Юрій Олійник
(Доповідь на ІХ Бандерівських читаннях)
В сучасних умовах як наростання новітніх загроз (пов’язаних з суспільно-політичними процесами в глобальному світі), так і актуалізації старих (спроби реанімувати Московську імперію), націоналізм залишається методом самозбереження та укріплення національного тіла, як і держави, що йому служить. Однак для ефективного просування ідеології слід спершу чітко окреслити її межі, траєкторії можливої модифікації та незмінне ядро. Саме ці елементи слід шукати у класичних творах, переосмислюючи їх серед нових загроз. Спробуємо провести коротку розвідку щодо найбільш актуальних проблем сучасності.
Насамперед на фоні грандіозної кризи Людини як такої, піддавання критиці не лише способу суспільно-політичного існування спільнот, а й взагалі самої людської природи важливо зберегти фундамент, що захистить від розмивання основи світогляду. Великої ваги набуває звертання до основоположних, філософських підмурівків націоналізму. Зокрема сприйняття трансцендентного, що виходить за межі релігійного аспекту життя індивіда та суспільства.
В статті Степана Андрійовича «З невичерпного джерела» (написана з нагоди Різдвяних свят і надрукована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік IV, чч. 1-2 (150-151), з 7 січня 1957 р.) наголошується: Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. …Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ».
У «Перспективах української революції» Степан Бандера чітко охарактеризовує сучасне йому комуністичне рабство: «Через нищення релігії і всяких небольшевицьких вартостей і накинена матеріялістична доктрина, і ціла большевицька система виховання мають допомогти режимові звести людину до ролі невільника, який, опанований лише журбою, як би то не втратити мінімальних засобів прожитку, що їх він може одержати тільки через підкорення режимові, – буде в усьому слухняним знаряддям». В часи ГУЛАГів це зведення людини до голодного звіра, що видресируваний як зручний гвинтик системи, відбувалось явно і жорстоко. Метою комуністичних експериментів стало формування людини «нового комуністичного типу», позбавленої релігії, традиції, досвіду предків. Зараз їх місце замінили «гуманні» методи (і то не в усіх місцях світу), але мета залишається тотожною – позбавлення людини будь-якої мети, крім утримання соціального статусу і банального виживання, можливості соціалізуватись і одержати роботу, що перетворює індивіда на раба системи. І тривожні дзвіночки в цьому напрямі бачимо не лише в тоталітарному Китаї (система соціального кредиту), але й спробах у нібито вільних країнах Заходу поступово посилити системи електронного контролю, з можливим усуванням неугодних (тобто cancel culture може бути практикою не лише позбавлення права на публічне висловлення думки, а й суттєве обмеження засобів до виживання).
Ще важливий принцип, який досі не застарів, хоча не зовсім сприймається навіть рядом правих мислителів сучасної України (що в ідеологічних дискусіях вдаються до риторики применшення східної загрози на фоні інших напрямків). В роботі ще 1950 р. «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс» Бандера чітко вказує: «Усі питання ідеологічного й політичного порядку треба розглядати передусім з погляду боротьби з московським імперіялізмом і його формою-інструментом – комунізмом. Все, що послаблює наші позиції в тому відношенні, що притуплює, зменшує чи затемнює діяметральну протиставність, революційну непримиренність, ідейно-моральну й програмово-концепційну вищість українського націоналізму супроти московського большевизму – треба викривати й усувати з нашого політичного життя».
На сьогодні на перше місце виходить саме московський імперіалізм. Але й большевизм залишається в його фундаменті (згадаймо культи Сталіна та СССР). З іншого боку, бачимо розвиток альтернативної течії большевизму (умовно назвемо її троцькістською), що маскується під західні прогресивні впливи. Але ці дві сили зі сходу та заходу взаємопідсилюють один одного, послаблюючи українську національну ідентичність, проникаючи всередину суспільства. Але з іншого боку, не можна піддатись спокусі боротьбі на внутрішньому фронті. Злегковаживши всіма чинниками, що посилюють головного ворога – Москву (в імперіалістичній та большевицькій формах).
Водночас, осмислювані ідеї не повинні залишатись набутком вузького кола політичних філософів. Необхідний вихід до широких мас, охоплення всієї нації спрощеним, але векторно вірним розумінням загроз та завдань сучасного політичного моменту. У статті «Значення широких мас та їх охоплення» Бандера чітко постулює: «Наша внутрішньополітична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково – у рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них.
