Боротьба України за свою незалежність від Росії стала справді світовою з погляду масових комунікацій. Ця війна глобально висвітлюється в медіа. Вона надзвичайно видима. Також така, що вимагає висловлення публічних суджень, стаючи точкою політичної ідентифікації. Теперішнє протистояння російського та українського медіа дискурсів – це не звичайне зіткнення пропагандистських риторик воюючих сторін. Під час цієї війни Західна цивілізація намагається знайти відповідь на питання, чи спроможна вона насправді втриматися у власних ціннісних рамках – чи вже не може собі цього дозволити.

Ідеалістична самооцінка Західного світу та система міжнародної безпеки, сформовані після Другої світової війни, поступово відійшли у минуле. Після колапсу Радянського Союзу вони були повністю зруйновані хвилею корупції, яку вже не стримувала Залізна завіса, та агресивною політикою Росії. «Українське питання» на початку 21 століття створило новий глобальний контекст, в якому політичний час пришвидшується з калейдоскопічною швидкістю: багато політичних лідерів не встигають «переобуватися», змінюючи власну риторику, пристосовуючись до нових обставин, які також часто виявляються не стійкими і не тривалими.

Така «зручна» Росія і – незвична Україна

Насправді перед тим, як перейти до розуміння причин теперішньої російсько-української війни (почалася під час Революції Гідності 2014) як спадщини багатосотлітнього протистояння обох країн (їхніх політичних культур і цивілізаційних виборів), в уяві Західного світу почав руйнуватися такий зручний і нібито зрозумілий російський контекст, остаточно сформований в часи Холодної війни. Майкл Макфол окреслив виникнення цієї нової глобальної конфронтації, пов’язаної з путінським режимом, як перехід від Холодної війни до Гарячого миру.¹

У своєму «перезавантаженому» протистоянні з Росією, Західний світ у 2014 році з подивом побачив Україну на своєму боці як ідеалістично налаштованого суб’єкта. Це виглядало дивним для практично і навіть матеріалістично мислячих Західних політиків. До того ж, вони ніби ні про що не просили українців. Однак в якийсь момент стало зрозумілим, що тепер уже нікому ні відмовчатися, ні сховатися ніяк не вдасться.

Слід відзначити, що це зрозуміли не всі і не відразу. Так, голова ПАРЄ Педро Аграмунт у 2017 році вчасно не зорієнтувався, що часи таких відвертих пропутінських політиків і добре оплачуваних менеджерів, як Герхард Шредер, вже минули. Через свою поїздку до Сирії разом з делегацією російських парламентарів, Педро Аграмунт «втратив довіру» своїх колег і був змушений був піти у відставку. «Зручний» образ Росії та російських інституцій навіть дотепер психологічно сприймається багатьма лідерами Західного світу як частина світового порядку та необхідний елемент міжнародної стабільності.

Навіть Ватикан має проблеми з тим, щоб відрізнити добро від зла, чорне від білого, а жертву від злочинця. Символізм, з яким росіянка та українка разом несли хрест² під час процесії у Страсну п’ятницю за рішенням Ватикану під головуванням папи Франциска, на тлі численних злочинів проти людяності, що продовжують вчинятися російською армією в Україні та негативний резонанс з боку багатьох українців, міг бути пов’язаним хіба зі страхом назвати речі своїми іменами.

Про неконтекстуальність Ватикану промовляють сумнівні алюзії й туманні повторювання папою російсько-лівацьких конспірологічних наративів про «провину» НАТО, «інші держави», які нібито спровокували війну, та можливу «шкідливість» збройної допомоги Україні.³ Також незрозуміло, як мають відреагувати 5 мільйонів українських біженців, змушених покинути власні домівки внаслідок російської війни, на зауваження папи про те, що їх краще сприймають у країнах, де вони знайшли прихисток, через те, що вони білі.⁴ Нездатність висловитися або небажання бачити корінь трагедії є кризою для сучасного Заходу. Кризою, яка включає майже тотальну нестачу відповідальності та відсутність справжнього лідерства.

Одним з найбільш небезпечних і карикатурних виявів ціннісної кризи Заходу став т.зв. лист «групи німецьких інтелектуалів» до канцлера Олафа Шольца з вимогою примусити Україну капітулювати.⁵ Треба розуміти, що подібна логіка, чи, радше, її відсутність, поширена не лише в Німеччині з її комплексом вини стосовно злочинів нацизму, спадщини всюдисущої східнонімецької політичної поліції Stasi (Ministerium für Staatssicherheit), а також узвичаєної політики лояльності до Росії, що вже стала традицією. Слід відзначити, що зараз під впливом російсько-української війни всередині німецького суспільства відбуваються драматичні ідеологічні зміни та перегляд усталених поглядів на світовий порядок.

