Україну ми не віддамо

За останні півроку повномасштабної російсько-української війни, що триває вже дев’ятий рік, Росія добряче обламала і продовжує обрамувати зуби в Україні.

З уявної другої військової потуги у світі Україна вибиває пиху, як з лантуха з лайном. У всіх конфліктах після ІІ Світової війни Росія у складі СССР і як незалежна країна не несла стільки втрат, як за півроку «спецоперації» в Україні. Намагаючись зруйнувати українську державність, її суб’єктність та ідентичність, Путін за півроку для українізації та деколонізації мимоволі зробив більше, ніж українська держава за 30.

Але Путін ще не програв, що незворотне, а ми ще не виграли, що неминуче, тому ставки ростимуть і «дискотека» триватиме.

Днями по справах проїжджав одне з прифронтових містечок. Бачу, майорять над шляхом на стовпі синьо-жовтий і червоно-чорний прапори.

По дорозі назад пригальмував, щоб сфотографувати.

Збоку виринув старший чоловік. Назвався: «Данілич».

Каже, місцевий «бандерівець». Роззнайомилися. Народний Герой України. Дружить з «Да Вінчі». Тримає тут український світ. Вірить у перемогу. Неминучу. От лише Бахмут не треба здавати, каже. Їдемо далі, тепер вже й у нас в «бандеромобілі» свіжий набір донецьких синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів від Данилича. В руках морозиво. В серці тепло і запал віри. Дідька лисого вам, а не Бахмут.

Уже з першого дня Незалежності 24 серпня 1991 року постійно говорили про «не таку незалежність». Хоча правильно було б говорити про відновлення Незалежності. Що далася без бою, що не була полита кров’ю.

Ніби замало битв і крові було лише у XX столітті, щоб цю Незалежність здобути. Рік крові батьків і морів дідів.

Ніби не з крові своєї та чужої маємо той унікальний подекуди метровий чорнозем.

Тепер так вже ніхто не скаже.

Тепер цією кров’ю можна впитися.

Своєю і чужою.

Та чи досить цього буде, щоби здобути справжню Незалежність?

Паралельно, ті хто знав історію, говорили, що Незалежність неможлива без війни з Росією. Що Росія так просто не відпустить. Що треба готуватися.

І вони були праві. І готувалися. Але ставилися до них, здебільшого, як до юродивих.

Ота, ніби подарована без бою, хоч і вистраждана боротьбою попередників Незалежність таки виглядала трохи несправжньою і бутафорною.

Коли за синьо-жовтою вивіскою проглядалася Москва зсередини. Яка інколи навіть позірно конкурувала з Москвою, що ззовні. Хоча здебільшого була найвірнішим союзником, союзом, скріпленим Великим Договором і екзистенційною ненавистю до всього українського.

Режимом внутрішньої окупації назвали цю недонезалежність ще на межі нульових «прикладні політологи» з «Тризубу» імені Степана Бандери.

Справжня Незалежність таки була неможлива без війни з Росією.

Хоч і навіть така «незалежна» газовозалежна (і не тільки) Україна дратувала рассєян і Путіна.

А тут ще Майдан за Майданом, що руйнував усі ретельно вибудувані плани цю незалежність потихеньку прикупити, прикрутити і припинити (десь за білоруським зразком).

Чергового разу отримавши по пиці від Майдану, Путін «психанув» і напав на Україну у лютому 2014-го.

Потім, оговтавшись, вирішив далі звично душити домовленостями. Дипломатичний Іловайськ Мінська поволі стягував аркан на шиї Незалежності.

Тут вам і конституційно закріплений статус «язика», і федералізація (через право міжнародних зносин, звісно, виключно з Москвою, окремих регіонів), і позаблоковий статус (очевидно, як васальне визнання виключних геополітичних претензій на Україну), і закріплення колоніального статусу «язика» і ефесбешного «крівославія».

Все йшло «по плану». Неугодних зачистили, російську інформаційну довбню виростили, «п’яту колону» повернули і реанімували в парламенті.

Але знову щось пішло не по плану.

І Путін серйозно «психанув» удруге. І знову повів орду століттями торованими шляхами.

А ще повірив бравим заявам паркетних «єнєралів» і алтайських шаманів про Київ «за два дні».

І все повернулося на круги свої.

На екзистенційну війну з Росією.

Без якої справжньої Незалежності ніяк.

Власне, без перемоги у війні з Росією.

А перемога, як показали роки після Майдану, неможлива без Реконкісти. Без відвоювання України Україною.

А ще вона неможлива без знищення Москви. Московського імперіалізму.

Москва для Києва – це як рак, хвороба що захопила клітину, смертельно її змінила і збільшила і вірить, що тепер вона справжня, а здоровий організм це те, що потрібно убити. Щоб вижити, треба хворобу вбити. Вилікуватися, не вбивши, не вийде.

Тому наша незалежність у смерті Кремля.

Але це філософія, слова, скажете ви.

Навіщо ж класти кращі життя за Донбас? Війна – це ж знищення кращих. А Донбас же ментально чужий…

Навіщо ще більше крові?

Та нині Донбас, який завжди і був Україною – тепер став Україною Рідною.

Донбас – це вже особисте.

Та й концентрація побратимів тут зараз є більша, ніж в Старому Угринові, як і концентрація крові побратимів у тутешньому кам’янистому ґрунті зашкалює.

Бо тепер це не лише слово «Донбас», і не тільки Стусова Мар’їнка, Сосюрине Дебальцеве, Горлівка Романа Коваля, Краматорськ Василя Бикова, чи хутір Їжівка Олекси Тихого.

І не просто пам’ять про козаків-характерників, що поставили крайній блокпост на кордоні з ордою в Дружківці, і той блокпост з новими козаками стоїть і досі, це не лише козацький Тор (не знаю, навіщо його назвали Слов’янськом).

Це далеко більше.

Це місця, де прийняв останній земний бій Мирослав Мисла «Мисливець», де засохла кров Андрія Жованика «Татарина», де гідно прийняв бій уродженець Бахмута Дмитро Чернявський – перший бій російсько-української війни у квітні 2014 року в Донецьку. І забагато вже наших тут, щоб відступити, забути чи змиритися.

Забагато крові і болю, щоб віддати цю святу споконвік українську Землю.

Тому нікому нічого віддавати ми не збираємось.

Але перемога у війні за Незалежність – це не status qvo станом на 24 лютого 2022 року, як і не повернення до статусу 24 серпня 1991 року.

Це Велика Україна.

Гідна своїх предків. Свого великого Майбутнього.

І незалежність – це не просто свобода і воля від когось. Це свобода як вибір бути Собою.

Після цієї війни за незалежність нас очікує самотність персональна і «самість» державна.

Бо незалежність – це часто самотність і завжди самість.

Знову стати собою. Покозачитись. Повернути велике призначення і місію – це ж була мета кількасотлітньої боротьби нашої нації.

Здобути Велику Україну.

«За це ж боролись ми з ляхами, за це ж ми різались з ордами, за це скоротили списами московські ребра». За це, і не менш як за це.

Не лише Україна не повернеться до кордонів постсовкової неоколонії, ми вже ніколи не повернемось до тих, якими були.