(виступ на круглому столі в Києві 29 травня 2024 р.)
З розпалом повномасштабного російського вторгнення, після того, як цивілізований світ переконався у спроможності України вистояти і чинити ефективний опір російській агресії, 25 квітня 2022 року було започатковано серію дипломатичних зустрічей міністрів оборони кількох десятків країн світу, метою яких була синхронізація та прискорення надання військової зброї для України для протистояння російському повномасштабному вторгненню та обговоренню питань підтримання України після закінчення війни.
Попри офіційну назву заходу «Контактна група з питань оборони України», різні місця проведення зустрічей і їх формат (офлайн та онлайн) ініціатива отримала назву «Рамштайн» за місцем проведення першої зустрічі на базі повітряних сил США «Рамштайн» у Німеччині. З тих пір проведено вже 22 «Рамштайни», в рамках яких Україна почала отримувати планову системну багатомільярдну військову допомогу.
У рамках групи було сформовано вісім коаліцій спроможностей (Коаліцію повітряних сил, Коаліцію інтегрованої ППО та ПРО, Коаліцію артилерії, Коаліцію бронетанкової техніки та маневреності, Коаліцію морських спроможностей, IT-коаліцію, Коаліцію розмінування, Коаліцію дронів). Ці скоординовані зусилля, попри темпи, що піддаються обґрунтованій критиці, все ж поступово формують нову стратегічну архітектуру військових спроможностей України.
Перемогти російського Голіафа, навіть якщо він все більше скидається на глиняного Колоса, може лише добре «прокачаний» Давид. Однак дуже важливо, що кожна зі сторін вважає перемогою. Обережні західні сусіди рухаються в парадигмі «допомоги Україні скільки завгодно, водночас не загрожуючи стратегічному збереженню Росії (щоб Україна виграла, але Росія не програла)», відтак досить часто виглядає, особливо на полі бою, що нам допомагають «помирати», але «не перемагати».
Метою Росії є повне знищення української ідентичності та суб’єктності. Єдиним можливим способом це зупинити є знищення російського імперіалізму та ліквідація російської імперії. Реалізація такої єдиної стратегії, що дасть бажаний результат, передбачає припинення існування російської імперії у нинішньому вигляді та у нинішніх кордонах. Самотужки зробити Україні це буде дуже важко. Навіть коли вона стане дуже «прокачаним» Давидом. Але це можна зробити, виростивши «лінійку Давидів».
З початком російсько-української війни Україна стала Меккою для людей, які вважають що Росія в нинішньому вигляді недієздатна держава і вона має перетворитися на природній простір незалежних держав поневолених народів та регіоналістських рухів. Тема розвалу Росії стала предметом обговорення десятків форумів, конференцій, парламентських подій та інформаційних сюжетів. Десятки вчорашніх експертів з усіх питань переформатувалися у воєнних експертів та «трунарів» Москви. «Редіссон» та інші статусні готелі не встигають рахувати виручки від винайнятих залів, фуршетів та імпрез. Лідери поневолених народів, які мусили рятуватися втечею можливо вперше в житті ночують в готельних номерах вартістю сотні євро за добу. Попит народжує пропозицію. Але чи задоволенні ми і наші стратегічні союзники, яких ще варто виростити, в кінцевому результаті? Чи ця робота має ознаки скоординованої стратегії, що крок за кроком прямує до мети, чи ресурси, які пішли на «російську тему» використовуються раціонально і максимально прагматично?
У лютому 2024 року це питання вголос під час ХІ Бандерівських читань на тему «Ліквідація російської імперії» задав експерт з етнополітичних питань, учасник Форуму вільних народів постросії, один з розробників Конституції Смоленської народної республіки Харун Вадим Сідоров, темою виступу якого було «УКРАЇНА І РОЗВАЛ РОСІЇ: РАМШТАЙН ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНИХ І РЕГІОНАЛЬНИХ РУХІВ ЧИ ІМІТАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ?»
Наголошуючи на тому, що «визволення завойованих Росією народів з ярма – місія українського націоналізму ще з часів ОУН-УПА. Для ідеологів українського націоналізму ця настанова була не лише ідеалістичною, а й прагматичною, бо вони розуміли, що Україна не зможе відбутися й існувати як Соборна, Самостійна Держава, допоки поряд із нею існує Росія як імперія з її колосальним територіальним, ресурсним і демографічним потенціалом», автор перерахував дворічні здобутки, приміром створення відразу двох майданчиків для національних і регіональних рухів − Ліга Вільних Націй і Форум Вільних Народів Росії (пізніше – «постросії»). (Нині їх значно більше, приміром Антиімперський Блок Народів); обговорення теми розпаду Росії на найвищому політичному рівні в Україні та її популяризації на найбільших інформаційних майданчиках держави, трибуну на яких мали представники відповідних рухів.
