(«воздихатєлям» по «ізящной словєсності»)
Чому Пушкін має піти слідом за «русскім воєнним кораблем»? Бо він – його невід’ємна частина й один із оспівувачів того «міра», який цілком логічно набув форм російського нацизму.
«Русскій мір» ніколи не визнавав українців і білорусів за окремі нації з правом на самостійне життя. Поет, як і Ніколай І, також не визнавав цього ані для поляків, ані для литовців і був таким же рашистським пропагандистом, як і нинішні соловйови-скабєєви. І йдеться тут далеко не лише про «Полтаву».
У колишньому СССР мільйони школярів усіх національностей, яких змалечку програмували-«присаджували» на поклоніння «вєлікому русскому поету», натхненно зазубрювали рядки пихатого московита – «Славянскіє ль ручьйі сольются в русском морє? Оно ль іссякнет? Вот вопрос», не підозрюючи, що вірш «Клєветнікам Россіі» Пушкін написав у дні повстання поляків і литовців проти імперії орків (1830-1831). І в той час, як поляки рятували свого генія і патріота Шопена, буквально виштовхуючи його з батьківщини на еміграцію, а французькі демократи вимагали від свого уряду втрутитись і допомогти Варшаві, яку тодішні рашисти потопили в крові, Саша Пушкін вальяжно й нахабно пояснював світу, що звірства московитів – то «внутрішні» розборки слов’ян між собою. Мовляв, це «давній спор», і ви сюди не лізьте – саме так, як нинішні путлєри вимагають від цивілізованого світу відступитися від України й віддати її на поталу імперському російському нацизму.
Простіше кажучи – «не ваша справа, повбиваємо скільки захочемо». Бо все, що ми позначили – як собаки мітять свою територію – це все наше, це просто «домашній спор» і «сємейная вражда».
Отже, для «гуманітарної надбудови» Оркостану 19 століття – тобто для Пушкіна чи Бєлінського, народи Східної Європи були всього лише складовими «величі» їхньої потворної імперії, так само як і для Ніколая І.
І сьогодні московити погрожують країнам, які прийшли нам на допомогу, абсолютно в стилі Пушкіна 19-го століття.
Чернетка листа поета до головного цензора Бенкендорфа (1831) свідчить про його повну підтримку кривавої політики тодішнього Мордору й про антизахідну, антицивілізаційну позицію самого Пушкіна: «озлобленная Европа нападает покамест на Россию, не оружием, но ежедневной, бешеной клеветою… молодые поколения, волнуемые журналами, требуют войны… Пускай позволят нам, русским писателям, отражать бесстыдные и невежественные нападения иностранных газет. Правительству легко будет извлечь из них всевозможную пользу, когда бог даст мир и государю досуг будет заняться устройством успокоенного государства, ибо Россия крепко надеется на царя; и истинные друзья Отечества желают ему царствования долголетнего».
Ну, ви зрозуміли, що в ті часи «денацифікація» у орків називалася трохи інакше – «успокоєнієм государства»…
Пушкіна вживили-«вгенетили» в тіла неросійських народів як культ – на місце знищених рашизмом національних поетів. Підтримку цього культу (на витиснення нашої сльози) не в останню чергу забезпечувала фальшива теза про «жертву» та її «трагічну долю».
Але… Пушкін був лакеєм. Лакеєм жандарма Європи Ніколая І, від якого значний час отримував гроші, таку собі «стипендію», на яку жив. Чи страждав він морально? Цілком можливо. Але то його проблеми, бо поет сам погодився на роль лакея та імперського глашатая. Адже наш Тарас Шевченко, який на відміну від Пушкіна мав і честь, і гідність, і повагу до інших народів, обрав собі зовсім іншу долю…
До того ж, «нєвольнік чєсті» (за Лєрмонтовим) не був аж такою беззахисною жертвою, як це намагається намалювати російська міфологія. Вранці, ще не вибравшись із постелі й не вмившись, Пушкін часто гукав прислугу й брав пістолет, з якого для розминки поцілював у муху на стіні. Вправний і склочний стрілець аж ніяк не був «беззахисною жертвою» у дуелі з Дантесом.
Мене ото лише дивує, чому в Тернополі (!) пам’ятник Пушкіну знесли вночі, крадькома? Там, де Саша ще стоїть, його слід прибирати лише вдень, при світлі сонця, УРОЧИСТО й НЕПОСПІШЛИВО – під акомпанемент «Революційного етюду» Фредеріка Шопена і рядків геніальної «Слов’янської Оди» Пантелеймона Куліша – української відповіді нахабному Пушкіну і всьому Мордору:
«Обманщице, кого ти не лестила,
Кому м’яких ти не слала перин?
Ще мало ти людей занепастила,
Що вірили обіцянкам твоїм!..
«Святою» ти себе провозласила
І небеса під себе осягла,
А на землі твоя нечиста сила
Слов’янську кров сторіками лила.
Обняти світ залізними руками
Силкуєшся, щоб людському уму
Спорудити з продажними попами
Вселенськую безвихідну тюрму.
І всіх слов’ян скликаєш воєдино:
«Зливайтеся: я – море, ви – руч’ї…
Корітеся і нахиляйте спину,
Хилітеся під присуди мої.
У мене ви дознаєте покою,
Як праведні у Бога за дверми:
У багнищі, стоячою водою,
Гниститиме з московськими людьми»…
Провидець та історіософ Пантелеймон Куліш у 1882-му, говорячи про брехливих московитів-«богоносців», констатував: там де з’являється цей «народ-освободитель», там «ллється кров слов’янська, як вода!». Нам, на початку 21-го століття, випала нелегка доля дізнатися про це знову…
Олексій Редченко
