається дещо дивним, але часто ми не просто озираємося назад, але й заглиблюємося у смисли минулого. Гортаємо сторінки творів мислителів років далеких та не дуже. Що ми там шукаємо? Відповіді на виклики сьогодення. Проте, не рідко, також шукаємо дороговказ на майбутнє. Історія розвивається по спіралі, ми проживаємо кожну епоху знову, але у іншому тлумаченні й прочитанні. І кожна нова вісь має схожі вихідні дані й лише від кожного нового покоління залежить, яким буде життя, «коли кінчалася епоха».
Ми не даремно порівнюємо сьогоднішню російсько-українську війну з подіями початку ХХ століття, роками Української революції. Не даремно згадуємо про старшин українських армій, Наддніпрянської та Галицької, «приміряючи» їх однострої на звитяжців сьогодення. Намагаємося вивчити досвід їх успіху й уникнути гіркоти поразки. Втримати державу, вберегти співвітчизників. Тримати у вікні кулемет, аби не повторилися жахи Голодомору. Боротися єдиним організмом, а не потонути у хвилях романтизованої отаманії.
Ми живемо в епоху боротьби за саме існування української нації. Це не пафосні слова на передвиборчому мітингу, це сувора реальність. Коли саме слово «нація» набуває не просто значення «уявленої спільноти», коли це більше й набагато ближче до кожного з нас. Коли це усі навколо, оті Шевченкові «і мертві, і живі, і ненароджені». По духу, по смислах, по світосприйняттю. То ж чи варто дивуватися, що в такі часи «все, що молоде, ідейне і активне зараховує себе до націоналістів». Так було вже раніше, у 1930-ті, коли й було схарактеризоване полковником Євгеном Коновальцем. Тим, хто пройшов горнило війн і революцій, пізнав радість перемог й гіркоту поразки, бачив велич Соборництва України та руїну розбрату.
Полковник знав, про що говорив. Він був при самих джерелах організованого націоналізму. Разом із тими, хто не скорився політичній доцільності «сильних світу сього», наповнював Ідею змістом, спонукаючи до Чину. Український націоналізм не був і не є явищем, яке замкнене у власних догмах і рамках. Націоналістичне середовище постійно перебувало у пошуку найкращого «рецепту» визволення України з-під ярма російських окупантів, якими б кольорами вони себе малювали: білими, червоними, зеленими, брунатними тощо.
Сучасна історія України засвідчила, що цей «рецепт» максимально простий. Незалежна соборна Україна можлива лише тоді, коли зникне, буде розвалена, остання імперія. Імперія Зла у 1991-му не зникла, вона лишень причаїлася в очікуванні нової нагоди для кривавого зміїного кидка до артерій відновлених незалежних держав. Лише коли на руїнах сучасної орди з північного сходу постануть незалежні суверенні національні держави, лише тоді ми зможемо жити «в сім’ї вольній новій».
Говорімо відверто, українці спробували жити на умовах добросусідства з Росією. Від 1991 року підписувалися якість договори, перерізалися стрічки й комусь-таки здавалося, що «незалежність нам далася без крові». Тим часом, одвічний ворог другом ставати наміру не мав, що й не дивно. Русифікація навколишнього простору, «рускомірство», мов метастази, розповзалися територією здавалося б суверенної України. Однак, цей суверенітет не зашкодив натрамбувати по вінця український Крим російськими військами, що й далі, за звичкою, почувалися панами над «аборигенами». Не зашкодив знищити армію, перетворивши її на майже рудимент епохи. Зрештою, модерне державотворення на теренах колишньої колонії й далі контролювалося метрополією. Окремі спалахи національного спротиву не давали зашморгу на шиї затягнутися до точки неповернення.
Хто стояв при джерелах тих спалахів? Хто був їх локомотивом? Очевидно, ті що міркували, як раніше вже полковник Коновалець. У одному із своїх листів у 1930 році він, зокрема, писав: «Розходиться мені лише о саму справу визвольної боротьби та революції, яку хотів би бачити на правильному шляху. І це не є ніяка злоба ні – з другого боку – приємність для мене, коли я підчеркую лихі сторони та промахи. Робимо це на те, щоби їх справити. Робимо одверто, і в цьому переконанню, що сповняю в цей спосіб свій громадський обов’язок. Думаю, що гірше було би, коли б дивився, бачив, розумів і – мовчав».
Ось це й відрізняє пасіонарія від обивателя. Перший не зможе дивитися, бачити, розуміти й мовчати. Він не зможе стати частиною системи з її викликами, корупцією та розмитістю. Ламатиме її, боротиметься за благо народне, буде «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Голодуватиме на Майдані разом із однодумцями на зламі епох, першим встановить намет у 2004, щоб через 10 років йти на штурм ворожих кордонів з бруківкою в руках. Люди Чину першими з Майдану відправилися на буремний Схід боронити запорозькі вольності від московитів. Першими взяли до рук мечі у 2022-му.
Вдивляючись у сьогодення й озираючись назад, пригадуємо слова Миколи Міхновського з початку ХХ століття про наше буття вже в реаліях омріяної поколіннями незалежної України: «Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу. Націоналізм – це велетенська і непоборна сила. Під її могучим натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу були під чужинецькими гнобителями. Націоналізм єднає, координує сили, рве до боротьби, запалює фанатизмом поневолену націю в її боротьбі за самостійність».
На державному рівні ми не мали того фанатизму, який би вів Україну до когорти величних держав. Ми мали владу, яка озиралася на нащадків колонізаційної імперії, але не на своє славне минуле. Яка почитала бовванів – ідолів імперії, але зневажала своїх мислителів та борців. Яка виховувала манкуртів – паразитів в корупційній павутині, але не будівничих могутньої держави.
І на це також ми маємо оглядатися. Збудувати новий якісний шлях можливо лише тотально знявши намул попередніх «будівничих». Ми не можемо просто пишатися нашими героїчними попередниками й сучасними борцями за волю й незалежність. Ми маємо пам’ятати усіх, хто прямо чи опосередковано причетний до початку цієї, сучасної, війни.
Вдивляючись у сьогодення й озираючись назад, ми йдемо впевнено своєю дорогою. Дорогою випробування, кривавого й гіркого, на шляху до відродження міці й могутності Української Держави. Ми маємо провідників і тих, з ким за честь крокувати поряд.
Ми не схибимо з цього шляху. Не повернемо назад. Не можемо. Не маємо жодного права.
Якою б темною не була ніч, світанок завжди настає. Якою б міцною не була імперія, вона приречена на розпад. Carthago delenda est.
Ми переможемо!
Юрій Щур