Тож за ці майже три роки в певному сенсі сталося головне – у свідомості багатьох людей, зокрема в Україні, ця тема з екзотичної перетворилася на майже національну ідею, на щось само собою зрозуміле. Однак, як і у випадку з багатьма речами, які в умовах цієї екзистенційної війни стали для України очевидними, існує суттєва різниця між простим усвідомленням чогось і практичною реалізацією. Тож сьогодні, коли багато українських журналістів і політиків з упевненістю розмірковують про те, як національні та регіональні рухи за підтримки України розвалять Росію (хоча ще недавно навіть не замислювалися про це), дуже важливо відрізняти бажане від дійсного і те, як вони корелюються між собою.
Не буду переказувати статтю шановного експерта, раджу її уважно прочитати самим у книзі «Ліквідація російської імперії», зазначу лише, що зараз проблема розвалу Росії шляхом скоординованої боротьби поневолених народів (визвольні рухи яких, рівень збереження ідентичності і політичних амбіцій різні) потребує вироблення довгострокового стратегічного підходу з забезпеченням і консолідацією відповідних ресурсів, формування планів, контроль за їх виконанням та ефективністю, реагуванням на зміни.
Україна, яка зробила багато, але поки що недостатньо, для реалізації цілі знищення російського імперіалізму, має перейти до прагматичної стратегічної роботи та стати справжнім Рамштайном для поневолених народів.
Нижче ми перерахуємо ті речі, які Україна може і має зробити. Базою своїх пропозицій я взяв пропозиції та думки шановного Вадима Сідорова з їх власним розширенням та уточненням.
Водночас, пропонуючи дану стратегію, варто враховувати мінливість зовнішнього середовища і політичної кон’юнктури. «Вікно можливостей» навіть просто обговорювати тему зміни геополітичних реалій у північно-східній Євразії може прогнозовано закритися після переходу війни в заморожену фазу або війни малої інтенсивності чи під час проведення будь-яких мирних переговорів – Росія буде імперативно вимагати «невтручатися» у події за поребриком, на жаль таку вимогу слід очікувати і від деяких союзників. З іншого боку «модна тема» може втратити інтерес в українському політикумі і підтримку на владному рівні. Відтак наша стратегія має враховувати можливі зміни міжнародної і внутріполітичної кон’юнктури, те що варто зробити «тепер і зараз», бо завтра буде пізно і те, що буде налаштоване на системну тривалу роботу незалежно від політичної та геополітичної погоди.
Передусім, поки існує консенсус в українській владі і опозиції щодо необхідності підтримки поневолених Росією народів і регіоналістських рухів, необхідно законодавчо закріпити і «зацементувати» ці положення в максимальній кількості законодавчих та підзаконних актів, державних програм.
Україна повинна продемонструвати, що фронт роботи з поневоленими народами – це наша незмінна довгострокова стратегія. З уніфікованим підходом і визнанням права всіх поневолених народів та регіоналістських рухів на власну незалежність та активну не лише моральну підтримку з боку України.
Український парламент вже ухвалив ряд надзвичайно важливих рішень на кшталт постанови про визнання Чеченської Республіки Ічкерія (ЧРІ) окупованою територією та ще декілька подібних ініціатив, водночас так і не проголосовано постанову про визнання незалежності Татарстану, Башкортостану та десятків інших суб’єктів російської федерації, які свого часу провели референдуми і проголосили суверенітети, в ухвалених ними деклараціях про незалежність та конституціях називалися суверенними державами, з якими Москва 1994 року мусила укладати договори про розмежування повноважень. Але Росія фактично розтоптала ці країни.
Але тема з визнанням незалежності республік РФ зависла в повітрі. І незалежно чи причинами цього є внутрішні чи зовнішні фактори (приміром наполягання союзників), якщо ми рухаємось у руслі цієї стратегії, позиція України має бути твердою, послідовною і непохитною. Тут потрібно навчитися казати «Ні!» навіть нашим союзникам, які рухаються в парадигмі стримування, а не знищення Росії та формувати коаліцію країн, для яких російська загроза носить екзистенційний характер, а переформатування простору, нині підвладного імперському російському центру, є і можливістю, і необхідністю. Передусім йдеться про Польщу та країни Балтії.
Враховуючи ситуацію, що багато регіоналістських рухів і представників поневолених народів знаходяться у вкрай важкому, інколи лише зародковому, стані важливо зробити реальні кроки для підтримки цих проектів, щоб перетворити їх з віртуальних медійно-діаспорних у серйозну силу «на землі».
Власне цим мав би зайнятися український Рамштайн, коаліції тих держав і неурядових організацій, що володіють ресурсами і підтримують ці цілі.
Очевидно, йдеться про створення спеціалізованих структур (державних та недержавних, коаліцій спеціалізованих організацій), зі штатом експертів у ключових сферах, менеджерів, з оперативними каналами зв’язку з особами, що володіють достатніми владними повноваженнями, з виділеним їм бюджетом для роботи. З системою визначення результативності роботи, контролем, звітуванням, оперативною корекцією цілей, прозорістю виділення, розподілу коштів.