Згадані вісімнадцять підписантів вимагали від канцлера припинити постачання зброї Україні, оскільки вона, мовляв, і так програє війну. Подібно, Росія вимагає від України припинити спротив наступу своїй армії та звірствам окупації. На думку цих політиків, дипломатів, співаків і письменників, визнання окупації Криму, «незалежності» східних регіонів України та «законних інтересі безпеки» Росії, дозволить зменшити кількість жертв і руйнувань українських міст. Важливо, що Олаф Шольц не погодився.

Криза міжнародних інституцій

На цьому тлі стало зрозумілим, що політика багатьох міжнародних організацій стосовно України та Росії була нерелевантною, з якого боку (професійного, концептуального, морально-етичного) ми б на неї не дивилися. Можливо, найбільш яскравий приклад – це нерозуміння ОБСЄ того факту, що в Росії не існує свободи слова, незалежних медіа та професійної журналістики, що дискутувати вже давно можна лише на тему, з якою власне медіа системою ми маємо справу у сучасній Росії: ще з авторитарною чи вже з тоталітарною?

Хоч це не має суттєвого значення для функціонування мас-медіа як суспільного інституту. На час Революції Гідності він був повністю демонтований у Росії, перетворившись на частину державної пропагандистської системи, докладно описаній свого часу в класичній праці «Чотири теорії преси».⁶ Тобто в путінській Росії відбулося повернення до радянських тоталітарних зразків контролю за будь-якою публічною інформацією, але в набагато потворніших формах.

Зокрема повністю зник феномен т.зв. «езопової мови», разом з надзвичайно тонким інтелектуальним прошарком суспільства, який намагався «читати між рядками» радянську пропагандистську пресу (іншої в СРСР не було), вишукуючи там правдиві повідомлення. Також у російській публічній свідомості була дискредитована і похована навіть пам’ять про короткочасний період горбачовської «гласності» – єдиний промінчик «дозволеної» згори свободи слова в усій безпросвітній історії Росії. Натомість від початку теперішньої російсько-української війни, ОБСЄ витратило величезні зусилля на організацію співпраці представників журналістських організації Росії та України з метою їхнього порозуміння та взаємодії.

Тобто, починаючи з 2014 р., представники Незалежної медіа профспілки України, Національної спілки журналістів України та Союзу журналістів Росії проводили регулярні зустрічі з метою «підвищення професійних стандартів та покращення ситуації з безпекою журналістів у контексті кризи в Україні і довкола неї», зокрема виражаючи «свою впевненість у тому, що здоровий глузд і професійна солідарність зможуть подолати стереотипи і прагнення політиків та пропагандистів розділити журналістів обох країн і перетворити їх на інструмент маніпуляції».⁷

Цікаво, що у цьому проекті маніпулятором виступало не лише ОБСЄ як організатор, але також відома організація «Журналісти без кордонів». Ці поважні медіа професіонали дорікали Україні тим, що вона намагалася захищати свою незалежність від впливів пропаганди держави-агресора: «Інформаційна війна» з Росією мала негативні наслідки, зокрема заборони російських ЗМІ та соціальних мереж, кіберпереслідування та звинувачення у державній зраді». Також покладала відповідальність за стан справ на окупованих Росією східних територіях України на саму Україну, представляючи ситуацію як внутрішню проблему: «Контрольований сепаратистами схід країни все ще є забороненою зоною без критично налаштованих журналістів та іноземних спостерігачів».⁸

Тобто обидві згадані міжнародні організації працювали цілком в рамках російського пропагандистського дискурсу, просуваючи в українському журналістському середовищі інтереси держави-агресора. З іншого боку, безвідповідальна поведінка керівництва Національної спілки журналістів України перетворилася на відкрите лобіювання російських інтересів в українській медіа сфері. Так, голова цієї Спілки Сергій Томіленко засудив українські санкції проти телеканалів, NewsOne, ZIK I 112, контрольованих близьким до Путіна політиком Віктором Медведчуком.⁹

Таким же шляхом йшла Transparency International, постійно представляючи Україну більш корумпованою країною, ніж Росія. Так, згідно з індексом сприйняття корупції 2021, Україна випереджала Росію на три бали.¹⁰ Це твердження було переконливо спростоване самим перебігом бойових дій наприкінці лютого 2022. Українська армія, на відміну від російської, показує себе компетентною, вмотивованою і краще забезпеченою. Цілком очевидно, що одним головних союзників української сторони виступає російська корупція. Саме вона перетворила російську армію на зграю морально розкладених вбивць мирного населення, ґвалтівників і мародерів.