Найважливіша справа – здобути безпосередній вплив, включити в нашу боротьбу найбільшу й найвартіснішу їх частину. Тому за об’єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу». Але Бандера ставить й інше завдання: «Нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою й відповідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втягнути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та організації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість».
З даних цитат варто підкреслити два моменти. По-перше, шляхом широкої пропаганди ніби в ситі просіюється маси, аби виокремити і привести до руху найбільш активних та здібних (найвартіснішу частину нації). З іншого боку, побічний результат просякнення елементами правильного світогляду всієї маси не менш важливий. Байдуже що в природнім чином примітизованому варіанті (не всі здатні опанувати глибини ідеологічних конструкцій, і зрештою під питанням така потреба, з огляду на природні елементи суспільної ієрархії). Але люди обирають власний бік у ідеологічній боротьбі. Обирають, хто стане вчителем і прозвісником правильного шляху. Цей вибір табору й складає основу сферу політичного – яка, за Карлом Шмідтом, починається щойно опісля вирізнення Своїх та Чужих.
Не менш важлива тема інструментів. Ніби опонуючи високодумним і герметизованим у своєму колі мислителям, Бандера вказує: «При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечними є наступні цілі: пристосовувати свою тактику й цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить».
Водночас існує й інша крайність – діяти лише з огляду на очікування мас, що загрожує деідеологізацією руху. В цій же праці Бандера наголошує: «Зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але й в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, одразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі». Тобто, підсумовуючи, методи мають відповідати рівню мас, але поданий зміст має їх піднімати до вимог націоналістичної Ідеї. Тому, на нашу думку, чи не головною проблемою націоналістичного руху в сучасній Україні (в усіх формах) залишається саме потреба чіткого вирізнення незмінної ідеї від плинних методів, та проведення чіткої межі. Її неможливо поставити раз і назавжди, забронзувавши на століття та віки. Щодня, щороку мусимо проводити саморефлексію політичної дійсності і нових викликів, і знаходити нові шляхи донесення ідеї, без суттєвих змін у ній самій.
Для глибинного аналізу поточних умов і опрацювання потрібних дій необхідний також тверезий погляд на реалії. Слід допускати, що боротьба як з зовнішніми, так і внутрішніми антинаціональними чинниками триватиме довгі роки (хоча великий шанс і відкриття революційних «вікон можливостей»). Тут велика загроза зневіри самих націоналістів у ефективності обраного шляху, коли ситуація змінюється на краще надто повільно на фоні очікувань. Тут варто навести міркування ще з однієї статті Бандери («За правильне розуміння національно-визвольного процесу»), написані в набагато гірших умовах тотального поневолення України Совєцькою імперією. «Було б цілком помилковим розглядати сучасний український визвольно-революційний рух, як тільки політично-мілітарну кампанію, яку розраховано на переведення протягом обмеженого часу й у відповідній ситуації прийнятих стратегічних плянів, на чому дія цього руху закінчувалась би – перемогою або невдачею. Такий рух не мав би ані рації, ані змоги розвиватися в існуючій, повоєнній ситуації, якщо б він був наставлений на дію тільки за такого положення, яке дає вигляди на усунення большевицької займанщини загальним збройним повстанням, з використанням догідних міжнародніх, чи внутрішньо-імперіяльних ускладнень… Український визвольний рух, як його ставить ОУН, це багатогранний процес внутрішньо-духового й політичного переродження нації та ним наснажуваної боротьби з московським большевизмом за власний зміст, самобутність і свобідний розвиток у всіх царинах життя, за національно-державну самостійність».
Діючи в часи холодної війни, коли Москва контролювала третину населення планети, Бандера розумів – боротьба буде довга, розтягнеться на десятиріччя. Але боротись потрібно, бо на твоєму боці правда. В наших умовах все виглядає набагато більш оптимістично, і шлях боротьби за досягнення належного впливу та перетворень у державі простіший. Хоча й може видаватись неможливим на фоні панування (медійного й фінансового) партій олігархічного типу. Совєцька імперія була набагато сильнішим ворогом. Але для перемоги треба працювати передусім над поширенням серед мас ключових постулатів націоналістичної ідеології. Без цього політтехнологічні маніпуляції не завершаться успіхом. Словами Бандери: «Процес внутрішнього формування народу, від глибинних, духових основ до ідейно-політичної й дійово-революційної мобілізації – є істотним, підставовим складником визвольної революції, без якого сама технічна боротьба заниділа б, як річка з висохлими джерелами».
