Про це багато і часто пишуть зараз, писали і до Майдану. Мова про те, що в Україні живуть мільйони людей, які не хочуть мати з нею нічого спільного. Комусь не подобається українська мова, хтось не хоче її вчити, говорити на ній або взагалі її чути, комусь ненависні вишиванки і оселедці, комусь противна українська історія, когось нудить від Шевченка і Лесі, знову ж, Українки, хтось просто не розуміє, яке це все має до нього відношення. Хтось відверто всього цього боїться, боїться втратити себе, свою ідентифікацію. Яку? Не завжди зрозуміло, яку, і чому національна державність її повинна знищити. Але якщо “ніяку певну”, — то звичайно, знищить, оскільки замінить її на все-таки певну — українську. Мені здається, такої загрози не відчуває ніхто, крім умовних “російських” (напевно, окрема тема — Закарпаття, але я його не знаю). Думаю, такі люди, навіть вважаючи себе просто росіянами (не «радянськими»), неусвідомлено спираються на радянський досвід примату специфічної штучної російськості — не національною, але імперської, “офіційної державнї російськомовності — русскокультурія” з його жахом перед Бандерою, згубним Заходом, лютими фашистами. Оскільки я пам’ятаю, в СРСР все національне сприймалося або як архаїчна декорація, або як небезпека, загроза “радянському”. Якщо уважно придивитися, сучасні борці за російську культуру тужать аж ніяк не по балалайці з косоворотою, але за радянським проектом, як наступником російського імперського, “великого”. Предмет їх особливої любові, фактично, вичерпується радянської шкільною програмою. Це, напевно, і є хвалена ґрунтовність радянської освіти, але я зараз не про це. І навіть не про “російських” – на Сході України мало хто впевнено себе вважає таким, це просто якісь невизначені пострадянські люди. Вони часто не розуміють і не приймають національного – етнічного взагалі, і зокрема — українського.
Багато хто з нас думали, що вся проблема в національному забарвленні можливої української державності, цій ненависної багатьом ” самостійності”. Хоча українська етніка неоднорідна і різноманітна. У ній є Львів, є Полтава, а є українці Сходу – наприклад, мій перший тесть, який виріс в Казахстані, в українській та україномовній родині переселенців з Донецької області. Але ОК, всі вони з гидкими оселедцямі в мерзенних вишиванках, і препаскудно говорять “пиво” замість “піва”; нерозв’язна проблема. І ось раптом практично з нізвідки (і трохи з середини двотисячних ) з’являється проект європейської України – фантазматичний, але від цього не менш чіткий і ясний. Україна без етнічної тотальності, спрямованої в майбутнє, до космополітизму Європи, до “глобального села” сучасності, – настільки, що “почвенники” невдоволено забурчали. Здавалося б, це варіант для цих загублених в часі і державних кордонах мільйонів? Але ні. Цей проект викликав спочатку сумне, тяжке здивування, а потім, коли провалився – вибух зловтіхи. Ми кричимо, що це вже не Евромайдан, це просто за Україну, – але вони не переходять на наш бік, тому що їм не потрібна ні Європа, ні — традиційно — Україна. Їм потрібен нуль. Ніщо. Відсутність ідентифікації.
А тут, як не крути, Україна наполегливо виявляється Україною. Тому ці люди постійно сповзають в регіоналізм – вони “кримські “, “харків’яни”, “одесити”, “донецькі” – вони не можуть назвати себе “російськими”, у них немає можливості назвати себе “радянськими”, але бути “українцями” для них — неприпустимо. Звідси всякі божевільні анетнічние “казакі” і “Союз денікінських юрт Білокуракіно”. Вони хто завгодно і шо попало, але тільки не українці. Вражаючий “негативний” етнос неукраїнців в Україні.
Ось це і є ціна ідентифікації. Вони готові її платити нескінченно. Всіма силами, чим завгодно вони готові відкуповуватися від української ідентифікації — бандитизмом влади, власною убогістю, підлістю, нікчемою, моральним падінням. Тільки б не ставати українцями, не визнавати цю країну, не перетворитися на неї. І ми теж платимо цю ціну – своїм відчаєм, нескінченними безнадійними суперечками, своїми життями, які ламає і розчавлює бандитська влада, яка розростається за їх кошт. Ціна ідентифікації — чорна діра, куди роками, десятиліттями провалюється ресурс великої, багатої, сильної країни. Невизначеність, що не – Україна, недокраїна, ніщо. Анігілює з матерією анти-матерія, взаємно знищуються ціна, з нашого і з їх боку, на якій наварюются мільярди.
Що з цим робити? Згоріти, згнити, зотліти в цьому пеклі – чи все-таки стати країною, Україною. Їм буде трошки незручно — як у середині двотисячних. Нам буде трошки ніяково — адже їм же незручно ставати українцями. І ми, і вони – складемося ще по трохи. І виплатимо нарешті цю жахливу ціну ідентифікації.
