В Українському кризовому медіацентрі 16 вересня пройшла прес-конференція Володимира Балуха, котрий розповів про боротьбу із російською системою у тюрмі та про знущання і тортури, яких він зазнав через свою українську позицію. У заході також взяли участь російський адвокат українця Дмитро Дінзє, громадянський захисник Балуха Архієпископ Сімферопольский і Кримський Православної церкви України Климент, координатор Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник.
Історія українського активіста з Криму Володимира Балуха після російської анексії півострова перетворилася в низку адміністративних і кримінальних справ. У грудні 2014 року він розмістив на своєму будинку в селищі Серебрянка український прапор, а на стіні ‒ табличку «Вулиця Героїв Небесної сотні, 18». Наприкінці 2016 року Володимира Балуха затримали співробітники ФСБ Росії. Вони стверджували, що на горищі будинку активіста знайшли патрони й тротилові шашки. Підконтрольний Росії суд у Криму засудив його до п’яти років позбавлення волі за двома кримінальними справами: зберігання боєприпасів та інцидент, який назвали «побиттям начальника Роздольненського ізолятора тимчасового утримання». Пізніше вирок пом’якшили до 4 років і 11 місяців. За час утримання під вартою Володимир Балух, як і ряд інших звільнених нині в’язнів, кілька разів оголошували голодування. Останнє судове засідання у справі активіста відбулося 5 липня 2018 року в Криму. Пізніше його етапували в колонію №4 в російському місті Торжок, де Балух провів близько року. Зараз Володимир Балух проходить реабілітацію в лікарні «Феофанія» в Києві.
Перед самим обміном йому запропонували написати заяву на помилування в ультимативній формі: «Або ти пишеш цю заяву, або їдеш назад в табір», на що він категорично відповів, що краще поїде назад, ніж буде писати таку заяву. Коли зайшов до автобуса і побачив, так би мовити, «зіркові обличчя», зрозумів, що сталося щось екстраординарне: бо там разом були вже і Карпюк, і Клих, і Сущенко, і Сенцов з Кольченком ‒ усі такі відомі політв’язні. Обмін відбувся 7 вересня 2019 року.
Путінська в’язниця ‒ це певний зріз суспільства, якщо говорити про російські реалії, хоча тюрма взагалі ‒ об’єктивна річ. Витримати катування на довгому відтинку часу – неможливо. На короткому – можна, а на довгому – ні. Це НКВД 1937 року. Жодна людина не може витримувати ці катування довго. Тому після звільнення Балух, Сенцов, Сущенко, котрі отримали певну ступінь медійності, будуть направляти її в правильне річище ‒ у річище звільнення інших громадян України, які залишаються в російських в’язницях. І бажають всі хлопцям, які там залишилися, не втрачати відчуття того, що тут, на волі, вся активна частина суспільства боротиметься далі за їхнє звільнення. Найбільше підтримує політв’язнів, як особливу категорію, коли вони перебувають в неволі, спілкування у вигляді листів, якийсь зв’язок із зовнішнім світом ‒ це вкрай важливо в умовах в’язниці. Найголовніше ‒ щоб хлопці там відчували, що суспільство тут їх потребує. Це дух взаємодопомоги. А люди сидять і хвилюються тільки про одне ‒ вони хочуть залишитися гідними людьми в цьому житті і бажають тобі бути такою ж людиною. Це є найбільшою підтримкою.
За словами Балуха найголовніше зараз ‒ не втратити Крим не територіально, а ментально. Він все більше й більше розвертається в бік України. Незважаючи на те, скільки проукраїнських громадян виїхали та скільки приїхали з Росії на півострів. Українське суспільство має перестати ставитися до кримчан як до зрадників. Так, звичайно, і зрадники там є. У Криму дуже багато людей, які ментально з Україною, і Балух з Сенцовим та Кольченком як приклад. Державі варто підтримувати цих людей фінансово і, найважливіше, морально. Тому що головне ‒ люди, а не територія.
Георгій Лук’янчук