Наразі необхідно насамперед провести інвентаризацію наявних проектів, оцінку їхнього потенціалу, стану, проблем і потреб. Їхні ідеологи та керівники, якщо вони хочуть одержувати відповідну підтримку, мають скласти плани свого розвитку на коротко-, середньо- і довгострокову перспективу, оперативно взаємодіяти зі своїми патронами в цій структурі, інформувати їх про те, чого вдалося домогтися, а чого – ні, спільно аналізувати, що потрібно для збільшення ефективності роботи. За підсумками такої взаємодії стане зрозуміло, які проекти мають найбільший потенціал, які – менший або й зовсім потребують повного переформатування чи пошуку альтернативи.
Напрями практичної роботи для відповідних проектів могли би бути такими:
-
Українська держава має стати своєрідним хабом і ресурсним центром захисту, підтримки розвитку для поневолених народів і регіоналістських рухів.
Необхідно створити робочі центри для представників поневолених народів та регіоналістських рухів на національному та регіональному рівнях з компактним ефективним штатом керівників і співробітників, здатних планувати свою діяльність і реалізовувати затверджені плани.
Українська дипломатія у світі має стати голосом і адвокатом цих рухів. Мережеві діаспорні організації мають надавати свої майданчики і ресурси для підтримки діаспор поневолених народів, хорошим прикладом цього є створення філій АБН на різних континентах.
2. Створення ефективних інформаційних ресурсів, здатних і генерувати контент цих рухів, і доносити його до основної аудиторії на батьківщині та в еміграції. Прагнути до розширення цієї аудиторії, використовуючи різні інформаційні інструменти); тут теж хотів би навести приклад мережі ABNcorrespondence, що на майданчиках різних медіа і соціальних мереж веде системну роботу з інформування стану поневолених Росією народів та регіоналістських рухів.
3. Організаційна робота як на батьківщині в умовах підпілля, так і в еміграції із залученням дедалі більшої кількості прихильників та вживання необхідних заходів у сфері безпеки, зокрема з проведенням контррозвідувальних операцій у взаємодії з партнерами;
4. Створення власних джерел фінансування для національних і регіональних центрів за кордоном, зокрема й стимулювання до матеріальної підтримки їхніх заможних земляків та однодумців, які перебувають за кордоном;
5. Організація повноцінних національних і регіональних підрозділів у складі ЗСУ під військовим командуванням України та політичним керівництвом своїх національних або регіональних центрів. При цьому потрібно орієнтувати ці підрозділи на набуття цінного досвіду, адже в майбутньому вони мають бути основою національних армій на батьківщині; сержантські та старшинські курси для представників поневолених Росією народів, допуск представників поневолених народів до співплемінників військовополонених.
6. Створення відповідних національних і регіональних освітніх та експертних інститутів як мозкових і кадрових центрів майбутніх незалежних держав. Ці інститути повинні заздалегідь готувати програми державного будівництва та розвитку в тих чи інших сферах і залучати до співпраці кадри (як публічно, так і конфіденційно); нині цю роль виконує Університет вільних народів, досвід якого має масштабуватися і мультиплікуватися, нарешті знаходити державну підтримку та доступ до стажування в державних та місцевих органах влади.
7. Створення університетських студій, присвячених вивченню мов, ідентичностей, історії поневолених народів. Варто запровадити коаліцію ВНЗ, які спеціалізуватимуться на окремих націях і регіонах. Приміром, відомі наміри зробити на базі освітніх закладів Ніжина центр дослідження ерзянського народу. Подібні предметні антиколоніальні студії мають з’явитися на філологічних та історичних факультетах українських вузів. Зрештою прийшов час написати правдиву антиколоніальну історію північно-східної Євразії.
Особливу увагу має бути звернено до проблематики відродження історичної пам’яті та мови поневолених Росією народів.
Важливо об’єктивно розуміти процеси та підтримувати моніторингові та аналітичні проекти для тримання руки на пульсі подій та отримання незалежної експертизи. Нині цим, приміром, займаються центр «Прометей» та «Українські студії стратегічних досліджень».
7. Національні та регіональні центри повинні налагоджувати партнерські стосунки з державними та громадськими діячами країн, що можуть стати потенційними союзниками. При цьому варто активно залучати місцеві діаспори для такої роботи або корінні народи, що мають «родичів», приміром кримські татари можуть стати вікном до тюркського світу Росії.
У цьому контексті варто формувати вузько спеціалізовані коаліції чи за етнічною ознакою, чи за проблематикою. Приміром, фіно-угорський світ або проблема дотримання прав людини, популярна в західному світі. Щось на зразок «артилерійської» чи інших коаліцій.
За умови реалізації подібних заходів, відповідні національні та регіональні рухи можуть перетворитися на реальні політичні сили протягом найближчих років, а можливо, й місяців. Без цього вони в осяжному майбутньому так і залишаться темою обговорення на випадкових передачах та одноманітних конференціях.
Юрій Сиротюк