Брак професіоналізму міжнародних організацій у ставленні до України має коріння у нерозумінні ролі потужного громадянського суспільства у всіх сферах українського суспільного життя. Починаючи від публічної вимогливості до влади, впливу на перебіг необхідних реформ, боротьби з корупцією – і завершуючи величезним мобілізаційним потенціалом волонтерського руху. Згідно з опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», проведеним 6 квітня 2022 року, близько 80 % українців підтримують свою державу фінансово, або є волонтерами.¹¹

Озброєне громадянське суспільство

Якщо Захід захоче краще розуміти Україну, йому краще розпочати із самих українців. Оскільки саме українське суспільство виступає справжнім лідером, примушуючи політиків допасовуватися до власних вимог. Протягом останніх років воно по-новому структурується.

Тепер свою надзвичайну витривалість і живучість засвідчили місцеві громади та їхні лідери навіть в умовах тимчасової російської окупації. А це вже наслідки успішної реформи децентралізації. Неймовірна самоорганізація українців, взаємодопомога, довіра всередині суспільства, здатність до розгортання децентралізованого збройного руху опору російській агресії – ці феномени мали б насамперед зацікавити Західних експертів.

На окрему увагу заслуговує військовий добровольчий рух, який в українській мові має окреме визначення (добровольці), що означає «люди доброї волі». Зокрема під час теперішньої війни українські загони територіальної оборони та інші добровольчі підрозділи часто виявлялися ефективнішими від т.зв. елітних російських військ. Це не найманці і не якісь альтернативні парамілітарні утворення. В сучасних термінах, мова йде про озброєне громадянське суспільство.

Щоб розуміти коріння цього руху, треба повертатися в історію демократичної політичної культури Київської Русі (раннє Середньовіччя), воєнної культури пограниччя, в яких формувалася українська нація у 16-17 ст. (ранньомодерна доба), пізніше – у національно-визвольному русі нової і новітньої історії та зрештою – в українських мережних революціях 21 ст.: Помаранчева революція (2004) та Революція Гідності (2013-2014).

Висновки

Як бачимо, для того, щоб щось розуміти, треба багато знати. Феномен пост-правди змусив знову замислитися над тим, чим пост-модернізм відрізняється від брехні, наскільки модерністським проектом є повернення історії з усіма супутніми війнами, а також чи може бути полагоджений глобальний конфлікт інтерпретацій довкола того, чим є справедливість. Нарешті вбивчі міркування довкола того, що важливіше: право чи справедливість, безпорадно окреслюють скепсис найбільших за територією держав світу стосовно перспектив демократії.

Китай і Російська Федерація, дві найбільші держави нашої планети, ставлять під сумнів ефективність демократії. (Путін давно дав зрозуміти, що демократією потрібно «керувати», і він робив саме це з того часу, як прийшов до влади). Китай і Росія хочуть, щоб епоха «західного панування» закінчилася і була замінена їхнім власним пануванням. Звісно, в історії західної цивілізації є чимало ганьби. Однак Захід вміє дивитися на себе збоку, бути самокритичним, брати до уваги інакші думки, переглядати свої дії та, зрештою, самооновлюватися. Натомість Китай і Росія ніколи й не мріяли піддатися такому небезпечному самоаналізові.

Дехто стверджує, що демократія, міжнародне право – це не більше, як засіб домінування, вигаданий на Заході на шкоду іншим країнам, які також хочуть домінувати. Така собі нова глобальна критика модернізації і вестернізації, як свого роду злого умислу, якому тепер протиставляється інакший, уже неприхований злий умисел. Оскільки ідеалістично налаштованому українському суспільству, яке прагне правди і справедливесті, знову не знаходиться місця, українці висловлюють свою точку зору на полі бою.

Відповідальне лідерство, що проявляється на національному рівні у діях Польщі, країн Балтії, Сполучених Штатів та Об’єднаного Королівства, вимагає глибшого осмислення з погляду зіткнення концепцій, публічної риторики, в напрямі до знаходження спільної політичної мови та глобального порозуміння. Цивілізовані нації не нав’язують себе іншим своїм «братством» чи зверхністю. Вони мають лише поважати один одного і домовлятися про правила співпраці та вирішення конфліктів. Вони повинні допомагати один одному у скрутних обставинах. Ці прості істини мають бути втілені в новому глобальному публічному дискурсі, який був би прийнятним і зрозумілим кожному.

Сергій Квіт

Оригінал статті англійською мовою:

https://www.stopfake.org/en/__trashed-14/